Ця стаття є продовженням серії публікацій із книги ванкуверського автора О.Ковалевського “Ілюстрована історія України від найдавніших часів до сучасності”. Попередні розділи дивіться тут.
•••
Олександр Ковалевський (Ванкувер)
Розділ 20. Становлення Київської Імперії
Частина перша. Територіальне зростання Київської держави
Після смерті Олега київським князем став Інгвар. В українській історії він відомий під іменем Ігор Старий. Народився у 875 році. Перебував при владі з 913 по 945 рік. Традиційно прийнято вважати, що Інгвар був сином Рюрика. Літописи повідомляють, що на момент смерті батька він був ще зовсім малий. Тому замість нього у Ладозі керував регент Олег. Після захоплення у 882 році Києва Ігор переїхав до столиці, підростав і терпляче чекав, коли прийде його черга керувати країною. І, нарешті, після смерті Олега він став Київським князем.
Ця літописна історія є частиною міфу про прихід Рюриковичів до Києва. Насправді Ігор не був сином Рюрика. Хоча б через те, що ніякого володаря Ладоги Рюрика в історії не існувало. Ким він доводився для Олега зараз важко сказати. Можливо вони були родичі. Але не виключений варіант, що Ігор захопив владу у Києві внаслідок якоїсь інтриги. Той факт, що смерть Олега окутана таємничістю, не виключає імовірність його загибелі від рук Ігоря.
Пізніше члени “Комісії… графа А.П.Шувалова”, вибудовуючи струнку та красиву легенду воцаріння Рюриковичів, цей факт із літопису викинули. Так і став Інгвар (Ігор) Старий Рюриковичем. Зараз уже неможливо встановити, ким він був насправді. Хіба якимось дивом віднайдеться оригінальний варіант “Повісті минулих років” Нестора-літописця. Тоді й дізнаємося правду.
Князь Ігор (Інгвар) (913-945)
Ставши князем, Ігор (Інгвар) спочатку підкорив деревлян, які після смерті Олега вийшли з покори. “…пішов Ігор на деревлян і, перемігши їх, наклав на них данину більше від колишньої”. (“Повість минулих років”). Також Ігор розпочав війну проти колишніх союзників Олега, українських племен тиверців та уличів. Уличі мали міцне господарство і були високорозвиненим народом. У їхніх володіннях, які простягалися аж до Чорного моря, було понад 300 міст! Торгували уличі з візантійцями, хазарами, болгарами, киянами і т.д. Через їхню територію проходили важливі торгові шляхи, якими користувалися й кияни. Тож не дивно, що Ігор захотів взяти цю державу під свій контроль.
Боротьба була досить запеклою. Лише у 940 році воєвода Свенельд зумів захопити головне місто уличів Пересічень. Але військові дії триватимуть і далі. І тільки у 942 році держава уличів остаточно попаде у залежність від Києва. Внаслідок війни, яка тривала майже тридцять років, Ігор зумів підкорити велику територію між Дністром та Дунаєм. Також він отримав вихід до Чорного моря.
Падіння Пересіченя і вихід Ігоря до моря стурбував Візантію, яка мала там свої колонії. Щоб не допустити утвердження у цьому регіоні русичів, візантійський імператор за певну суму грошей домовився з печенігами. Кочові орди безперешкодно пройшли територією Хазарського каганату і отаборилися у Причорномор’ї. Першими постраждали уличі – печеніги систематично грабували їхні міста та селища. Під натиском кочовиків частина уличів відійшла далі на північ у землі тиверців.
Ця домовленість Візантії з печенігами стала причиною війни, яку Ігор розпочав проти Східної Римської імперії у 941 році. Але похід закінчився невдало. Під стінами Константинополя відбулася битва, в якій українці зазнали поразки. Ігор дав наказ сідати у чайки і повертатися. Але по дорозі їх зустріла візантійська ескадра, яка спалила частину руського флоту “грецьким вогнем”. Секрет цієї таємної зброї невідомий й досі. Відомо лише, що це була запалювальна суміш, яка через спеціальну трубу (сифон) викидалася на ворога. Ефект був жахливий: вогняний спалах, грім, дим і викид горючої суміші, яку не можна погасити навіть водою.
