top of page

Ілюстрована історія України від найдавніших часів до сучасності. Р.18. Напередодні виникнення Київсь

Ця стаття є продовженням серії публікацій із книги ванкуверського автора О.Ковалевського “Ілюстрована історія України від найдавніших часів до сучасності”. Попередні розділи дивіться тут.

•••

Олександр Ковалевський (Ванкувер)

Розділ 18.  Напередодні виникнення Київської Імперії

Частина перша. Розвиток торгівлі в українських землях у 7-9 століттях

7-9 століття. У Європі середньовіччя. В Україні також.

Велетенські обшири Північного Надчорномор’я, з Кримом і Карпатами включно, давно уже стали густонаселеною, економічно і культурно розвиненою територією. Проживали на цих просторах, як ми уже знаємо із попередніх розділів, праукраїнці –  на той час уже далекі нащадки гіперборейців-аріїв.

Білі хорвати, бужани, волиняни, в’ятичі, деревляни, дуліби, поляни, дреговичі, ільменські словени, кривичі, полочани, радимичі, тиверці, сіверяни, уличі та ще добра сотня менш відомих, або й зовсім невідомих нам народів та племен українського кореня, творили свою історію. У тогочасному світі нас узагальнено продовжували називати скіфами чи сарматами.

Виникали та розпадалися державні утворення. Десятки самостійних українських держав, князівств і племінних союзів конкурували між собою у сфері економіки та торгівлі. Інколи й воювали: що поробиш? – така уже людська природа.

Арабські автори у своїх працях називають більше десятка державних утворень на території тогочасної України. Найбільшими з них були Куявія, Славія, Артанія, Дулібія та Велика Хорватія.

Розбудовувалися міста та городища, яких на той час налічувалося уже тисячі. На Київщині їх було понад 400, на Чернігівщині більше 200, на Волині близько 400, на Поділлі майже 300, у Галичині близько 200. Городища були різних розмірів: від таких, що об’єднували десяток-другий будинків, до гігантських, у яких проживало близько сотні тисяч городян.

Європейці, які відвідували нашу країну, дивувалися тому рівневі цивілізованості, який вони тут зустрічали. Впорядковані села посеред мальовничих краєвидів, побілені будинки з квітниками, садками та бджолиними вуликами довкола, доглянуті поля, водяні та повітряні млини, кузні, охайно вдягнуті привітні люди. А ще сотні великих міст та тисячі середніх і малих городищ. Тож, недаремно нормани (жителі північної Європи), які уже від перших століть нової ери часто приїздили до нас, називали Україну “Гардарики”, тобто – країна міст. А вікінги знали, що говорили: обійшовши у військових походах усю Європу, вони ніде більше нічого подібного не зустрічали.

Майже усі міста, навіть невеликі, мали потужну систему захисних земляних валів, мощені деревом, чи каменем вулиці та тротуари, майдани, нічне освітлення, мости, широко розгалужену систему підземних ходів, міських складів тощо.

Така на диво велика кількість міст свідчить лише про надзвичайно високий рівень господарського розвитку України. Розросталася економічна інфраструктура, будувалися шляхи сполучення з твердим покриттям, мости. Зводилися нові та лагодилися старі оборонні укріплення (Змієві Вали).

Процвітала торгівля, як внутрішня, так і зовнішня. Українська продукція (ремісничі вироби, віск, мед, шкіра, зброя, хутро, зерно, солена риба і т.д.) вивозилася до Східної Римської імперії (Візантії), країн Європи, Азії та Близького Сходу.

Іранська драхма


Під час археологічних розкопок учені знаходять багато речей, які в Україні не продукувалися. Наприклад: східний посуд, світильники та лампади, ювелірні вироби, прикраси, зразки східної зброї, монети. Про розмах зовнішньої торгівлі свідчить хоча б той факт, що привізні товари були доступні навіть бідним верствам населення. Доказом цього є чужоземні прикраси, знайдені у похованнях простого люду.

Свідками інтенсивної торгівлі українців з усім тогочасним світом є чисельні скарби монет, знайдені археологами практично по усій території нашої країни, включаючи й такі віддалені регіони, як Волинь та Закарпаття.

На той час Україна масово власної монети ще не карбувала. Її появі перешкоджало два моменти: перший – не вистачало власних запасів срібла та золота, необхідних для виготовлення грошей. Тобто, ще не були відкриті у достатній кількості родовища кольорових металів. Тому вони були предметом імпорту.

І другий момент. Дорогоцінні метали надходили у вигляді монет. У подальшому дещиця з них використовувалася, як необхідний ремісникам благородний метал. А ще частина надходила в обіг, виконуючи роль місцевих грошей. Тому й карбувати власну монету не було необхідності.

