Записала Ірина Широка (Ванкувер)
В ці передсвяткові холодні дні, коли вся Україна згадує про перші зимові кроки Революції Гідності, нам вдалось поспілкуватись з очевидцем, який не тільки починав її, а і до сьогодні продовжує боротьбу. Володимир Небір – 23-річний Герой України, боєць 90-го окремого аеромобільного батальйону, який пережив бої в Донецькому аеропорті, таким чином отримавши прізвисько «Кіборг».
Майдан для Володимира почався в січні на посаді координатора медичної мобільної бригади штабу Національного спротиву. Під час затишшя він займався адміністративно-фармацевтичною роботою, а коли починались заворушення, особливо, коли цілились по журналістах і медиках, то тоді приходилось бути на лінії зіткнення. Були випадки, коли допомагали Беркутам і військовим.
〈 〈 Люди згасали на очах. Бувало несеш його і кричиш: «Тримайся!». Доносиш, а він вже не дихає… 〉 〉
Володя, яке було відчуття, коли Революція перейшла в агресивну форму?
Перший раз я побачив людську смерть на Майдані. Потерпілому вистрелили в потиличну частину голови з дробовика. Люди почали усвідомлювати, що відбувся переломний момент – відбулось найстрашніше. Якщо людина віддає своє життя за Батьківщину, то інші, які це бачать, розуміють, що назад шляху немає. В той період моїм завдянням було витягувати наших з передової – з рук Беркутів. Нашу групу називали – Бізони.
Як ти потрапив на фронт?
Влітку 2014-го я записався гранатометником в 95-ту аеромобільну десантну бригаду. На початку листопада нас переправили в Констянтинівку Донецької області. Там ми зайняли будівлю закинутої психлікарні. Ми облаштувались і зайняли кругову оборону. В двадцятих числах сформували першу ротну тактичну групу. Нас запитували чи ми не відмовляємось. Ми сказали, що ні, хоча всі розуміли, що нас чекає попереду. Тоді нас на БТР-ах переправили в поселення Піски під Донецьким аеропортом. Там вже мені довелось вперше надавати невідкладну медичну допомогу, яка значно відрізнялась від «майданівської». Пам’ятаю, моєму товаришеві відірвало руку уламком від снаряду.
В ніч з тридцятого листопада на перше грудня ми прорвались в Донецький аеропорт і зайняли позиції оборони. На той час там були кадрові спецпризначенці. Я в основному провів весь цей час на колінах з гранатометом. Все спалахувало і вибухало, а стіни вже давно були зруйновані. Дуже важко було сидіти за тим гранатометом, бо бронежилет був досить важкий.
Коли ви зрозуміли, що стає гаряче?
На початку грудня з ворожої сторони постійно був масовий наступ. Їхні втрати були набагато більші, чим наші. Артилерія працювала як механізм швейцарського годинника. Бувало, що не вистарчало їжі, але зброя завжди була. Їжі не було можливості підвести, бо кругом були обстріли.
Чи знали ви з ким воювали?
Ми по радіозв’язку їх слухали і перехоплювали їхні розмови. Ми розуміли, що маємо справу з елітою російської армії, яка зазнала колосальних втрат в першій половині грудня.
〈 〈 Там як не ти, то тебе… 〉 〉
Що ставалось з пораненими?
Наш медик допомагав їм, але не справлявся і тоді долучався я. Мій організм вже був привчений за долі секунди привести гранатомет в бойову готовність, а, оскільки, я мав досвід з пораненими, то допомагав всюди. Бо там як не ти, то тебе. Дванадцятого грудня нас звідти забрали в Константинівку на бойове чергування. В аеропорті ми укріпили позиції. Потім нас поміняла менш компетентна бригада.
Звідки пішла назва Кіборги?
Були нелюдські умови. Ми не знімали бронежилети і так спали хто де. Так тривало дванадцять днів. Дихали чадним газом. Одне з головних правил, яких нас навчили, це думати своєю головою, а не сліпо виконувати накази. Ми вже не радянські воїни, щоб виконувати нерозумні накази. В кінці грудня наказом начальника батальону Кузьміна (той, який потрапив в полон потім) я був переведений в медичну службу. В десятих числах мене переправили в с. Водяне під Пісками. Там ми зайняли дім, зробили з нього медпункт і вже через кілька днів почалась активна фаза в аеропорті. Сепаратистам вдалось оточити наші сили зі всіх боків. На мою думку така зміна сталась тому, що нас поміняв некомпетентний батальйон.
Тоді нас запитали, чи можемо ми нашим хлопцям прийти на допомогу в аеропорті. Ми згодились. Основну масу нашої роти відправили в новий термінал. В медпункті ми приймали поранених десятками. Всі підлоги хатини були зайняті, надворі вже їх клали, бо не було більше де. А загиблих взагалі вкладали край дороги. Мені там попалась робота не з приємних – описувати трупи і їхні останки, а також, шукати документи. Привозили всіх підряд – і наших, і сепаратистів. В окрузі ніяких медичних закладів не було. Нас було там всього п’ять людей. Всім пораненим відразу кололи антибіотик, щоб інфекція не перейшла на решту організму.
〈 〈 В мене був тоді позивний «Доктор Хаос»… 〉 〉
19 січня, якраз на Водохреща, з того медпункту мене переводять на «Вишку». Так називали диспетчерську вежу в Донецькому аеропорті. Мене для того і перевели в медичну службу, щоб я в майбутньому поїхав на «Вишку» як медик. В мене був тоді позивний «Доктор Хаос».
