Ця стаття є закінченням серії публікацій із книги ванкуверського автора О.Ковалевського “Ілюстрована історія України від найдавніших часів до сучасності”. Попередні розділи дивіться тут.
•••
Олександр Ковалевський (Ванкувер)
Розділ 20. Становлення Київської Імперії
Частина четверта. Мова Київської держави
А зараз повертаємося до України і подивимося, якою мовою розмовляли жителі Русі. У цьому нам звично уже допоможе здоровий глузд та археологія.
Український народ уже багато тисячоліть проживає на своїй етнічній території. За цей час з території України покотилося кілька міграційних хвиль – праукраїнці освоювали європейські простори. Але материнську землю залишала лише частина переселенців. Основна кількість корінного населення продовжувала жити на просторах Скіфії, творячи свою культуру і збільшуючись чисельно. Нащадки цих людей й досі живуть в Україні і називаються українцями.
Великої міграції з інших земель на наші території також не було. Періодично до нас приходили шукачі кращої долі: сумеріяни (кіммерійці), греки, готи, булгари, половці, навіть угро-фіни. Але їхня кількість ніколи не була критичною. А поява кожної наступної групи переселенців була розділена великим часовим проміжком. Тож хоч якось змінити етнічне обличчя України-Скіфії вони не могли. Навпаки – самі зазнавали асиміляції, розчиняючись посеред українського етносу.
Виникає запитання: на якій мові розмовляли насельці наших земель тисячу років тому? Якщо відкинути українофобську мотивацію та ідеологічне підґрунтя і просто помислити логічно, то відповідь буде цілком очевидною – на тій же самій, на якій розмовляють сучасні українці! По-іншому бути не може: якщо народ незмінно живе на своїй етнічній території уже багато тисяч років, то створена ним мова не може ні зникнути, ні навіть суттєво змінитися. Вона може лише розвиватися та збагачуватися. Тож сучасна українська мова є удосконаленим варіантом тієї мови, на якій наші предки спілкувалися тисячі років тому!
Щоб довести подібне твердження, потрібно почитати оригінал якогось давнього українського твору. Однак, зараз уже неможливо віднайти бодай якусь книгу епохи 10-12 століть. Усі вони були знищені або десь надійно заховані ще у 18 столітті – в руйнівну епоху Петра І та Катерини ІІ. Але системно знищуючи писемні пам’ятки української культури, московські вандали не могли ліквідувати те, що було їм недоступне. А саме, – український народний фольклор, топоніміку, гідроніміку та заховані у землі археологічні пам’ятки. Ось на ці джерела ми і будемо опиратися.
Розпочнемо з фольклору. Відомо, що український народ створив найбільшу у світі кількість пісень – кілька сот тисяч! Це свідчить не лише про талановитість української нації, але й про тривалий еволюційний процес, пройдений нею. Якби український етнос зародився лише у 16 столітті (як нас повчають), то за 400 років він аж ніяк не зміг би написати понад 200 тисяч пісень!
Досліджуючи давні народні пісні та думи можна почути мову, на якій розмовляли їхні творці. Ось для прикладу пісня 9-го чи 10-го століття, записана П.П.Чубинським у селі Велика Глушка, Ковельського уїзду. “Чі много нас є панове-молодці? Красний пан, красна пані! Сядай на коника і грай їм! Ізложімося по золотому, по червоному. І купимо собі золотого човна, срібне весельце. Тай поїдем собі краєм Дунаєм на ймя Івана пана шукаєм. Щонеділейки по золотому, щомісячейка по червоному”. (В.Антонович, М.Драгоманов “Историческія пѣсни Малорусскаго народа”. Кіевъ, 1874).
Ось ще одна пісня тієї ж епохи. “Ой під вербою, під зеленою стояла рада – хлопців громада. Радили ж они добрую раду: “Не купуймо, браття, золоті перстні. Купуймо, браття, шовкові шнури, шовкові шнури, мідяні човни. Спустимося вниз та по Дунаю, гей по Дунаю під Царегород. Ой чуємо там доброго пана. Ми йому будем вірно служити, а він нам буде добре платити: по воронім коню, по золотім сідлу, по калиновій стрільці, по хорошій дівці”. (В.Антонович, М.Драгоманов “Историческія пѣсни Малорусскаго народа”. Кіевъ, 1874).
А ось веснянка, записана на Волині: “Ой ти, соловейку, ти ранній пташку. Ой чого так рано із вир’їчка вийшов? – Не сам же я вийшов, Дажбог мене вислав, з правої ручейки й ключики видав. З правої ручейки – літо відмикати, з лівої ручейки – зиму замикати”.
Тож народні пісні однозначно нам говорять про те, що мова, на якій вони писалися в епоху 9-10 століть, була не “дрєвнєрусскай”, а українською. Звичайно, текст пісень з плином часу міг коригуватися. Але він ніколи не змінювався радикально. І слухаючи давні колядки, щедрівки чи гаївки ми можемо бути впевнені, що і тисячу років тому їхня мова була якщо й не такою самою, як сучасна українська, то, принаймні, дуже подібною.
Як топоніміка сучасної Московії переконливо свідчить про її угро-фінське коріння, так само географічні назви України доводять їхнє місцеве походження. Подивімося на карту України: міста Вишгород, Володимир-Волинський, Андрушівка, Буськ, Городище, Луцьк, Берестечко, Любомль, Богуслав, Бучач, Гайворон, Радивилів, Горохів, Деражня, Ківерці, Дергачі, Жовква, Звенигородка, Ужгород, Тернопіль, Коростень, Перемишляни, Люботин, Костопіль, Чернігів, та сотні інших – це чисто українські слова!