Використання “грецького вогню”. Мініатюра мадридського списку “Хроніки” Іоанна Скилиці
Втративши більшу частину флоту Ігор повернувся до Києва. Але через три роки вирішив повторити спробу. У 944 році він організовує ще один похід проти Візантії. Але і цю військову акцію не можна назвати вдалою. Велетенський скіфський флот помітили жителі Херсонесу (Севастополь) і встигли попередити візантійського імператора Романа І Лакапіна про небезпеку. Той зумів мобілізувати велику армію і флот. Кораблі греків заблокували вхід у Босфорську протоку.
Влітку 944 року у Босфорі відбулася перша велика морська битва, яка закінчилася перемогою греків. Знову візантійці за допомогою “грецького вогню” спалили частину руських чайок. Ігор дав наказ відійти. Його флот відірвався від переслідувачів і почав грабувати узбережжя Малої Азії. Але це була помилка, яка й вирішила долю війни. Доки військо пустошило прибережні поселення, греки підтягнули сухопутні війська і блокували руський флот з моря. Ігор опинився у пастці.
У вересні відбулася друга морська баталія, у якій візантійці здобули чергову перемогу. Більша частина руських чайок прорвалася крізь ворожий стрій і зуміла повернутися до Києва. Після завершення війни відбулися перемовини, які закінчилися підписанням у 945 році мирної угоди. Цей договір був менш вигідним для Русі, ніж той, який був підписаний ще у 911 році князем Олегом. Але Ігор, як переможена сторона, вимушений був погодитися.
До Києва приїхали грецькі посли. Підписання угоди відбулося за звичною уже церемонією. Візантійці, як християни, клялися на Біблії, українці – поклавши зброю на землю. Цей договір цікавий тим, що з українського боку він був підписаний двадцятьма послами, серед яких зустрічається уже значний відсоток українських імен. Наприклад, Владислав, Предслав, Уліб, Гуд, Синко.
Іншою особливістю цієї угоди було те, що частина русів присягала, як християни. “На другий день покликав Ігор послів і прийшов на пагорби, де стояв Перун. І поклали руси зброю свою, і щити, і золото. І присягнув Ігор, і мужі його, і скільки було поган-русів. А християн-русів водили присягати у церкву Святого Іллі”. (Повість минулих років). Отож, як бачимо, після смерті першого українського князя-хрестителя Аскольда християнізація Русі не припинилася.
А загинув князь Ігор досить безславно. Після підписання угоди з греками він разом із невеликою дружиною відправився збирати данину з підлеглих народів. Непомірні побори та жадібність дружинників викликали невдоволення деревлян. Але Ігоря це не зупинило. Наслідком стало повстання, яке очолив деревлянський князь Мал Ніскиня. Під час короткої війни дружина Ігоря була оточена і знищена. Київський князь попав у полон і за наказом Ніскині був жорстоко убитий.
Візантійський письменник та історик Лев Диякон у своїй книзі “Історія” розповідає про переписку, яку імператор Іоан Цимісхій вів з князем Святославом. Зі слів імператора ми можемо дізнатися, як сáме загинув князь Ігор. Застерігаючи Святослава від нападу на Візантію, він пише наступне: “Я думаю, що ти, Святослав, ще не забув поразки твого батька Ігоря, котрий порушивши клятву, з великим ополченням, на десяти тисячах кораблів підійшов до царського міста Візантії, і ледве встиг на десяти чайках утекти в Боспор Кіммерійський (грецька назва Керченської протоки)… Я не згадую про його нещасну смерть, коли, попавши у полон на війні,.. він був прив’язаний до двох дерев і розірваний на дві частини”.