Коли ми заїхали туди, все було в розрусі. Зразу при вході ми отримали одного двухсотого (загиблий – авт.), одному відірвало руку, а мене відкинуло і зірвало взуття з мене. Нас залишилось шестеро тримати вежу. Там я вже був як санінструктор і кулеметник. Тоді мені прийшлось вже добряче стріляти. Ми тримали вежу поки хлопці тримали новий термінал. Сепаратисти продовжували підривати термінал скидаючи тротил мішками. Більша частина наших загинула, а хтось потрапив в полон. А решта якось своїм ходом врятувались. Наша диспетчерська вежа, вірніше, те, що від неї залишилось, була єдиною точкою, яку ми ще захищали. Врятувалось лише кілька людей. Там було дуже багато людей з моєї роти, які не повернулись. Після того, як бомбили термінал, після тих вибухів, всіх там так кидало, що здоровим ніхто не вийшов. Всі поранені були.
Вишка донецького аеропорту. Фото Володимира Небіра
І тут нам передають по рації, що до нас рухається розвідувальна група з шести чоловік – щоб ми їх не застрелили. Ми відповіли: «плюс-плюс» – зрозуміло.
Неподалік від нас була пожежна частина, де мали би бути наші. Але з ними не було зв’язку вже півтори доби. Тобто ми не знали, чи вони ще там є, чи там вже їх захопили сепаратисти. Треба було туди пробратись якось вночі поки туман. Якщо вони там є, то передати їм рацію, а якщо там не вони, то ми готували себе до смерті або полону. Це було майже нереальне завдання. Кругом були розтяжки, міни. Оскільки я знав кількох людей з тої бази, то мене розвідники попросили піти з ними. Ми рухались дуже обережно, але всерівно я натрапив на розтяжку. За 100 метрів до частини я залишив розвідників лежати, а сам пішов вперед. Я мав свиснути, коли підійду до пожежної частини. Я був майже впевнений, що там були не наші, але краще, щоб вони мене одного поклали, а не сімох. Тим більше вони би почули, як в мене стріляють. Я піднявся, повісив автомат на шию, підняв руки і пішов. За кожним кроком я кричав: «Доктор Хаос! РВП! (рота вогневої підтримки – авт.) Не Стріляй!». Зробив крок, крикнув, зупинився. І так просувався. Чую за 20 метрів голос звідти: «Стой на месте!». Якби це була українська мова, то було б спокійніше, а так ще не зрозуміло – чи наші чи ні. Вони мене питають: «хто такий? Хто командир в вашому батальоні?». Я сказав прізвище, а потім і позивний командира. Вони мене обшукали і впустили. Я віддав рацію. Виявилось, що нас було видно в тепловізор, як на долоні навіть за 100 метрів.
На руїнах донецького аеропорту. Фото Володимира Небіра
В нас в «Вишці» була інша ситуація. Коли термінал впав, сепаратисти знахабніли і вже з восьмиста метрів стріляли в нас і стрибали в окопи, щоб в них не попали. Невдовзі ми зрозуміли, що пора вибиратись з «Вишки». Їхні танки порозбивали стіни, артилерія добряче стріляла в нас. Тоді мене і контузило. Командування вирішило послати за нами машину. Сепаратисти її розбили. Вона згоріла, а обгорілий екіпаж добрався до нашої вежі. Тож нас в той момент було шість плюс три. Так по нас посилали ще три машини, і всі вони потрапляли під обстріл сепаратистів, згоряли на місці.
〈 〈 Просто дуже захотілось жити… 〉 〉
Скоро ми зрозуміли, що ми в безнайдійній ситуації. Мене почали навідувати думки про те, який я ще молодий, що ще маю жити стільки років попереду. Мені дуже захотілось жити. Я вирішив для себе, що я тут не залишусь. Почали приходити повідомлення з дому, від близьких людей. Це мене стимулювали дуже сильно.
Нагорода від Президента. Фото Володимира Небіра
Я знайшов топографічну карту. Мені казали, що карта вже не є корисна – вона стара і мало що відображає. Але ж я за фахом картограф, вчився в військовому інституті в Києві. На карті мене цікавили більше не будівлі, а координати, координатна сітка, математична прив’язка, відстані, орієнтири і рельєф, який за такий короткий відрізок часу не помінявся. Я розмістив на карті наші і сепаратистські позиції. По рації з базою розпитав про зброю ворога. Знаючи характеристики зброї можна було планувати собі маршрут. Що я і зробив. Хоча там не було навіть міліметра безпечного. Нам казали, що виходити пішки з вежі це божевілля, але в нас не було вибору. Бо сепаратисти були кругом нас в щільному кільці.
Ми детально вивчили карту зі всіма орієнтирами. Тоді ми домовились, що як стемніє, ми викликаємо наші Гради, але так, щоб з інтервалом. Бо коли наші стріляли, то сепаратисти ховались, чого нам і треба було. За остіннім залпом ми вибігли з вежі з раненими і побігли. Вже за сто п’ятдесят метрів ми почули снайперські постріли ззаді над нашими вухами. Ми почали повзти по болоті, ховались в п’ятиметрові ями від зірваних раніше мін. Так ми добрались до периметру. Змучені і ранені. Води не було. Я мав тільки глюкозу, передав по колу напитись. Так і врятувались.