Села: Гірка Полонка, Копачівка, Андрушки, Шарпанці, Лісова Волиця, Калинівка, Копачівка, Забороль, Діброва, Ратнів, Дідичі, Феськи, Вівсяники, Гайворон, Дружкопіль, Гай, Скулин, Білин, Шепель, Фастівці, Явтухи, Навіз, Біла Криниця, Овсюки, Яворівка, Піддубці, Рідкодуб, Підгайці, Цеперів, Заболотці, Оздів, Озеряни та тисячі інших – чи знайдете ви бодай одне подібне слово у московській (російській) мові? Не знайдете, тому що українці і московити є чужими генетично народами. Відповідно й наші мови, у силу різності походження та осібної історії, не можуть мати нічого спільного.
Річки: Чорногузка, Лютенька, Бистриця, Шпиківка, Велика Тернівка, Чортомлик, Горинка, Черемош, Дніпро, Цибульник, Стир, Журавка, Хмелівка, Замчисько, Тростянець, Конопелька, Тисмениця, Лип’янка, Супій, Млинок, Ірпінь, Кам’янка, Нічлава, Оскіл, Солоненька, Стугна – називати можна довго, але в усіх назвах вперто буде вчуватися суто українська вимова та колорит.
Ще одним джерелом дослідження мови часів Київської Імперії є пам’ятки давньої української літератури. Хоч як не фальшували їх спритні ділки з “Комиссии… графа А.П. Шувалова” у часи Катерини ІІ, але повністю знищити їхню українську сутність не змогли. Якщо уважно дослідити те, що від цих видатних творів залишилося, то можна віднайти багато цікавого. Наприклад, у давніх творах збереглися чисто українські назви міст та географічних об’єктів. Наприклад, Видубичі, Либідь, Лядські ворота, Печерська лавра, Боричів узвіз, Угорське і так далі.
Столиця нашої країни у літописах ніколи не називається на московський манер Кієвом – лише завжди Києвом. А його жителі – киянами. Ось уривок з видатної пам’ятки української літератури кінця 12 століття “Слова о полку Ігоревім”: “…киянам із Києва дорискаше до курь Тмутороканя, і скочі к граду Києву”. А це взято з Літопису Руського: “Первєє начяста княжіті в Києві Дірд і Асколд, єдіно княженіє”.
Навіть у сфальшованих рукописах імена князів та інших історичних осіб подано в українській транскрипції. Наприклад, Всеволод, Володимерко, Олена, Василько, Михалко, Володар, Іванко, Володислав, Костянтин. Для прикладу: “В лєто 6453 (945) пріслав Роман і Костянтин і Стефан посли к Ігореві”. (Літопис Руський). А суздальський князь Юрій в історію увійшов з українським прізвиськом “Довгорукий”. На московський манер він мав би називатися “Дліннорукій”.
У літописах є дуже багато типово українських слів: обновити, цнота, утвердити, пакостити, хреститися, володіти, вельми, полонений, виникнувши, спис, полон, вітрила, свита, сваритися, дивися, вичинити і т.д. А деякі давні твори звучать дуже по-українськи. Ось уривок з “Слова о полку Ігоревім”: “Комони ржуть за Сулою, звенить слава в Києві, труби трублять в Новограді, стоять стязі в Путивлі”. Ось ще фрагменти з того ж твору: “Лисиці брешуть на щити”, “другого дні велми рано”, “уже бо братіє невеселая година встала”, “уже княже туга умь полонила”.
Сергій Олександрович Висоцький
А це уривок з “Остромирова Євангелія”: “Слава тобі Господи царю небесний, яко подобив мя написати Єуангеліє се. Почах же се писати в літо 6564. А окончах се в літо 6565. Написах же Єуангеліє се рабоу Божию нареченоу сущоу в крещеніі Іосиф, а мирьски Остромир”. Тож, усе вищесказане доводить, що навіть у переписаних літописах явно відчувається те, що так ретельно приховували фальсифікатори. А саме – що оригінально вони були написані українською мовою.
Результати досліджень С.Висоцького важко переоцінити. Графіті були видряпані гострим предметом (цвях, ніж) на первинній штукатурці собору. У наступні століття, під час подальших відновлювальних та реставраційних робіт, написи були закриті кількома пізнішими шарами вапняного розчину. Знявши верхні шари штукатурки і прочитавши написане, вчені отримали унікальну можливість почути мову, якою кияни спілкувалися в епоху 11-14 століть! Правдиву, а не cфальшовану комісією “… графа А.П. Шувалова”!
Ще більш чітко українська першооснова мови Київської держави прослідковується у давніх написах, які учені періодично знаходять на стінах будівель епохи 12-14 століть. Першим, хто відкрив такі письмена, був відомий український учений, історик, археолог та мовознавець Сергій Олександрович Висоцький (1923-1998). Він десять років працював у державному історико-архітектурному заповіднику “Софійський музей” у Києві. За цей час ним було відкрито близько 300 написів (графіті), залишених священиками та простими відвідувачами на стінах Софійського собору. За результатами досліджень учений у 1966 році видав монографію “Древнерусские надписи Софии Киевской ХІ – ХІV вв.”.
Напис на стіні Софійського собору у Києві “Господи помози рабоу своємоу Петрові”
Графіті вражають: ні, не змістом написаного – тексти є простими та наївними! А тим, що зі стін Софійського собору лунає жива розмовна українська мова! Не якийсь там міфічний “дрєвнєрусскій язик”, а саме українська! Слухайте самі. “Господи, помози рабу своєму Ігнатові. А прізьвищ моє Саєтат”. Ось інший напис: “А ворогів моїх трясцею оточи…”. Ще один: “Господи, помози рабу своєму Луці, владичину дяку Туровского”. Або ось цей уривок з “Руської Правди”: “Мати не хотячи дитиччя, біжя гет…”.