Самими ранніми грошима, знайденими на українських землях, були монети, карбовані ще задовго до нашої ери у містах Північного Причорномор’я. А також грецькі монети. Велика Скіфія, контролюючи причорноморські міста, вела через них жваву торгівлю з грецькими полісами. Саме чорноморські порти були тими воротами, через які до України у великій кількості надходила грецька валюта.

Отримавши гроші від продажу експортних товарів, українські купці їхали вглиб Скіфії, де скуповували призначену на вивіз продукцію. Так грецькі гроші розходилися по усій території України. Закупивши необхідний товар, торгівці або перепродували його оптом грецьким купцям прямо в українських портах, або ж самі вирушали до Греції та інших країн Середземноморського басейну.

Проте значно більшого вжитку в Україні у перші століття нової ери набувають римські срібні динарії. Основними районами їхнього поширення було Поділля, Волинь, Подніпров’я, Прикарпаття. Особливо багато динаріїв виявлено на території Чернівецької та Тернопільської областей.

За часів римського імператора Септимія Севера (193-211 р.р.) притік римських грошей в Україну починає поступово скорочуватися. А ще за якийсь час (у 4 столітті) припиниться зовсім. Причиною була політична та економічна криза Римської імперії, яка розпочнеться у 3 столітті н.е.

Але економіка України від того особливо не постраждала. По-перше, за попередні кілька століть в Україну було завезено стільки срібних римських монет, що їх вистачало не лише для грошового обігу, але й навіть для виготовлення ремісниками різноманітних прикрас. По-друге, в Україні в обігу з’являються візантійські монети 5-7 століть. Що свідчить про налагодження Україною тісних торгових зносин з новоствореною Східною Римською імперією.

Крім римських та візантійських монет у 3-7 століттях в обігу на території України перебувала також східна валюта, оскільки українці здавна торгували з країнами Сходу. У цей період найбільшого поширення набули монети сасанідського Ірану – срібні драхми та золоті динари.

У 8 столітті з’явилося ще одне джерело притоку срібної та золотої монети. У цей час було налагоджено тісні економічні стосунки з Арабським халіфатом. Наслідком стало надходження до України великої кількості арабських золотих динаріїв та срібних куфічних дирхемів. Куфічними вони називалися через те, що написи на них зроблено арабським письмом, яке зародилося у 7 столітті в іракському місті аль-Куфа, і яке так і називалося “куфі”.

Арабський куфічний дирхем. 747-748 роки


В Україні знайдено велику кількість скарбів арабських срібних дирхемів. Перший з них було відкрито ще у 1707 році у Києві під час будівництва Печерської фортеці (2380 монет). У 1845 році у місті Любеч знайдено скарб, який містив 50 арабських срібних монет. 1848 рік – біля міста Суми виявили 206 монет. У 1851 та 1863 роках у Києві було відкрито скарби, у якому налічувалося близько трьох тисяч арабських срібних дирхемів. 1875 рік – на Чернігівщині знайдено 285 монет. У 1898 році у Полтаві виявили 100 куфічних дирхемів. А у 1913 році у Києві знову було знайдено скарб, у якому знаходилося 3000 арабських дирхемів.

Як бачимо, географія знахідок є доволі широкою і охоплює усю територію України. Арабські монети виявлено також на Поділлі і навіть в Івано-Франківській та Закарпатській областях. На даний час рахунок знайдених срібних дирхемів йде уже на десятки тисяч. Цікавим є також той факт, що поряд із арабськими грошима трапляється велика кількість монет епохи 8-10 століть інших держав. Наприклад, срібні міліарісії та золоті соліди Візантії, монети європейських країн, Індії і навіть Китаю. Інколи їх знаходять в одному скарбі вперемішку з арабськими дирхемами.

Яким же чином іноземна валюта потрапляла на територію України?

Перший шлях – це експортна торгівля. Українські купці, навантаживши торговий транспорт (кораблі чи вози) товарами, у складі великих караванів відправлялися у далекі країни. Збувши там свій товар, поверталися додому, везучи з собою дирхеми, міліарісії, соліди, динари тощо.

Другий шлях – імпорт. Монетні двори у Багдаді, Самарканді, Бухарі та інших містах Арабського Халіфату безперервно карбували високоякісні монети з дорогоцінного металу й одразу ж везли їх до України, або на світові транзитні ринки (Ітиль, Булгар, Константинополь). Величезні каравани зі Сходу, навантажені мішками із срібними та золотими монетами, перетинали кордони Великої Скіфії.

