Знайомтесь – Альбіна Позднякова.
Народилася 1983 року у Львові. Закінчила Інститут комп’ютерних наук та інформаційних технологій Національного університету «Львівська політехніка»; навчалася в магістратурі Центру гуманітарних досліджень при Львівському національному університеті ім. Івана Франка на спеціальності «Культурологія».
Писати вірші почала ще в школі. У студентські роки була співредактором літературної газети «Цегла» та редактором літературно-мистецького видання «Три» (молодіжний самвидав). Тоді ж почала організовувати перші літературні вечори, що згодом вилилось у постійну культреґерську діяльність (перформанси, презентації, літфести у Львові та інших містах України). Наймасштабніші проекти: літературно-мистецький фестиваль «наЛІТ» (Львів, 2006, 2007); літературні читання «Пожежна драбина» в рамках театрального фестивалю «Драбина» (Львів); координаторка проектів «8 поеток на 8 березня» (Львів, Тернопіль, Івано-Франківськ, Київ та Ніжин, 2009), «8 поетів на 8 березня» (Львів, Київ, 2010) та «8 перекладачок на 8 березня» (Львів, 2011) і поетичних читань в рамках проекту «Жінка-3000» (Львів, Одеса, Сімферополь та Харків, 2010).
Авторка поетичних збірок «Тяжіння» (2012) та «Смаколики» (2013). Вірші увійшли до антологій «Березневі коти», «Червоне і чорне: 100 поеток ХХ століття», «Шоколадні вірші про кохання» та «Нова українська поезія» (болгарською) та «30 віршів з-за кордону. Молода українська поезія» (польською мовою). Статті та інтерв’ю друкувались у виданнях «Критика», «Український журнал», «Київська Русь», «postПоступ», «Просто неба» тощо. Веде рубрику «Труднощі перекладу» у журналі «ШО».
Лауреатка численних літературних конкурсів, зокрема «Екоарт» (2007), «Грано-слов» (2007), «Смолоскип» (2008), «Просто так» (2010), «Витоки» (2010), «Ватерлінія» (2011) та «Підкова Пегаса» (2012).
Перекладає з англійської, польської, білоруської та російської. Переклади друкувалися у журналах «Всесвіт» та «Золота Пектораль». Окремими книжками вийшли переклади роману «Хвилі» Вірджиніїї Вулф та роману «Втрачений паспорт. Дні та слова Едварда Лейсі» канадського сучасного письменника Фрейзера Сазерленда.
Наразі живе в Каліфорнії.
Поезії:
Вовчі ягоди
Жимолость, живопліт, живіт,
Ніби вулкан, пухне між грядок.
Жито жовтіє, в дорогу довгу
Лагодить зерна, у білий світ
З чорного. Чобіт упав з ноги,
Жінка лежить, загубивши крок,
Псисько гарцює її двором,
Лиже лице і коліна згин.
Жимолость, куца ожина, млость.
Ніби ріка, витікають ради.
Жовто і жорстко на краю саду,
В холоді молить, аби вдалось
З чорного черева, із печер
Вийти на вий однією з ягід,
Вовчих, чи мовчки впрохати явір
Вгнутись, підставити їй плече.
Жимолость, живопліт, живі
З вирви тієї ж їдять, що й мертві.
Ягоди в ями вціляють метко,
Й дивляться вирячками без вій
Чорно, чарівно. Весь чагарник
Жде, поки вродить ачи помре,
Чи хтось надійде з-поза дверей,
З-за отих вовчих жахних границь.
• • •
Земля (емігрант)
Ворог коло ворiт, ворог стоїть під брамою.
Він полишає рідне, живе затраскує.
Тіло руйнує пліт, обростає крамом —
І переконує вихід дивитись з ласкою
На витікання, висмикування із отчини.
Сміх павутиння снує у пустих поселеннях.
Корінь обтрушує сірий пісок, золочені
Грудки скидає налиплого чорнозему.
Ноги з боліт підіймає, на килимочки
Ставить і губи холодить об лід бокала.
Їде, від літ віднімаючи світ, за очі
Рідні коштовніший. Стільки всього зникало,
Видерлось; одіпралась масними плямами
Вкрита всуціль дірява сорочка пам’яті.
Має в устах марципани, на думці — плани.
Латка — на псяче дитинство, дрантиве рам’я
Сходить нінащо, несеться на манівці.
Бачиш, земля чорнозуба, бліда, прибита,
Журиться, що не вкидаєш своє насіння
В вимовкле горло. Не дав їй свого вродити.
Ніжні жіночі гріхи
Ніжні жіночі гріхи проростають на яв,
Проявляються плівки. На боці того, хто вишив,
Видно пуп’янки пальців. У вушко її всиляв
Плідний шепіт — так кіт, що вполює мишу,
Забуває гріхи, їх засьорбує молоком,
А у жінці зростають на ранок червлені квіти,
І рясніє шитво, і наплетене тим гачком,
На якій її злапано. Кров рукоділля мітить.
Її витвір такий, що нічого не перейняв
Ані в батька, ні в баби і точно таки ні в діда.
То життя на голках. Пеленаючи мишеня,
Відраховує дні, як колись — між стібками віддаль,
Аж розтріснеться рот немовляті, немов горіх,
З нього вирине слово, м’яке і різке, як муркіт.
Шов забув ті шляхи, що він ними колись проліг.
Жінка в сукню нову одягає маленьку цурку.
• • •
Коли горить вітер
Коли горить вітер і пустоші непрозорі,
Стовпами із пилу зробилися кам’яниці,
Ми маємо право вже тільки на те, що зовні,
Що можна вчепити на себе, зчитати з лиць.
Коли горить вітер і ляк тобі плечі горбить,
Обпалює щоки, вмітає у очі порох,
Дивись, ми — спустілі садиби, порожні форми,
І добре, бо дихаєм досі, і слава богу,
Бо маємо квіти вогню, маєм слів в достатку,
І тисячі кроків розсипані тут на бруці.
Ще трохи, і вщухне гроза, і вернеться татко,
І всі феєрверки зі шкіри, як бруд, зітруться.
Ще трохи, і тут позостанеться штиль і тил,
І ми поковтаємо все, що тіла помістять.
Якщо мене здує, то лишишся тільки ти…
Пильнуйся: лаштує свій гострий гачечок місяць.