“Хуліганили” не лише прості кияни, видряпуючи щось на стінах собору. Займались цим і особи цілком поважні. Так було відкрито короткий напис, зроблений київським князем Володимиром Мономахом. Відоме також графіті, яке залишила дружина князя Ізяслава Ярославовича, княгиня Гертруда-Олісава: “Господи, помози рабі своєй Олісаві, Святополчі матері, руський княгині”.
Пізніше вияснилося, що графіті присутнє не лише на стінах Софійського собору. Подібні написи було відкрито також на Золотих Воротах, у Видубицькому монастирі, у Десятинній церкві, Церкві Спаса на Берестові, в Успенському соборі Києво-Печерської лаври, у Кирилівській церкві. На даний час їх нараховується уже близько 500.
Напис на стіні Софійського собору у Києві “Господи, помози рабу своєму Луці, владичину дяку Туровского”
Сергій Висоцький зробив й інше важливе відкриття. На одній із стін Софійського собору ним було виявлено абетку, яка складалася з 27 літер. З них 23 було грецьких, написаних у звичайному порядку від “альфи” до “омеги”. Ще чотири букви виявилися українськими – Б, Ж, Ш, Щ. Вчений доводить, що цією змішаною українсько-грецькою абеткою жителі Русі користувалися ще задовго до кирилиці.
Так під час розкопок Десятинної церкви у Києві було виявлено традиційний уже напис: “Господи, помози…”. На руїнах Золотих Воріт читаємо: “Господи, помози рабу своєму Василеви”. Над входом у поховальний склеп у Ближніх печерах Києво-Печерської лаври збереглося: “В літо 6000 і 658-е іскопахом мєсто на положення тіла…”. На стіні Михайлівського собору Видубицького монастиря читаємо напис: “Господи, помози рабу своєму Стефану, грешившему паче всіх і ділом і помишлєнієм”.
Давні написи учені відкривають не лише на стінах храмів. Археологія надала нам велику кількість речових знахідок, які свідчать, що жителі Русі розмовляли українською мовою. Тож, досліджуємо пам’ятки археології далі.
Монета князя Володимира з написом “а се єго сребро”
До нашого часу дійшла деяка кількість монет епохи Київської держави. Написи на них, як ви уже здогадалися, зроблено українською мовою. Першим почав карбувати валюту київський князь Володимир. Гроші виготовлялися з срібла та золота. На аверсі монет було викарбувано напис “Володимир на столі”, а на реверсі – “а се його сребро” (на золотих монетах – “а се його злато”). На срібляниках та златниках князя Ярослава написи також зроблено українською мовою.
В 11 столітті на Сході починається “срібна криза”, яка охопила усі мусульманські країни. Внаслідок війн, а, особливо, із-за вѝчерпання запасів срібла, копальні припиняють видобуток цього металу. Це одразу ж привело до закриття монетних дворів і припинення карбування арабських срібних дирхемів. В цьому ж одинадцятому столітті потік срібних дирхемів в Україну припиняється. Якийсь час у ремісничому виробництві та грошовому обігу перебували монети, завезені раніше. Але так не могло тривати довго. Відчувши зростаючу потребу у грошах, руські князі розпочинають друк власної монети.
У селі Хвощевате Полтавської області було знайдено бойовий меч, на якому майстер викарбував свій автограф українською мовою: “Коваль Людота”. А у столиці Золотої Орди Сарай-Берке знайшли чашу чернігівського князя Володимира Давидовича. Вздовж вінця цього чудового виробу середини 12 століття по кругу вибито напис: “А се чара княжа Володимирова Давидовича. Кто з неє п’є, тому на здоровьє, хваля Бога свого і великого князя”.
Чаша Чернігівського князя Володимира Давидовича з написом 12 століття “А се чара княжа Володимирова Давидовича. Кто з неє п’є, тому на здоровьє, хваля Бога свого і великого князя ”
А ось уривок з Литовського Статуту 1566 року: “Ми Господар обяцуєм і шлюбуєм нікого не карати на заочне повіданьє, хотя би се дотикало і в ображеньє маєстату нашого господарського. І хто теж што на кого вів, а не довів, тим сам маєть кáран бути”. І знову ми чуємо українську мову!
У 1885 році у Києві біля Десятинної церкви було знайдено прясельце з написом, який переходив на іншу сторону: “Потворин пряслень”. Два подібних знайшли під час археологічних розкопок 1935-1937 років у Вишгороді. А у 1957 році колекція пам’яток поповнилася ще двома прясельцями з Любеча. На одному з них був напис: “Іванко створив тобі це, єдиній дочці”. У 1967 році у Києві на Старокиївській горі було знайдено ще одне прясельце з написом: “Янка вдала пряслень Жирці”.
Отож, прийшов час підсумувати усе сказане.
Як бачимо, на території України нам також не вдалося знайти “дрєвнєрусскій язик”. По дуже простій причині: його тут ніколи й не було. Принаймні, у тому розумінні, у якому його подає московська історіографія. Це висновок перший.