Ми лише уточнимо, що вбивство князя Ігоря сталося у 945 році. “Повість минулих років” з цього приводу написала: “І похований був Ігор, і є його могила біля Іскоростеня у древлянській землі і до нашого часу… Ольга (дружина Ігоря) звеліла людям своїм насипати високу могилу. А коли насипали, наказала здійснити тризну”.
Могила князя Ігоря дійсно існувала. Її ще у 1710 році особисто бачив відомий “російський” історик (вепс за національністю) Василій Татіщев. А у роки першої світової війни московити на кургані князя Ігоря облаштували оборонну лінію. Під час риття траншей солдати наткнулися на якесь багате поховання. Останки людини за наказом командира віднесли до каплиці у селі Сингай. А цінні речі були пограбовані. Офіцер, який командував підрозділом, забрав собі гарно оздоблений меч. Чи дійсно це було поховання князя Ігоря, зараз сказати важко. Лише дослідивши знайдені солдатами останки та речі можна було б дати відповідь на це запитання. Але вони пропали назавжди.
Княгиня Ольга
Після загибелі Інгвара (Олега) київський престол перейшов до Святослава. На час смерті батька йому виповнилося лише шість років. Тому київською княгинею стала дружина князя Ігоря і мати Святослава Ольга. І очолювала вона державу аж до досягнення Святославом повноліття. Уперше, як самостійний політик, Святослав виступив у 964 році, коли організував свій перший військовий похід проти в’ятичів. Такою є загальноприйнята версія розвитку подій після загибелі князя Ігоря.
Але знову, уже вкотре, ми мусимо констатувати, що і у цій історії присутня значна доля фальші та обману. І головна неправда полягає у тому, що Ольга не була матір’ю князя Святослава. На підтвердження нашої думки давайте з точки зору здорового глузду проаналізуємо усім нам добре відомі факти.
Князь Ігор, згідно версії угро-фінського історика М.Татіщева, народився у 875 році. Ця дата, на нашу думку, є найбільш правильною. Одружився він у 903-му у віці 28 років, що є цілком прийнятним для тих часів. Стосовно дати народження Ольги у вчених немає спільної думки. Але її можна вирахувати.
Чисельні історичні джерела показують, що у Скіфії дівчата могли вступати у шлюб починаючи з 12-13 років. У повчанні митрополита Петра (перша чверть 14 століття) забороняється вінчати дівчат, віком менше 12 років. Княжна Софія, правнучка Мстислава Великого, вийшла заміж за короля Данії Вольдемара І у віці 13 років; дружині Всеволода Святославовича Чермного було 15 років; а внучка Олега Святославовича, Марія, йшла до шлюбу у 17 років. Звідси робимо висновок, що княгиня Ольга могла бути видана заміж у віці 15-17 років. Тобто, вона народилася приблизно у 887 році. А у 903-му, у віці 16 років, стала дружиною Ігоря, який на той час ще не був київським князем.
Однією із особливостей тогочасних шлюбів було раннє народження дітей. Це було викликано тим, що середня тривалість життя була не високою. Дослідження історико-демографічної характеристики давньоруської сім’ї, проведені Інститутом археології НАН України, показали, що середня тривалість життя у Київській державі становила для чоловіків приблизно 37, для жінок – 33 роки. Київські князі жили у середньому трохи довше – 43 роки. Середній дітородний вік для жінок становив 20 років. Народження дітей у більш пізньому віці було великою рідкістю.
Причиною високої смертності були війни, напади кочовиків, низький рівень медицини та невлаштованість побуту тих часів. Тому прості сім’ї прагнули щвидше народити дітей, щоб мати помічників по господарству. Представники київської княжої династії також поспішали з дітьми, оскільки їм потрібні були спадкоємці.