Арабський куфічний дирхем. 908-909 роки


Іноземні торгівці, закупивши необхідний їм товар, розраховувалися з українцями привезеною ними валютою, частина з якої одразу ж надходила до грошового обігу, або ж використовувалася ремісниками. Решта відкладалася у вигляді закопаних у землю скарбів (позаяк, банків ще не було, і це був найкращий спосіб зберегти свої гроші від грабежу). Ось саме ці “заощадження” ми зараз частенько і викопуємо.

Був ще й третій шлях надходження дорогоцінних металів на територію України: українські та іноземні купці зустрічалися і здійснювали свої торгівельні операції на міжнародних транзитних ринках. Українці поверталися додому з грошима, іноземці – з нашим товаром. Таких найбільших посередницьких ринків було три – Ітиль (столиця Хазарського каганату), Булгар (столиця Волзької Булгарії) та Константинополь (столиця Східної Римської імперії).

Існувало кілька торгівельних артерій, якими українські купці здійснювали свої бізнесові операції. Перший – волзький шлях. Він пролягав від Києва до Чернігова, далі по річці Десна до річки Оки і до Булгара.

Пригадаймо, що у 6 столітті нової ери частина південно-східних українських земель входила до складу Старої Великої Булгарії. У другій половині VII століття під тиском хазарів частина тюркомовних протоболгар під проводом відомого уже нам хана Аспаруха відійшла до гирла річки Дунай. Тут вони заснували нову державу – Дунайську Булгарію. Очолив її хан Аспарух.

Інша орда, яку повів керманич Котраг, вирушила на схід. У місці злиття Волги та Ками протоболгари створили державу, яка пізніше отримає назву Волзька Булгарія. До приходу булгарських племен Середня Волга була заселена угро-фінськими народами. Тепер же вони вимушені будуть увійти до складу Волзької Булгарії.

Новостворена держава була досить строкатою за етнічним складом. Більшість її населення було тюркомовним – це булгари, барсили, кутригури, буртаси, баланджари, чуваші, біляри, сувари. Ще частина була угро-фінською: черемиси, мордва, бесермяни, муром, вотяки. У 922 році Волзька Булгарія прийняла іслам, на відміну від Дунайської Булгарії, котра стане православною країною.


Знаходячись на перетині торгових шляхів і контролюючи торгівлю між Азією та Європою, Волзька Булгарія швидко розбагатіла, перетворившись у високорозвинену державу. Доказом її торгово-економічних успіхів було те, що країна вкрилася низкою досить великих міст. Найбільшими були Біляр, Сувар, Джукетау, Кашан, Ошель, Казань, Єлабуга. У містах була каналізація, централізоване водопостачання, громадські лазні.

У Волзькій Булгарії була розвинена чорна та кольорова металургія. Приміром, виплавку чавуну булгари почали ще задовго до того, як цією технологією оволодіють англійці. Розвивалися різноманітні ремесла: металообробка, гончарне, ювелірне, різьба по дереву, каменю та кістці, обробка шкіри та хутра. А сільське господарство (землеробство та тваринництво) не лише забезпечувало потреби країни, але й виробляло продукцію на експорт. Економічні успіхи дозволили Волзькій Булгарії вже у 10 столітті розпочати випуск власної монети – срібного динара.

Столиця країни, Булгар, було процвітаючим мегаполісом, яке за розмірами та багатством могло конкурувати з найбільшими містами світу. Приміром, за площею Булгар був утричі більшим за тогочасний Париж! Причиною такого казкового піднесення стало те, що столиця, будучи посередницьким центром у світовій торгівлі, контролювала значні фінансові потоки. У місті був величезний центральний ринок, який називався Ага Базар. Тут відбувався щорічний міжнародний ярмарок, куди приїздили купці зі всього світу.

У 1239 році Волзька Булгарія впаде під ударами монголів. Шістнадцять років буде потрібно ординцям, щоб підкорити країну. Після завоювання держава все ж не припинить свого існування: вона відродиться і стане Булгарським улусом Золотої Орди.

У 14 столітті столицю буде перенесено до міста Казань, що означатиме початок казанського періоду Волзької Булгарії. У московській історіографії державу з центром у місті Казань прийнято називати Казанським ханством. А її населення – татарами. Таке тлумачення є помилковим. Насправді, болгарська державність не переривалася, змінилася лише столиця. А болгарський народ, як жив на цих землях, починаючи з 7 століття, так і продовжував жити й у 14 столітті.