По-друге, археологія свідчить, що жителі України споконвіку спілкувалися лише українською мовою. І у часи Київської Імперії також. Зрозуміло, що мова з плином часу змінювалася. У жителів Києва 10 століття і сучасних киян вона дещо відрізняється. Але лише у дрібницях. За своєю ж глибинною сутністю вона залишається українською. І кияни різних епох чудово зрозуміли би один одного. І навіть московський мовознавець Олексій Шахматов (1864-1920 р.р.) мусив визнати: “Малоруси від берегів Прип’яті аж до Чорного моря, від Дніпра і до Карпат розмовляють такими говорами, котрі ясно свідчать про їхню давню племінну єдність”.
Третє. Нас завжди переконували у тому, що писемність у Київській Русі з’явилася після запровадження християнства. А творцями абетки були болгарські просвітителі та проповідники християнства, рідні брати Кирило і Мефодій. Але археологія доводить, що в Україні писемність з’явилася значно раніше. Так само, як і писемна абетка.
Четвертий висновок. Давні написи на стінах храмів (графіті) та на побутових речах свідчать про грамотність серед простих жителів України. Причому пам’ятки з письменами знаходять не лише у містах, але й під час розкопок сільських поселень. Це говорить про те, що освіченими були не лише жителі міст, але й селяни. Поширеність грамотності свідчить ще й про наявність навчальних закладів, у яких усі бажаючі могли здобувати необхідні знання. Причому школи були не лише у містах, але й селах. Історичний факт широкої освіченості в епоху Київської держави має бути предметом нашої гордості, оскільки нічого подібного ми не зустрінемо у тогочасній Європі.
Прясельце з написом “Потворин пряслень”
Питання мови, як сверблячка, не дає спокою тим, хто будь-якими способами хоче довести існування “дрєвнєрусского язика”, з якого, нібито, пішла сучасна “російська” мова. Ось, що з цього приводу пише Вікіпедія: “Древнеру́сский язы́к – язык восточных славян в период примерно с VI по XIII-XIV века, общий предок белорусского, русского и украинского языков”. Бачите, як усе просто: з цього короткого повідомлення видно, що угро-фіни були східними слов’янами. І що їхня сучасна мова є слов’янською, оскільки походить від “дрєвнєрусского язика”.П’яте. Як видно з берестяних грамот, графіті та написів на побутових речах, мова, на якій спілкувалися жителі різних регіонів Київської держави, дійсно є подібною. Чи то в Україні, чи у Білорусії, чи у західному прикордонні Московії, чи на півночі (Ладога, Новгород) вона має спільний корінь. Але ні про який “дрєвнєрусскій язик” тут навіть і близько не йдеться. Наведені зразки текстів не мають нічого спільного також і з штучним московським (“русскім”) “язиком”. Насправді мова берестяних грамот, графіті і т.д. за своїм походженням є українською. Отож, ми з гордістю можемо говорити про українську мову, як першооснову усіх слов’янських мов.
Ну,.. та дамо їм спокій: нехай вони й далі “упражняются” по цій темі – їм за це гроші платять. Все одно людей мислячих обманути уже не зможуть: не той тепер час. Усе, насправді, набагато простіше: ніякого “дрєвнєрусского язика” ніколи не існувало! Тому, що не було носія цієї мови. Археологія доводить, що ні українці, ні литвини, ні, тим більше, московити ніколи на цьому “язику” не розмовляли! Існує він лише у фальшивих літописах та в зомбованій уяві патріотів “Вєлікай Рассії”.
“Дрєвнєрусский язик” був придуманий в часи Катерини ІІ для того, щоб показати слов’янське коріння Московії. І створювався він так само штучно, як і “російська мова”. З тією тільки різницею, що творці “вєлікого і могучєго русского язика” усім добре відомі. Реформуванням московської мови вони навіки прославили своє ім’я (Ф.Прокопович, М.Ломоносов, О.Пушкін). А про творців “дрєвнєрусского язика” ми не знаємо нічого. І не дивно: для чого владі рекламувати людей, які на її замовлення придумали мову, якої, насправді, ніколи не було. І створили її лише з єдиною метою – переписати історію і обманути усі наступні покоління московитів та європейців.
Творцями “дрєвнєрусского язика” були члени “Комиссии… графа А.П. Шувалова”, або люди, які з нею співпрацювали. Проаналізувавши українські літописи, катерининські “учені” зрозуміли, що опиратися на них у створенні “Истории Государства Российского” немає жодного сенсу. Усі вони були писані українською мовою і говорили про речі, які для їхньої міфічної “Истории…” були неприйнятними. Тому була проведена тотальна ревізія їхнього змісту, про що ми уже писали раніше.
Але фальсифікація літописів було лише половиною справи. Створювана “История Государства Российского” потребувáла аргументів та посилання на першоджерела. Ось тут і виникла проблема: як можна було цитувати літописи (навіть і сфальшовані), якщо писані вони були українською мовою? Це відразу ж вѝкликало б сумніви у причетності Московії до історії Київської Русі. Будь-яка тверезо мисляча людина задалася б питанням: як могли московити бути русичами, якщо мова Київської Русі була їм чужою і вони її абсолютно не розуміли? А звідси й друге запитання: якщо жителі Київської держави спілкувалися українською мовою, то яке відношення до їхньої історії має Московія, населення якої розмовляло зовсім іншими мовами?
Щоб уникнути подібних запитань, і народилася ідея фальсифікувати не лише зміст літописів, але й мову, на якій вони були написані. Мова першоджерел мала стати чужою для українців, але зрозумілою для московитів. За основу вирішено було взяти українсько-угро-фіно-татарсько-булгарський суржик.