А тепер давайте глянемо, коли у Ігоря та Ольги народився син? У 971 році, під час зустрічі Святослава з Іоаном Цимісхієм, очевидці описують його, як чоловіка років 30-35. А судячи з того, що у 946 році він малою дитиною приймав участь у військовому поході проти деревлян, і навіть, сидячи на коні, метнув у їхньому напрямку спис, то йому на той час могло бути 6-7 років. Отож, народився князь Святослав десь у 939 році. Тобто, через 36 років після укладення його батьками шлюбу!
Але це є абсолютно неможливим! По-перше, це суперечить усім тогочасним традиціям. В історії не зафіксовано жодного подібного випадку. Раннє народження дітей у правлячих династіях було нормою і завжди віталося. А тут раптом така велика затримка? По-друге, коли Ігор у 913 році стане київським князем, то він, зрозуміло, потребуватиме спадкоємця. Не міг же він чекати понад тридцять років, доки його дружина надумається подарувати йому княжича. І по-третє, на час народження Святослава Ользі було уже 52 (!) роки. Не могла жінка у такому віці родити свою першу дитину.
Дивним видається ще й той факт, що у княгині не було якихось інших дітей. Якби вони були і померли у ранньому віці, то про це, без сумніву, повідомили б історичні джерела. Але вони нічого про інших княжичів нам не говорять. Рівень смертності, як ми уже сказали, у ті часи був високим. Тож князі, заради спадкоємця, воліли мати багато нащадків. І тут таке дивне небажання Ольги народжувати дітей.
Виходячи з усього вищесказаного, напрошується простий висновок: дружина князя Ігоря Ольга у силу якихось фізіологічних причин не могла мати дітей. Дослідження Інституту археології НАН України показують, що серед князівських сімей (а досліджено було більше 200 родѝн) понад 13 % не могли мати дітей. Приблизно такий же відсоток бездітних сімей є і у сучасному світі. Тож цілком імовірно, що Ольга попала у статистичне число тих жінок, які не могли народжувати. У силу своєї бездітності вона й не могла бути матір’ю князя Святослава!
У зв’язку з цим виникає запитання стосовно його справжньої матері.
Князь Ігор, як типовий скандинавський варвар-язичник, мав у Києві великий гарем. Тому у нього, як і в інших київських правителів, було багато позашлюбних дітей. Після народження їх найчастіше відправляли зі столиці до батьків наложниці. Чи могла котрась із чисельних рабинь Ігоря стати матір’ю його сина? Категорично – ні, не могла. Тому, що такі незаконнонароджені діти не мали права успадковувати владу.
Отож, без сумніву, матір’ю Святослава була якась жінка з найближчого оточення князя Ігоря. Таких іменитих варязьких та українських сімей у Києві було багато. Тому, можливо, що народження Святослава стало наслідком палкого кохання між старіючим князем і котроюсь із родовитих київських красунь. Або ж це був результат спільної домовленості. І якась жінка з іменитої сім’ї свідомо пішла на зв’язок з Ігорем задля народження йому спадкоємця.
Так і з’явився на світ княжич Святослав – позашлюбно народжений син князя Ігоря. А щоб не ламати струнку і красиву байку про Рюриковичів, фальсифікатори з “Комісії… графа А.П.Шувалова” цей факт з історії викинули.
А зараз спробуємо вияснити, ким могла бути ця загадкова жінка – справжня мати князя Святослава. Перші київські князі у щоденних звичках, манері одягатися, поведінці і навіть зовнішності несли у собі більше скандинавські традиції, ніж українські. Князь Святослав, натомість, зовсім не був на них схожий. Вирізнявся він практично в усьому: у зовнішності – носив українську вишиту сорочку та оселедець; ментально – був простим воїном та не любив надмірної розкоші. “Возів же за собою він не возив, казана не брав, м’яса не варив, але, тонко нарізавши конину, або звірину, або воловину на вугіллі спікши, їв. Навіть шатра він не мав, а плащ розстеляв і сідло клав під голову, і так спав”. (“Повість минулих років”).