Остаточно Волзька Булгарія загине лише у 1552 році після завоювання її Іваном Грозним. Повториться трагічна історія з Новгородом та Псковом – держава буде спочатку московитами дощенту розграбована, міста поруйновані, а населення винищене, або ж розселене по країні. Поглинення Московією призведе до деградації та загибелі великої булгарської цивілізації на Волзі.

Нащадками булгар традиційно прийнято вважати сучасних татар та чувашів. Але це твердження також є помилковим. Булгари ніколи не вважали себе татарами. І не вважають по-сьогоднішній день. Це два різних народи.

Як бачимо, Волзька Булгарія, хоча й знаходилася на території сучасної Росії, до її історії не має жодного відношення (так само, як і Новгородське князівство та Київська імперія). Чому? По-перше, тому, що Волзька Булгарія була створена у той час, коли московити ще не мали своєї власної державності.

По-друге, Московська держава, яка виникне у кінці 13 століття, і Волзька Булгарія після монгольського завоювання перебуватимуть у складі однієї держави – Золотої Орди. Це мимоволі сприятиме їхньому зближенню. Як наслідок, фінська Московія опиниться під значним культурним впливом тюркської Волзької Булгарії.

Запозичення йтиме буквально по усіх напрямках: у Московію проникатиме іслам, утверджуючись серед певної частини міського населення; москвинська архітектура копіюватиме булгарську (тєрєма, бані); військове мистецтво та озброєння московитів будуть запозичені зі сходу; московська владна “еліта” наслідуватиме одяг, побут та стиль життя булгарської еліти і т.д.

 І, по-третє, творцями Волзької Булгарії були тюркомовні булгари, а не угро-фіни. Отож, це історія двох абсолютно різних етносів. І якби у 1552 році Іван IV Грозний не завоював Велику Булгарію і не приєднав її до Московського царства, то на сьогоднішній день це була б незалежна, мусульманська і, без сумніву, могутня країна на Волзі.

А зараз давайте поглянемо на другу торгівельну артерію, якою давні українці вели торгівлю з країнами Сходу. Це був так званий хазарський шлях. Проходив він від Києва по Дніпру і ліворуч до річки Сіверський Донець, і далі на Ітиль.

Хазарський каганат існував у період з 650 по 969 рік. Це була могутня держава, створена кочовими племенами тюркського походження – хазарами. Вперше вони з’явилися у Європі у 5 столітті під час Великого переселення народів. І прийшли, як і усі інші кочовики, з просторів Азії.

Поселившись на території сучасного Дагестану, хазари, без сумніву, створили якесь своє раннє державне утворення, відомості про яке до нас не дійшли. Натомість ми достовірно знаємо, що у 6-7 століттях хазари входили до складу Тюркського каганату. Це був час поступового піднесення Хазарії, оскільки їхні лідери перебували у тісних стосунках з владиками Тюркської імперії.

Після послаблення Тюркського каганату, у середині 7 століття хазари заснували свою окрему державу, відому в історії, як Хазарський каганат. У період свого найбільшого піднесення хазари контролювали значні території Євразії – Нижнє і Середнє Поволжжя, північно-західний Казахстан, Північний Кавказ, Приазов’я, частину Криму та схід сучасної України. Про вплив їхньої держави у тогочасному світі говорить хоча б той факт, що Каспійське море часто називали Хазарським.

Першою столицею Хазарського каганату було місто Семендер у Дагестані. Але у 8 столітті, у зв’язку з арабо-хазарськими війнами, столицю, задля безпеки, було перенесено вглиб країни. Новим центром держави стало місто Ітиль у пониззі Волги. Дагестан же зі старою столицею перетворився на південну околицю Хазарії.

На чолі держави був каган. Він вважався намісником Бога на землі і був наділений усією повнотою військової та адміністративної влади. Стати каганом міг лише член правлячої царської династії. Влада переходила від батька до сина, або від старшого брата до молодшого. Однак, попри велику владу та вплив, у разі військових чи політичних невдач, знать могла кагана усунути, або й убити.

Традиційно головним заняттям корінного населення Хазарського каганату було кочове тваринництво. Але у південних регіонах імперії (Дагестан, Крим) було поширене виноградарство та садівництво. На підвладних територіях, заселених осідлими народами (Східна і Південна Україна), розвивалося землеробство. Значних успіхів досягло також ремесло, зокрема – металургія, зброярство, металообробка, ткацтво.

Для правлячої верхівки головним джерелом доходів були грабіжницькі походи у сусідні країни. Саме тому 7-е і 8-е століття були означені безперервними війнами, що їх хазари вели з усіма довколишніми сусідами – у першу чергу з арабами. Територія країни постійно розширюється. І на 9 століття Хазарія уже охоплює значні простори Євразії.