Але щоб він створював враження “дрєвнєрусского язика”, над ним потрібно було ще добряче попрацювати. Перш за все – позбутися німецьких слів, які прийшли у московську мову у 18 столітті. Тому за основу взяли старий суржик 16-17 століття, тобто – ще допетровської епохи, коли німецькі впливи були мінімальними. Мова тих часів уже була застарілою (що добре), але все-одно московитам зрозумілою (що теж добре). Далі її почистили, наскільки це було можливо, від татарських і фінських слів. Після чого доповнили старими українськими словами з оригінальних літописів. І увесь цей вінегрет густо пересипали словами з інших слов’янських мов: наприклад, староболгарської, старосербської, старопольської тощо.
Булгарські слова з новоствореного “дрєвнєрусского язика” не викинули. Тут провернули дуже хитрий трюк. Волзька Булгарія за своєю етнічною сутністю була тюркською країною, оскільки, усі булгарські народи були тюркомовними. Натомість, південна – Дунайська Болгарія, була частково країною слов’янською, оскільки виникла внаслідок змішування булгар з українськими племенами склавинів. Тож присутність болгарських слів мала показати слов’янське коріння “язика”.
Але читачів потрібно було правильно зорієнтувати. Необхідно було змусити їх забути про Волзьку Булгарію. Тому в історію міцно увійшов брехливий стереотип про те, що волзькі булгари, буцімто, є татарами, і що вони не мають нічого спільного з булгарами дунайськими. Отож, впливати на “дрєвнєрусскій язик” ці булгарські “татари” не могли.
Натомість погляди читачів звернули у потрібному напрямку, тобто – у сторону слов’янської Дунайської Болгарії. Для цього в історичну науку було запущено “басню” про те, що староболгарські слова з’явилися у “дрєвнєрусском язикє” після запровадження християнства. Внаслідок такої простої маніпуляції в історичній науці тепер міцно побутує хибна думка, що староболгарська мова прийшла в “дрєвнєрусскій язик” із слов’янської Дунайської Болгарії. А знайомство з новою мовою йшло: по-перше – через релігійну літературу, яка у 10 столітті масово почала завозитися до Русі; і, по-друге, – через богослужіння, які у Київській державі, нібито, проводилися церковнослов’янською, яка була створена на основі усе тієї ж староболгарської мови.
Ось так, стараннями анонімних “мовознавців”, шляхом махінацій та обману, й виник “дрєвнєрусскій язик”, якого ніколи не існувало. За звучанням він видавався досить старим і не завжди зрозумілим. Але у ньому легко упізнавався “русскій язик”. Що, власне, й потрібно було довести!
Теза про існування “дрєвнєрусского язика” давно уже стала аксіомою. І ніхто не сумнівається у тому, що він дійсно існував. Навіть у Вікіпедії, в україномовній статті про “давньоруську мову”, написано: “Давньоруська мова мала розгалужені стилі (юридично-діловий, літописний, світсько-художній) і виконувала всі державні та світські культурні функції. Це мова “Руської Правди”, “Повісті временних літ”, “Слова о полку Ігоревім”, “Повчання Володимира Мономаха”, “Моління Даниїла Заточника” та ін. У різних регіонах Русі вона поступово збагачувалася місцевими лексичними та стилістичними особливостями і згодом стала основою формування української, білоруської і російської писемно-літературних мов давнього періоду”. Та що там Вікіпедія – уся солідна наукова публіка дотримується такої ж думки, як от: І.Срезневський, В.Скляренко, С.Обнорський, А.Залізняк, І.Огієнко, О.Потебня, В.Русанівський, О.Ткаченко, Г.Півторак, В.Борковський, С.Смаль-Стоцький та інші.
Після створення “дрєвнєрусского язика” на ньому, під виглядом оригіналів, було опубліковано сотні давніх документів. Ось послухайте початок “Повісті минулих років”: “Сє повєсті врємянних лєт. Откуду єсть пошла зємля русская. Кто в Кієвє нача пєрвєє княжіті і откуду русская земля стала єсть”. А ось це взято з “Повчання Володимира Мономаха”: “Пєрвоє: бога дєля і душа своєя, страх імєйтє Божій в сєрдце свойомь і мілостиню творя нєоскудну, то бо єсть начаток всякому добру”. Як бачимо, в обох випадках – типово російський текст. І так завжди: який би давній документ ви не узяли – всюди натикаєтеся на московську мову, яку видають за давньоруську!
Виникає запитання: чи могло таке статися, щоб книги, створені у 11-12 століттях в Україні, були написані чужою нам мовою? До того ж – неіснуючою на той час? Відповідь очевидна – усі опубліковані у Московії давні твори є звичайними фальшивками. І довести це, попри відсутність оригіналів, усе-таки набагато простіше, ніж видається московським історикам. Тож, нехай не заспокоюються!..
По-перше, мова літописів докорінним чином відрізняється від написів, відкритих ученими у берестяних грамотах, на стінах будівель, побутових речах тощо. У “літописах” упізнається московська (російська), а у давніх письменах – українська мова. Чому так? Невже люди розмовляли однією мовою, а літописи писалися іншою? Але здоровий глузд підказує, що жоден автор ніколи не писав би книги мовою, якою ніхто не користується і не розуміє. “Дрєвнєрусскій язик” не знали навіть князі, не кажучи про решту українців. Тож для чого й для кого було писати книги? Хто їх читатиме, не розуміючи змісту? Висновок: давні літописи писалися лише українською мовою. А ті, які історична наука видає за оригінали, – фальшивка.