Давні автори відмічають також його благородство, що теж не було властиве для вікінгів. “Коли князь Святослав виріс і змужнів, став він збирати хоробрих воїнів, бо й сам був хоробрим. Ходив легко, як гепард, багато воєн чинив… І посилав він послів до інших земель, кажучи: “Хочу на вас іти”.(“Повість минулих років”). Тож недаремно Михайло Грушевський сказав про Святослава, що “Се чистий запорожець на київськім столі”. Відомий український історик зумів побачити у ньому явні українські риси. Звідки вони у Святослава, якого прийнято вважати варягом?
Не менш дивує й той факт, що за світоглядом він був переконаним язичником, або, точніше – православним. Це теж різко протиставляє його варягам. Скандинави не мали такої глибоко вкоріненої національної Православної Віри, як українці. Тому вони досить легко зрікалися язичництва та переходили на християнську віру.
Натомість, Святослав, ставши князем, розпочне рішуче викорінювати ті паростки християнства, які на той час уже проросли в Україні. І це при тому, що уже значний відсоток київської знаті прийме християнство. Більше того, навіть його попередниця княгиня Ольга була християнкою. Усунувши княгиню від влади, Святослав ще при її житті розпочне безжально боротися з новою вірою. За його наказом церкви та каплиці будуть руйнуватися, охрещених змушуватимуть каятися і зрікатися християнства, а найбільш переконаних убиватимуть.
Відданість Святослава Православній Вірі лишній раз підтверджує думку про те, що Ольга не була йому матір’ю. Бо інакше вона мусила б прищепити йому повагу до християнства. Також, будь вона йому матір’ю, князь не переслідував би її одновірців – вона б зуміла їх якось захистити. Але Святослав на неї не зважав – княгиня, разом з її релігійними уподобаннями та християнами-однодумцями, була йому чужою людиною. А з чужими можна й не рахуватися.
І знову ми приходимо до сенсаційного висновку: матір’ю князя Святослава була українка. Вона походила з якоїсь давньої і шанованої княжої родѝни. Можливо її родовід йшов від князя Аскольда, Діра чи Бравлина? Саме знатність походження матері дозволила Святославові, не дивлячись на позашлюбність його народження, унаслідувати київський княжий престол.
Родина його матері, очевидно, сповідувала українську Православну Віру. Саме тому ця загадкова жінка й зуміла прищепили Святославові любов до національних звичаїв та традицій. Вона ж виховала у нього й повагу до давніх українських вірувань. Споконвіку національність дитини прийнято визначати по матері. Тому Святослава можна вважати першим князем, який від часу захоплення у 882 році Києва варягами, був українцем.
І останній наш аргумент. У 2008 році за ініціативи журналу “Русский Newsweek” та компанії “Family Tree DNA Co” (США) у рамках міжнародного проекту “Ruricid Dynasty DNA Project” в Інституті біологічних проблем РАН було проведено дослідження геному династії Рюриковичів. Суть експерименту полягає у тому, що допомогою ДНК-генеології було досліджено прямих нащадків князя Рюрика. Хочемо уточнити, що насправді учені досліджували нащадків Ігоря, оскільки ніякого Рюрика в історії України не було. Але, будучи у полоні міфу, вони вважали, що досліджують Рюриковичів.
Предметом дослідження стала так звана Y-хромосома, яка відповідає за етнічну приналежність людини. За задумом вчених у сучасних нащадків київських князів вона мала би бути такою самою, як і у “Рюриковичів”, тобто – варязького типу. Для Y-ДНК-тесту були запрошені князі Дмитро Шаховський, Андрій Гагарін, Джон Волконський та Юрій Оболенський.