Але у 9 столітті зовнішня політика країни поступово змінюється. Як і чому?

У кінці 9-го на початку 10 століття у світі розпочалися процеси економічного пожвавлення, які призвели до загального економічного піднесення. Це, у свою чергу, позитивно позначилося на розвитку світової торгівлі. Чим, цілком слушно, і вирішили скористатися хазарські правителі.

Географічно Хазарський каганат знаходився на межі двох світів – Європи та Азії. Отож, так сталося, що усі торгові зносини між Європою та країнами Сходу проходили саме через територію Хазарії. Тому уже здавна, ще від 7 століття, вона відігравала роль посередницької торгової країни. Але цей вид діяльності не був визначальним.

У 9 столітті відбувається переорієнтація політики країни із завойовницьких походів на розвиток міжнародної транзитної торгівлі. Війни були надто дорогим, часто збитковим та вкрай небезпечним джерелом фінансових надходжень. Утримування армії та закупівля озброєння, скорочення людських ресурсів і робочих рук, імовірність поразки та втрати власних територій – усе це часто зводило нанівець усі здобутки навіть від успішних війн. Натомість, участь у міжнародній торгівлі обіцяла казкові і стабільні прибутки для країни. За Хазарією утверджується статус посередницького центру у світовій торгівлі.

Контроль над транзитними шляхами і торгові мита сприяли швидкому збагаченню країни. Столиця, Ітиль, стає одним із найбільших світових торгівельних центрів, до якого приїздили купці зі всього світу. Тут можна було вигідно збути свій товар, а також купити усе, що лише на той час вироблялося. Крім того, Ітиль стане основним міжнародним ринком перепродажу живого товару – рабів. Незабаром Хазарія розпочинає випуск власної срібної валюти.

Перетворення Хазарського каганату на важливий центр світової торгівлі приведе до того, що до країни на постійне проживання масово почне з’їзджатись торговий люд з усього світу. У першу чергу – євреї.

Іудейські общини з’явилися у Хазарії ще у 6 столітті н.е., а, можливо, й раніше. Прибували вони до країни спочатку з Близького Сходу та Візантії. А коли каганат почне перетворюватися на один із центрів світової торгівлі, євреї масово хлинуть до країни з усіх держав, у яких вони на той час проживали. Їхній міграції сприятиме той факт, що хазари були етнічно близьким їм народом. Це по-перше. По-друге, керівництво каганату заохочувало приїзд іудеїв до країни, оскільки чудово знало про їхні бізнесові здібності і виняткове уміння торгувати. По-третє, євреї й самі, не чекаючи запрошення, охоче їхали до Хазарії у надії швидко збагатитися.

Незабаром уся торгівля буде зосереджена у руках іудейських та мусульманських общин. Однак, за якийсь час найбільш впливовою у Хазарії стане саме іудейська громада. Євреї контролюватимуть також работоргівлю, яка на той час стане хоч і ганебним, але найбільш прибутковим бізнесом. Причиною було те, що білі раби на невільничих ринках коштували дуже дорого. Це давало можливість заробляти великі гроші без особливих бізнесових ризиків, оскільки збут живого товару був стовідсотково гарантованим.

Особливо цей вид бізнесу стане привабливим після того, як у країнах ісламу (згідно Корану) буде законодавчо заборонено перетворювати на рабів мусульман. Як наслідок, попит на невільників-іновірців стрімко зросте, що відразу ж позначиться на їхній ціні – вона підніметься у десятки разів. Ринки Ітиля, Булгара, Константинополя заполонять раби – українці, угро-фіни, тюрки, західноєвропейці, темношкірі, азіати і т.д.

Найбільшим попитом користувалися (а, отже, були найдорожчими) білі красуні. Приміром, гарна дівчина, не навчена співу та іншим мистецтвам, коштувала близько 1000 дирхемів. За таку саму чорношкіру рабиню потрібно було віддати 200 дирхемів. Навчені куховарити, співати, танцювати і т.д. рабині коштували уже на порядок дорожче. Скажімо за білу гарну дівчину з такими уміннями та талантами потрібно було викласти не менше, ніж 10-15 тисяч срібних дирхемів!

У Хазарському каганаті виникне своєрідна середньовічна іудейська мафія, яка збагатившись на торгівлі, особливо невільниками, і володіючи фантастичними капіталами, істотно впливатиме на тогочасне політичне життя імперії. Доказом цього є той факт, що на початку 9 століття кагани Хазарії добровільно прийняли іудаїзм. Перехід на нову віру був продиктований швидше за все чисто прагматичними міркуваннями: вони хотіли отримати політичну і фінансову підтримку багатої і впливової єврейської общини. Якщо врахувати, що у 9 столітті Хазарський каганат починає поступово слабнути, втрачаючи колишню велич, то дії каганів отримують цілком логічне пояснення.