По-друге. У “літописах” та інших давніх творах часто зустрічаються угро-фінські слова: ошибка, басня, пагубный, богатырь, шагать, ложь, нужда, рожь тощо. Ось уривок з Літопису Руського: “Бєси бо всєвають чєрноризьцєм похотєніє лукава, вжагающє єму помисли, і тєм жє врєжаємі бивают ім молітви”. Тут слово “лукавий” не є слов’янським: воно походить з мови народу комі (зиряни). Навіть якщо припустити, що “дрєвнєрусскій язик” існував, то у ньому не могло бути стільки угро-фінських слів. Фальсифікатори, переписуючи літописи, вживали звичні їм слова, не знаючи, що вони не є слов’янськими. Чим і дали нам підставу сказати – фальшивка.
По-третє. У давніх творах ми бачимо надто багато булгарських слів. Наприклад: “Вєліка бо польза биваєть чловєку от учєнія кніжнаго. Кнігамі бо кажемі і учіми єсть на путі к покаянію, і мудрость бо обрєтаєм, і воздєржаніє от словєс кніжних”. (Літопис Руський). Виділені слова є тюркського походження. Не могло в “дрєвнєрусском язикє” бути стільки булгаро-тюркських слів.
По-четверте. У “літописах” постійно вживаються традиційні для московитів, але чужі українцям назви місяців. “В том же лєтє вєдєна Пєрєдъслава, дщєрь Святополча, во Угри за королєвіча, мєсяца августа двадцять і пєрвий дні. Того же лєта прііде мітрополіт Нікіфор в Русь мєсяца декабря в шєстой день”. (Літопис Руський. Роки 1096-1110). Не могли носії “дрєвнєрусского язика” (якби він існував, звичайно) вживати латинський варіант назви місяців. Цікаво, що в українців та білорусів вони звучать практично однаково. Порівняйте: лютий (укр..) – люти (білор.), травень – травень, червень – чєрвень, липень – ліпень, вересень – верасень, листопад – лістапад. Натомість, у булгар та угро-фінів використовуються саме латинізовані назви. Так само, як і у сучасній московській мові. Тож, знову висновок – фальшивка.
П’яте. У давніх творах назви сторін світу також явно не “дрєвнєрусскіє”: “В то же лєто бись знамєньє на нєбєсі мєсяца гєнваря, двадцать і дєвятий дні: акі пожарная зоря от востока і юга, і запада і сєвєра. І бись тако свєт всю нощь, акі от луни полни свєтящєся”. (Літопис Руський. Роки 1096-1110).
Для чого було “древнім русічам” запозичувати чужі їм назви сторін світу, якщо у них були свої – північ, південь, схід, захід (у білорусів, відповідно: поунач, поудзень, усход, захад)? Ідентичність звучання українських та білоруських назв свідчить про те, що наші мови дійсно мають спільне походження. Натомість, типово москвинські слова “восток”, “юг”, “запад” і “сєвєр” мають булгарське, тобто тюркське коріння.
Шосте. У “літописах” часто зустрічаються навмисні помилки, або ж відверто кон’юнктурні тлумачення деяких подій та фактів. Це наштовхує на думку про їх свідоме вкраплення в оригінальний текст. Наприклад: “Слов’яни ж, що сіли довкола озера Ільменя, прозвалися своїм іменем – словенами. І зробили вони город, і назвали його Новгородом”. (Літопис Руський). Тут йде навмисне акцентування уваги на заснування словенами Новгорода. Хоча, насправді, це скандинавське місто, і його оригінальна назва – Хольмгард. Фальшуючи літописи, Новгород зробили словенським, аби запустити в історію байку про “Новгородскую Русь”, яка згодом підкорить Київ і стане засновником Київської Русі.
Згадайте також міфічного Рюрика, який “пріідоша і срубіша Ладогу” та “прізваніє варягов”. Ці дві небилиці покликані були привести на наші землі Рюрика і пояснити “…откуду єсть пошла зємля русская. Кто в Кієвє нача пєрвєє княжіті і откуду русская земля стала єсть”. Цим самим відсікалася і піддавалася забуттю уся наша попередня багатотисячолітня історія.
У той же час літописи чомусь не помічали дійсно важливих подій вітчизняної історії. Наприклад – Аскольдове хрещення Русі. Подія не абияка. Але про неї – ані слова! Немає сумніву, що в оригінальних текстах вона була описана. Але після катерининських чисток зникла. Чому? Та тому, що заважала вибудовувати струнку версію величних діянь славної династії “Рюриковичів”. Це вони – новгородські Рюриковичі хрестили Русь, а не якийсь там Аскольд!
Забули літописи й про Змієві Вали. Дивно: за кілька десятків кілометрів від Києва знаходилися грандіозні захисні споруди, а літописець їх і не помітив? Та помітив! І, без сумніву, написав про них. Але його повідомлення було викинуте. Чому? А через те, що дуже вже воно незручне: інакше історикам довелося б пояснювати, яка це така держава могла собі дозволити побудувати такі укріплення. І красива байка про “Рюриковичів”, як перших будівничих Київської Русі, рухнула б! Тож, якщо уважно проаналізувати давні твори, то у них можна відшукати безліч суперечливих моментів, які явно вказують на їхнє редагування та підміну тексту.