Яким же було здивування дослідників та князів, коли виявилося, що досліджувані є носіями різних генетичних гаплогруп. У генах Дмитра Шаховського та Андрія Гагаріна було виявлено північну гаплогрупу N1c1, яка є властивою для жителів Скандинавії. Натомість, Джон Волконський та Юрій Оболенський виявилися носіями гаплогрупи R1a, притаманної арійським народам. Простіше кажучи, нащадки князя Ігоря є носіями скандинавських та українських генів одночасно. Звідки у них варязька кров, зрозуміло – їхній прародич князь Ігор походив із Скандинавії. Наявність української крові також не є загадкою – її вони отримали від князя Святослава, який по матері був українцем.
А тепер давайте знову повернемося до княгині Ольги. За походженням вона була скандинавкою, чим і пояснюється суворість її вдачі. У 903 році шістнадцятирічною дівчиною була видана заміж за Ігоря. Не маючи змоги мати власних дітей, у 939 році вимушена була визнати спадкоємцем київського престолу позашлюбного сина князя Ігоря Святослава. У 945 році, після трагічної загибелі чоловіка, Ольга стає київською княгинею і, одночасно, опікуном малолітнього пасинка. Очолювала країну з 945 по 962 рік.
Розпочала своє князювання жорстокою розправою з вбивцями Ігоря – деревлянами. Спочатку вона живцем закопáла послів деревлянського князя Мала Ніскині, які приїхали залагодити конфлікт. Інше посольство, яке також шукало примирення, за її наказом було зачинене у дерев’яному будинку і спалене. Після цієї жорстокої помсти Ольга нарешті пообіцяла деревлянам прощення і запросила їх приїхати на тризну, яку вона влаштовувала по своєму чоловікові. Але своєї обіцянки не дотримала. П’ять тисяч знатних гостей було підступно перебито під час бенкету.
Але й цієї крові їй виявилося недостатньо. Тому у 946 році вона організувала військовий похід проти деревлян. Взяла з собою й Святослава. “І коли зійшлися обидва війська докупи, кинув списом Святослав на деревлян, а спис пролетів між вухами коня і вдарив під ноги коневі, бо був Святослав зовсім малим. І сказав воєвода Свенельд: “Князь уже почав. Ударимо, дружино, вслід за князем”. (“Повість минулих років”).
Розбивши військо деревлян, Ольга підступила до їхньої столиці Іскоростень. За кілька днів місто було узяте і спалене до тла, а городяни безжально винищені. Загинув і деревлянський князь Мал Ніскиня. Наситивши свою варварську жагу помсти, княгиня нарешті заспокоїлася і з багатою здобиччю повернулася до Києва.
Щоб попередити імовірні прояви невдоволення та можливі збройні виступи, вона захопила велику кількість заручників з числа знатних деревлянських родів, і відправила їх під нагляд до Києва. Саме цим пояснюється той факт, що після цього так званого “умиротворення” жодних виступів проти влади більше не було. Серед заручників була й малолітня дочка князя Мала Ніскині Малуша – майбутня матір позашлюбного сина князя Святослава Володимира.
Після цих внутрішніх війн у 946 році у країні нарешті настав спокій. Ольга розуміла, що одними лише репресіями та взяттям заручників тримати людей у покорі буде важко. Тому княгиня вирішила провести деякі реформи, зокрема – у галузі оподаткування. Країна була поділена на адміністративні одиниці, на чолі яких призначалися намісники, які й відповідали за збір полюддя (данини). Її розмір та вид платежу (хутро, продукти харчування, худоба, птиця, ремісничі вироби, зброя, арабські куфічні дирхеми тощо) були конкретно вказані і довільне перевищення визначеної норми заборонялося. Крім того, було чітко оговорено термін сплати і визначено місця, куди підлеглі повинні були приносити данину. Реформи мали позитивне значення для розвитку країни. Також вони свідчили про зародження у Київській державі правових відносин.