Вслід за володарями імперії у нову віру переходить значна частина хазарської політичної верхівки. А ще за якийсь час (у кін. 9 століття) іудаїзм стане панівною релігією Хазарського каганату. Поряд з іудаїзмом в імперії було поширене також язичництво, християнство та іслам. Але ці релігії займали другорядне положення.

Діючи методом лестощів, підкупу, шантажу, часом за допомогою насильства іудеї проникали у державні, бізнесові та релігійні структури. Усюди, де тільки було можливо, вони засилали своїх людей, або ж просували ставлеників з числа підкупленої місцевої еліти. Тим самим євреї поступово брали під свій контроль економіку, торгівлю державне управління та релігійне життя Хазарського каганату. Що, у кінцевому підсумку, приведе до захоплення ними влади у цій країні.

Таким чином, іудеї, отримавши від довірливих хазар дозвіл на проживання у їхній державі, за відносно короткий час, без жодної битви зуміли підкорити Хазарський каганат. Цим самим вони відкрили нову епоху в історії світового загарбництва. Мільйонні армії, грізні кіннотники та мужні піхотинці, облогові пристрої та новітні військові винаходи – усе тепер у минулому. Це лише забавка для амбітних, але недалекоглядних вождів.

Головною ж і всеперемагаючою зброєю тепер стали звичайні гроші, підкуп та навколовладні інтриги. Саме вони дозволили іудеям на першому етапі експансії зайняти домінуюче положення в економічному житті Хазарського каганату. І це був лише перший крок. Далі ця ж зброя допомогла їм взяли під повний контроль державне управління.

І, нарешті, третій, не менш важливий етап війни – духовне закабалення загарбаної країни. А саме – примусове запровадження чужої релігії, яка мала перетворити підкорені народи на “рабів Божих”. І змусити їх жити у вічному страху перед “гнівом Божим” в обмін на райські утіхи у потойбічному житті.

Якщо ж називати речі своїми іменами – то нова релігія покликана була забезпечити поневолювачам вічне панування, перетворивши переможених на слухняних, покірних та бездумних рабів. У випадку з Хазарським каганатом таку роль духовного поневолювача мав виконувати іудаїзм. Принагідно згадаємо, що кількома століттями пізніше за подібним сценарієм відбуватиметься упокорення Київської Імперії. Тільки зброєю поневолення українців буде уже не іудаїзм, а похідна від нього релігія – християнство.

Унікальна методика загарбання, винайдена і випробувана в умовах Хазарського каганату, довела свою повну ефективність. Згодом її буде застосовано проти європейських народів, з Україною включно. Ця ж методика у дещо підкоригованому та вдосконаленому вигляді використовується й по-сьогоднішній день. За її допомогою нащадки тих, хто усе це колись придумав, нині поступово стають володарями, тепер уже цілої планети.

Однак, повернімося до історії України.

Надзвичайно важливе місце у бізнесóвих операціях українців відігравала також третя торгівельна артерія, більше відома в європейській історії, як “шлях із варягів у греки”. Традиційно прийнято вважати, що “грецький шлях” виник у кінці 9-го на початку 10 століть. Але дане твердження є помилковим. Воно є частиною великого міфу, відомого нам, як “История Государства Российского”.

Пам’ятаємо, що згідно імперського тлумачення державна історія “східних слов’ян” розпочинається з виникненням держави “Київська Русь”. Тому москвинські історики й вирішили, що цей торговий шлях “імєєт мєсто бить” лише з кінця 9 століття, тобто, коли сформувалася Київська держава.

Зрозуміло, чому вони прив’язують “шлях із варягів у греки” до історії Русі: адже якщо визнати, що цей торговий шлях виник раніше, то тоді потрібно погодитися з тим, що на теренах України ще задовго до “Київської Русі” існувала якась держава. Така потужна торгова артерія могла бути організована лише на державному рівні. Але тоді розвіюється міф про “Київську Русь”, як першу східнослов’янську державу. Такого неподобства історики допустити не могли. Так і народилася ще одна історична легенда.

Насправді “шлях із варягів у греки” було започатковано значно раніше – ще від тих часів, коли північно-західні території сучасної Московії було колонізовано вихідцями з українських земель. Згадаймо, що у перші століття нової ери племена словен та кривичів вирушили на північ. Тут на узбережжі Ільменського озера і вздовж русла річки Волхів у 7-8 століттях було побудовано їхні перші торгово-ремісничі поселення.