Литовський Статут 1566 року. “Алє самого Бога і єго свєтую справедливость, і право посполитоє, і сумнєньє своє перед очима маючи…”
Важливу роль у міфологізації української історії відіграла також байка про існування на наших землях у давнину церковнослов’янської мови. Прийнято вважати, що це була вишукана мова високого стилю, яка використовувалася для написання державних документів, у літературі та богослужінні. В основі цієї мови уже традиційно лежала староболгарська. Але історичні факти та здоровий глузд знову нам підказують, що ніякої церковнослов’янської мови на українських землях ніколи не було! Судіть самі…
З утвердженням християнства, в усіх слов’янських країнах розповсюджується церковна література. Константинопольська Патріархія, задля кращого поширення нової віри, вимушена була дбати про те, щоб релігійні книги писалися місцевими мовами християнізованих країн. Тому Святе Письмо було написане болгарською, македонською сербською, хорватською, чеською та іншими мовами.Чи використовувалася “церковнослов’янська” мова при написанні державних документів? Ось цитата з Литовського Статуту 1566 року, який був копією “Руської Правди” Ярослава Мудрого: “Алє самого Бога і єго свєтую справедливость, і право посполитоє, і сумнєньє своє перед очима маючи, теж роков ніколи не омєшкиваючи, кром велікоє правдивоє і зложноє хороби, як на том справедливе пристаю – так ми Боже поможи. А єстліби не справедливе – Боже мя убий”. Хіба це “церковнослов’янська”? Звичайно – ні! Це староукраїнська мова з елементами білоруської. Отож, мовою державних документів була українська. Це по-перше.
Виникає запитання: чому ж тоді в Україні церковна література мала бути писана чужою нам староболгарською? Ми що – мови своєї не мали? Усі слов’янські держави переклали Святе Письмо на свої національні мови, а ми раптом на незрозумілу нам староболгарську? Навіщо? Полінувалися перекласти на українську? Чи, можливо, виявилися неспроможними це зробити? І це у той час, коли Скіфія-Русь здавна славилася винятковою грамотністю населення? (Згадайте графіті на стінах храмів та написи на побутових речах). Чому нас знову принижують? Ми однозначно заявляємо, що церковні книги в Україні могли бути написані лише українською мовою. Так само, як у Дунайській Болгарії болгарською, Сербії сербською і так далі. Це по-друге.
Третє. Прихід на українські землі християнства супроводжувався вибухом народного невдоволення. Справа доходила до збройного протистояння. Тож не дивно, що запроваджувати нову віру київському князю Володимиру та його наступникам доводилося вогнем і мечем. І затягнулася християнізація Русі на кілька століть.
Тепер уявіть, що у цей час загальної напруги та конфлікту русичам нав’язують ще й чужу їм мову! Українці тривалий час не сприймали християнство і не розуміли, чому їм потрібно відмовлятися від своїх рідних Богів. Людей потрібно було переконувати у перевагах християнства та його моралі. Якби Святе Письмо було писане чужою їм староболгарською, то зробити це було б неможливо. Тому влада мусила поширювати книги, писані зрозумілою скіфам мовою, тобто – українською.
Титульна сторінка “Біблії Рускої” Франциска Скорини 1519 рік
Ось, для прикладу, титульна сторінка книги, надрукованої у 1519 році Франциском Скориною. “Біблія Руска, виложена доктором Франциском Скориною із славнаго града Полоцька, Богу ко чті й людєм Посполітим к доброму наученію”. Це є релігійна книга, але написана вона не церковнослов’янською, а українською мовою.
Крім того, з часом на Русі буде побудовано багато церков. В одному лише Києві їх було кілька сот. А по інших містах? А по усій Україні? Це тисячі і тисячі храмів! Відповідно, богослужіння церковнослов’янською мовою потребувáло великої кількості священиків, які б її знали. Де ж їх було стільки узяти?По-четверте. Не могла церковнослов’янська мова використовуватися і у богослужінні. Тому, що вона була незрозумілою для українців. Християнізувати Русь, нав’язувати їй нову віру і використовувати при цьому чужу мову? Абсурд! Який сенс було змушувати людей зрікатися старих Богів і насильно зганяти їх у церкви, у яких Служба Божа йде староболгарською? Люди й так були обурені, а тут ще незрозуміло якою мовою й про що говорить священик!
П’яте. Відомо, що москвинські правителі велику увагу приділяли питанню перекладу релігійних книг. У 1702 році при взятті Марієнбургу (Ліфляндія) у полон до московитів попав відомий богослов, учений і мовознавець Йоган Ернст Глюк. Дізнавшись про такий цінний “трофей”, Петро І наказав привезти полоненого до Москви. Знаючи про обізнаність та ерудицію пастора Глюка, цар у 1703 році звелів йому перекласти Біблію на московську мову. Але у 1705 році Йоган Ернст Глюк помер. Завершити доручене йому важливе завдання учений не встиг.
14 листопада 1712 року Петро І знову видав указ про переклад Біблії. Робота тривала 7 років і була завершена у 1720. Але з якихось причин вона не була опублікована. 30 серпня 1724 року Петро І у черговий раз своїм указом наказав завершити справу по друку Святого Письма. Але у 1725 році цар помер, так і не побачивши довгоочікуваної Біблії, друкованої московською мовою.
Після смерті Петра І робота на деякий час була призупинена. Аж доки його дочка, імператриця Єлизавета Петрівна, не взялася таки завершити розпочату ним справу. І ось, нарешті,.. 18 грудня 1751 році світ побачила московськомовна Біблія, яку за іменем цариці так і назвали – Єлизаветинська. Ця книга і по-сьогоднішній день використовується у Російській православній церкві, як основний текст для богослужіння.
Як бачимо, московські царі дуже уже прагнули перекласти Біблію та інші релігійні книги на мову, зрозумілу народові. Тобто – московську. У зв’язку із цим виникає кілька запитань. Перше. Якщо вірити москвинським історикам, що Святе Письмо здавна було написане “церковнослов’янською”, то для чого його у такому разі було перекладати? Адже московити називали себе слов’янами? І ця мова мала би бути для них рідною? Але ж ні – взялися таки за переклад. Чому? Відповідь цілком очевидна – релігійні книги, якими користувалися москвини, були писані не “церковнослов’янською”!