Восени 957 року княгиня Ольга у складі посольства, у яке крім неї увійшло ще понад 80 людей, відправилася до Константинополя. Там вона прийняла обряд хрещення, офіційно ставши християнкою. Чим викликала різке невдоволення підростаючого пасинка Святослава, який у діях мачухи бачив лише віровідступництво та зраду. Хрестив княгиню патріарх Полієвкт та Роман ІІ, син імператора Костянтина VII Багрянородного.
Після повернення з Константинополя Ольга приймає рішення провести загальну християнізацію Русі. Для цього вона у 959 році відправила посольство до короля Оттона І (майбутнього засновника та першого імператора Священної Римської імперії) з проханням хрестити Русь. “До короля Оттона з’явилися посли від народу Русі з проханням, щоб він послав кого-небудь із своїх єпископів, який відкрив би їм шлях істини; вони запевняли, що хочуть відмовитися від язичницьких звичаїв і прийняти християнську віру”. (Хільдесхаймські Аннали).
В усій цій історії з християнізацією дивує той факт, що Ольга попросила провести обряд хрещення не Константинополь, який давно уже був духовним наставником перших українських християн, а Оттона І, котрий сповідував християнство західного римського обряду. Це може свідчити лише про одне: княгиня Ольга у своїх релігійних уподобаннях орієнтувалася не на Константинополь, а на католицький Рим. Саме католицизм вона і планувала запровадити в Україні.
Також княгиня знала, що у цей час у Європі готувалося проголошення Священної Римської імперії, імператором якої готувався стати Оттон І. Запровадження в Україні християнства західного обряду, на думку Ольги, зблизило б Україну з новоствореною імперією і збільшило її особистий вплив та авторитет. Це, у свою чергу, давало шанс зберегти владу, яка захиталася після того, як підростаючий Святослав відкрито почав висловлювати своє невдоволення її політикою.
У 961 році Оттон І відправив до Києва посольство, куди увійшли відомі священики та єпископ Адальберт Магдебурзький. Але місія була провалена. Завадив християнізації Русі Святослав, якому на той час уже виповнилося 23 роки. Молодий князь, заручившись підтримкою військової еліти, у 962 році здійснив переворот і усунув старіючу княгиню Ольгу від управління країною. Після чого його було проголошено законним правителем Русі. Священики, які мали намір хрестити Русь, зазнали переслідувань. Дехто з них був убитий. Адальберт Магдебурзький дивом уник смерті і у 962 році залишив Київ. У 963 році він повернувся до Священної Римської імперії.
Свою мачуху Святослав пошкодував і залишив мирно доживати віку у Києві. Її було поселено у спеціально відведеному для неї будинку, де вона перебувала під постійним наглядом. Померла Ольга 11 липня 969 року, заповівши поховати себе за християнським обрядом. Що й було виконано.
У 1007 році за наказом князя Володимира вона була перепохована у Десятинній церкві разом із перенесеними туди мощами святих. Але під час штурму Києва монголо-татарами у 1240 році церква завалилася, поховавши під своїми уламками розкішний саркофаг княгині. А у 1547 році Ольга буде зарахована до лику рівноапостольної святої. Крім неї такої високої честі удостоїлося всього лише п’ять жінок за усю історію християнської церкви.
Важко сказати, чим було викликане таке рішення церковних ієрархів. Адже не вона принесла християнство на Русь. І нічого особливого не зробила для його поширення в Україні. Крім того, княгиня Ольга двічі була віровідступницею. Перший раз, коли зрадила українську Православну Віру, прийнявши християнство. І другий раз, коли ставши християнкою східного обряду, намагалася запровадити в Україні християнство західного зразка. А ще на совісті княгині Ольги близько 15 тисяч замордованих деревлян, уся вина яких була лише у тому, що вони не хотіли коритися київській владі і прагнули жити самостійно. Очевидно, лицемірним каяттям та прийняттям християнства грішникам прощаються усі їхні гріхи. Навіть смертні.