Переселенці торгували з місцевими народами меря і весь. Але зиск від торгівлі з дикими племенами був дуже малий. Тому словени та кривичі пробували налагодити відносини з країнами Північної Європи, і, як правило, – успішно. Так було відкрито північний напрямок торгівлі ільменців та кривичів з норманами.

Також вони шукали шляхи для встановлення торгових зносин зі своєю колишньою Батьківщиною, де можна було вигідно збувати свої товари. Так у 8 столітті (а, можливо, і ще раніше – у сьомому) й було започатковано торгівельний шлях, який з’єднав північні землі з українськими князівствами.

У свою чергу, Україна давно уже (ще від античних часів) мала добре налагоджені торгові зв’язки з Римом, Грецією та країнами Сходу. Про що ми уже неодноразово писали у попередніх розділах нашої книги. Після розпаду у 395 році н.е. Римської імперії і появи держави Візантії, економічні відносини зі Східною Римською імперією стають одними з найбільш пріоритетних.

Торгівля з Візантією здійснювалася торгівельним шляхом, який звично називали грецьким. Він пролягав від Києва по Дніпру і західним узбережжям Понта Євксинського (Чорного моря) до столиці Візантії Константинополя.

Отож, коли у 8 столітті н.е. словени та кривичі зуміють таки налагодити торгові відносини з Україною, то дві великі торгові артерії – північна (торгівля переселенців з Північною Європою) та південна (українська торгівля з Візантією та країнами Сходу) об’єднаються в один великий торгівельний маршрут, протяжністю понад три (!) тисячі кілометрів, який пізніше отримає назву “шлях із варягів у греки”. І який відіграє важливу роль у створенні у кінці 9 століття централізованої держави з центром у місті Києві.

Про торгові зв’язки українців багато свідчень залишили нам арабські автори. Наприклад, географ Ібн-Хордадбех у своїй праці “Книга шляхів і держав”, написаній у 60-70-х роках 9 століття, згадував: “Що стосується купців-русів – вони є плем’я з слов’ян, – то вони привозять хутра бобрів, хутра чорних лисиць і мечі… до Румського (Чорного) моря і цар Рума (Візантії) бере з них десятину… Іноді вони привозять свої товари на верблюдах у Багдад”.

Далі, описуючи торгові маршрути українців (русів), Ібн-Хордадбех пише: “Іноді купці починають шлях в країні слов’ян, потім до затоки столиці хазарської, потім у море Джурджана, потім до Балху і Мавераннах-ру, потім до Сіна (Китаю)”.

Але українці торгували не лише з країнами Сходу. Важливим в українській торгівельній експансії був також північний напрямок. Доказом цього є той факт, що на території Скандинавії також знайдено багато скарбів срібних арабських дирхемів. Яким чином вони туди потрапили?

Перший шлях. Торгівля з українцями. Скандинавські купці привозили до України свої товари, за які отримували срібні монети. Торгувати продуктами рільництва вони не могли, оскільки сільське господарство скандинавів, із-за суворого клімату та бідності грунтів, було слабко розвинене. Та й які продукти харчування могли нормани везти у Скіфію – традиційно сільськогосподарську країну?

Здивувати русинів-скіфів ремісничими виробами скандинавам також було важко – українці самі торгували ними з усім світом. Тому предметом їхнього експорту ставали ті товари, які було важко, або й неможливо знайти в Україні. Це, як правило, була військова здобич, награбована десь у Європі. Скажімо – рідкісні тканини, прикраси, східні пахощі, твори мистецтва тощо. Або ж раби з числа цивільних, військовополонених, чи тих, хто мав нещастя потрапити у боргове рабство. Работоргівля була монопольним бізнесом іудеїв. Саме вони й скуповували у скандинавів рабів на українських ринках і везли їх до себе у Хазарію. Де успішно й перепродували.

Другий шлях. Українські торгівці їздили на північ, де торгували зі скандинавами. Купували у них ті ж самі товари, які нормани привозили до Скіфії. Тобто, військову здобич. Розраховувалися арабськими дирхемами.

Третій шлях. Торгівля з Ладогою, Новгородом та іншими норманськими містами. Купуючи тут необхідні товари, українські торгівці залишали срібну монету. За якийсь час, внаслідок наступних, уже місцевих торгових операцій, валюта потрапляла на північ у далеку Скандинавію.