У 17-18 століттях Україна мала величезний вплив на політичне, економічне та культурне життя Московії. Там працювало багато українських фахівців та релігійних діячів. Через те, що у країні практично не було якісних друкарень, з України до Московії завозилася велика кількість релігійної літератури. Цілком природно, що уся вона була друкована українською мовою, а ніякою не “церковнослов’янською”.
Друге запитання. Якщо московити вважають себе слов’янами, то чому вони не розуміли мову, на якій були написані усі тогочасні релігійні книги? Адже в українців і білорусів такої проблеми не було. Вони чудово розуміли давні тексти і ніколи не ставили питання про їхній переклад. Тому, що писані вони були українською. Натомість, москвини не були слов’янами і української мови, природно, знати не могли. Саме тому й постало питання їхнього перекладу на московську.
Петро І та його наступники прагнули перекласти Біблію на ту мову, яка була зрозумілою московитам. Нею міг бути лише українсько-фінсько-татарсько-булгарський говір, яким послуговувалися жителі міст. Саме на цей міський суржик і була перекладена Єлизаветинська Біблія. Пізніше цією ж мовою у Московії були надруковані й усі інші релігійні книги.
У такому разі виникає ще одне, третє, запитання: якщо Російська православна церква й досьогодні користується перекладами, зробленими у другій половині 18 століття, то чому мова, на якій вони були надруковані, вважається “церковнослов’янською”?
Ось уривок із “Слова про закон і благодать” Іларіона Київського, писаного, як нас переконують, “церковнослов’янською”: “Кто бо вєлік, яко Бог наш? Ти єдін творяі чюдєса, положі закон на проуготованіє істіни і благодаті, да в ньом обикнєт чєловєчєско єстєство от многобожества ідольскаго укланяясь, в єдіного Бога вєроваті”.
А ось це уже взято з указу Петра І “Об обучєніі і учіліщах”, виданого у 1714 році, і написаного так званою “російською” мовою: “Послать во всє губєрніі по нєскольку чєловєк із школ матєматічєскіх, чтоби учіть дворянскіх дєтєй, кромє однодворцев, пріказного чіна ціфірі, гєомєтріі і положіть штраф такой, что нєвольно будєт женіться, пока сєго учітся”. Як бачимо, в обох випадках мова є практично тотожною. Про що це свідчить? Лише про те, що мова, яку нам видають за “церковнослов’янську”, є лише покращеним і більш витонченим варіантом міського суржику, на якому московити розмовляли в епоху Петра І, Єлизавети Петрівни та Катерини ІІ.
Придумавши “церковнослов’янську” мову і переклавши на неї усе Святе Письмо, московська влада розпочала зачистку старих релігійних книг, писаних українською мовою. Вони тепер стали небажаними свідками, які могли розкрити увесь цей обман з церковнослов’янщиною. Тому повторилася історія з українськими літописами: українські релігійні першодруки підлягали ліквідації.
Першим, хто розпочав війну з книгами, був цар Олексій Михайлович. Він ще у 1627 році наказав зібрати українські книги і знищити їх. Так було спалено “Євангеліє учительне” Кирила Транквіліона-Ставровецького та “Катехізис” Лаврентія Зизанія-Тустановського. У 1735 році Анна Іоанновна також звеліла київському митрополиту вилучити і спалити релігійні стародруки. 1743 рік – знову горить українська релігійна література. На цей раз – за наказом Єлизавети Петрівни.
Вдумайтесь лишень: до якого рівня вандалізму потрібно було опуститися, щоб палити релігійні книги!? Нехай навіть і писані чужою московитам мовою! На це не зважилися жодні інші завойовники, які у різні часи приходили на українські землі! А московити змогли! За наказом їхніх правителів варварські вогнища, у яких горіло Святе Письмо, палали по 20 століття включно! Саме тому нині уже неможливо віднайти жодного оригінального українського релігійного стародруку.
Поряд із знищенням писемних релігійних пам’яток влада розпочала насильне впровадження в Україні московського суржику у богослужінні. Першим цю ганебну практику започаткував ще Петро І.
Пізніше, у 1784 році, за розпорядженням Синоду, київський митрополит Самуїл Миславський наказав читати молитви та правити Службу Божу “голосом, свойствєнним россійскому нарєчію”. Зауважте, що “язик” (або, точніше – мовний мікс), на якому у той час спілкувалися міські жителі Московії, митрополит навіть не називає мовою. Тим самим він мимоволі підтверджує нашу думку про те, що навіть у кінці 18 століття ще не існувало ніякого “русского язика”. А було лише якесь “россійскоє нарєчіє”.
У 1785 році Катерина ІІ своїм указом звеліла усім церквам імперії у богослужінні перейти на московську мову. Чим остаточно поклала кінець самостійності Української церкви, яка втратила не лише усі свої безцінні релігійні першодруки, але й рідну мову у богослужінні.
Ось так і стала Російська православна церква московськомовною. А її вірні (у тому числі й віруючі УПЦ Московського патріархату в Україні) щиро переконані, що Служба Божа у їхніх храмах здійснюється “церковнослов’янською” мовою. І не відають, наївні, що насправді вони моляться на міському суржику епохи 18 століття.
Як бачимо, уся ця історія з “дрєвнєрусскім” та “церковнославянскім язиком” ясно показує, що мова давно уже стала не просто засобом спілкування, а досить небезпечною зброєю, яку Московська імперія завжди уміло використовувала і використовує по сьогоднішній день у своїх брудних політичних ігрищах.