Четвертий шлях. Часто вікінги (нормани) самостійно, у складі караванів, везли свої товари на ринки Волзької Булгарії та Хазарії. Інколи вони відправлялися іще далі – у країни Сходу. Збувши там своїх невільників та награбоване у війнах добро, скандинави з арабськими дирхемами поверталися додому.

І, нарешті, Україна мала торгові відносини не лише з країнами Півночі, але й з країнами Західної Європи. Свідченням того є чисельні скарби арабських монет, знайдені у Франції, Німеччині, Англії, Чехії, Польщі. Наприклад, біля міст Краків, Прага, Гнєзно, Бранденбург. Яким чином вони туди потрапили? Відповідь очевидна: подібно, як і у Скандинавію – через територію України.

Скарби арабських дирхемів верхньодністровського походження відкрито й на території сучасної Молдови. Зокрема, біля міст Редукемень, Екімауц, Царівка, Алчедар. Це свідчить лише про те, що українські племена тиверців, опанувавши у 7-8 століттях цей регіон, налагодили тісні торгово-економічні стосунки з іншими українськими племенами. А уже через них – з країнами Сходу.

У Волинській, Тернопільській, Львівській, Івано-Франківській, Чернівецькій та Закарпатській областях також знайдено безліч монетних скарбів. Приміром, у 1986 році у селі Йосипівка Буського району на Львівщині було відкрито скарб, який містив кілька тисяч дирхемів, датованих 708-812 роками. Подібні знахідки з монетами 9 століття було відкрито у Дорогичині (нині територія Польщі), Перемишлі (Польща), Хусті (Закарпаття), у Тустані (Львівщина), Антополі (Волинь) тощо.

Причому, знайдено не лише арабські дирхеми, але й монети західноєвропейських країн. За розташуванням знахідок ми можемо простежити торгові шляхи, які з’єднували Україну з Західною Європою. Наприклад, один із них пролягав з Булгару до Києва, і далі на Краків та Прагу. Інший проходив з Булгару на місто Гнєздов, звідти на Гнєзно та до Німеччини у Бранденбург.

Таким чином, як бачимо, уже в епоху 7-8 століть Україна відігравала досить значну роль у світовій торгівлі. За свідченнями арабських авторів наші тогочасні “бізнесмени” досягали не лише країн Середньої Азії та арабського світу, але й навіть Індії та Китаю. Не кажучи уже про Європу.

Торгівельні операції сприяли економічному зростанню і збагаченню українських міст. Причому, джерелом добробуту був не лише продаж сільськогосподарської продукції та ремісничих виробів за кордон, але й посередництво у світовій торгівлі.

Через територію нашої країни проходило багато важливих торгівельних артерій, які використовувалися не лише українськими купцями. Ними масово рухалися також торгові каравани чужоземних країн. Зрозуміло, що українці також мали від того зиск, оскільки змушували їх сплачувати мито за використання торгових шляхів.

Крім того, подорож тривала досить довго. А це означає, що торгівцям потрібен був корм для коней, питна вода, продукти харчування, інколи озброєна охорона. А ще ж потрібно було десь ночувати та відпочивати. Отож, окрім мита, українці заробляли немалі гроші ще й на забезпеченні торгівців кіньми та усіма необхідними для подорожі товарами, продуктами та послугами.

Досить часто іноземцям доводилося платити по кілька разів, оскільки на той час в українців ще не було єдиної централізованої держави. Отож, усі тогочасні торгові шляхи проходили через територію кількох князівств, кожне з яких встановлювало свої транзитні мита і завдяки цьому збагачувалося. Наприклад, “шлях із варягів у греки” пролягав через землі Куявії, Артанії та Славії. Торгівля з західною Європою контролювалася Дулібією та Стільським князівством.

Формуються й центри, через які проходили торгівельні шляхи, а, отже, й значні фінансові потоки. Такими містами-посередниками стали: у полян – Київ, Родень, Черкаси; у сіверян – Чернігів, Новгород-Сіверський, Любеч; у деревлян – Іскоростень, Малин, Турів; у дулібів – Буськ, Лучеськ, Волинь, Суренж; у білих хорватів – Тустань, Стільське, Червень, Пліснеськ, Белз та десятки інших.

Підбиваючи підсумок, скажемо, що у період 7-9 століть міжнародна торгівля, транзитні ринки, торгові артерії та контроль над ними стають важливим чинником у тогочасній світовій політиці. З’явилася пряма залежність – яка держава у більшій мірі володіла світовими ринками та торгівельними шляхами, та й була багатшою економічно та більш впливовою у світовій політиці.

0 views0 comments

Comments


Post: Blog2_Post
bottom of page