Ця стаття є продовженням серії публікацій із книги ванкуверського автора О.Ковалевського “Ілюстрована історія України від найдавніших часів до сучасності”. Попередні розділи дивіться тут.
•••
Олександр Ковалевський (Ванкувер)
Розділ сімнадцятий. Московія
Частина перша. Офіційна версія історії Росії (Московії)
Ось ми з вами, шановний читачу, й підійшли до однієї із найбільш складних, навмисне заплутаних, сфальшованих і довільно трактованих тем нашої Вітчизняної історії. А саме – до проблеми створення держави, яку московські історіографи недолуго називають “Київська Русь”.
Ми уже звикли до того, що українська історія давно стала об’єктом перекручень, спекуляцій і безсоромно привласнюється усіма, кому лише не ліньки. І ми про це не раз уже писали. Але тема “Київської Русі” для московитів є особливою! Вона перетворилася в канонізовану ідеологію, в непорушний фундамент, на якому вибудувана уся московська історична наука. Тому (нехай вибачають нам читачі) ми знову і знову мусимо повертатися до теми історичних фальсифікацій та маніпуляцій з суспільною свідомістю.
Московська історична наука з моменту своєї появи жодного дня не функціонувала, як власне наука. Вона була задумана і створена імперською владою не для того, аби серйозно досліджувати минуле і розповідати угро-фінам їхню правдиву історію. Завдання стояли зовсім інші, значно вагоміші, а саме – подача минулого і трактування сучасного у вигідному для “власть прєдєржащіх” світлі. Тобто, іншими словами, московська “історична наука” від самого початку створювалася, як ідеологічний відділ пропаганди при владному дворі.
А москвинські історики стали звичайною дворовою челяддю, прислугою, готовою виконати будь-яке завдання “царствующєва манарха”. І заради його примхи, чи якогось чергового “державного інтересу”, написати та обґрунтувати яку-завгодно нісенітницю. Верховенство історичної правди було замінене принципом історичної доцільності. З цих позицій і створювалися історичні доктрини, теорії, концепції, писалися книги тощо.
Сучасна московська історична наука за сутністю не відрізняється від своєї попередниці епохи Петра І, Катерини ІІ чи Миколи ІІ. Вона хіба лишень еволюціонувала у сторону нічим не обмеженого нахабства та ще більшої безпринципної брехливості. Причиною подальшого її морального падіння стало те, що після 1917-го року до влади в імперії прийшли вихідні з низів, які принесли у життя підлий і примітивний світогляд епохи неандертальців. Лице країни Моксель докорінним чином змінилося.
До 17-го року влада у Московії належала нащадкам давніх дворянських родів, які за сімсот років свого володарювання надбали хоч якусь відносну культуру, вихованість та мораль. Що й визначáло обличчя суспільства взагалі і стан історичної науки зокрема. Прихід же до влади прямих нащадків неандертальців та кроманьйонців знаменував собою тотальну деградацію та повний цивілізаційний крах Московії.
Отож, за кілька століть нагромадилася ціла гора, або, правильніше, гірські хребти історичної макулатури, було накопичено велетенські сміттєзвалища різного ідеологічного та світоглядного хламу, вилито океани брехні та словоблуддя. Наслідком стало тотальне спотворення минулого, що, у свою чергу, привело до мутації суспільної свідомості московитів. І не лише їх, але й усіх народів, які мали нещастя попасти у сферу інтересів і впливу Московської колоніальної імперії.
На брехні виросли цілі покоління ментальних мутантів, які частково, або повністю втратили здатність мислити і адекватно оцінювати минуле та сучасне. Почитайте в Інтернеті коментарі на різноманітних сайтах та форумах. Дописи на кшталт “рускіє і украінци – ета єдіний народ”, “у нас било вєлікоє гасударство СССР, а бандєрлогі єво развалілі”, “свідоміти сєют рознь мєжду рускімі і украінцамі” заполонили світову інформаційну мережу. А ще послухайте висловлювання музикантів-хохлів на зразок “патріатізм – паслєднєє прістаніщє ідіотав” (відомі київські рокери), “я гаварю на рускам, патаму шта на Украінє на рускам гаварілі всєгда” (не менш відома співачка).
Далі оцініть хід думок угро-фінів Чудінова, Дугіна, Корнілова, Затуліна, малоросів-хохлів Бузину, Толочка, Чайковського. Потім погляньте на московський і малоросійський політикум з їхньою гострою мозковою недостатністю (або й повною ментальною стерильністю). А на додачу зазирніть у постсовковий “богемний” світ (так звані “діячі мистецтва та культури”). Побачите непомірну пиху та самозакоханість на тлі повної аморальності, примітивного світогляду та гнилої російськомовної гламурності. І стає цілком очевидним, що глобальна спецоперація по кастрації мізків підданих “Вєлікай Руcскай імперіі” закінчилася успішно.
Про те, як і коли створювалася офіційна версія історії Московії ми поговоримо дещо пізніше. А зараз давайте у загальних рисах подивимося, що ж собою являє так звана “Історія Государства Россійского”. Це нам потрібно для того, щоб вивчити і оцінити предмет нашої подальшої розмови. Отож…
Початки своєї державності московити виводять із середини 9 століття нової ери. Сáме тоді, на думку їхніх дослідників, виникло Новгородське князівство, яке й стало першою державою на східнослов’янських землях. Цитуємо мовою оригіналу: “862 год – принятый для отсчёта русской государственности. Это событие, с которого традиционно отсчитывается начало государственности восточных славян”. (Вікіпедія).
Творцем російської державності був князь Рюрик. Знову звертаємося до Вікіпедії, читаємо мовою оригіналу: “Рюрик (ум.879) – летописный основатель государственности Руси, варяг, новгородский князь и родоначальник княжеской, ставшей впоследствии царской, династии Рюриковичей”. (Уся інформація, яка стосується Росії, на Вікіпедії зараз контролюється ФСБ. Тому ми не раз ще цитуватимемо цей сайт, щоб показати офіційну версію тієї чи іншої події з історії Московії).
Таким чином, уже від часів Катерини ІІ в історіографії утверджується думка про первинність сáме російської державності. Правда уже у нинішні часи трапився конфуз. Найновітніші дослідження показали, що Новгород виник лише у 10 столітті. Тому він аж ніяк не міг у 9 столітті бути центром князівства. Але московські історики не збентежилися і, швидко зорієнтувавшись, придумали нову байку. “Перепрошуємо, – сказали вони, – але спочатку Рюрик заснував місто Стару Ладогу, яке й стало столицею його держави. А уже пізніше центр князівства було перенесено до Новгорода”.
Для підтвердження нової версії десь відкопали літописне свідчення: “І пріідоша к словєнєм пєрвєє і срубіша город Ладогу і сєдєє старєйшін в Ладоге Рюрік”. А у Вікіпедії написали: “До 1703 года Ладога была городом. В 2003 году, согласно указу президента России, отмечалось 1250-летие села, в ходе которого оно представлялось, как “древняя столица Северной Руси””.
Насправді Рюрик нікуди не “пріідоша”і ніякої Ладоги не “срубіша”. Але про це ми будемо говорити дещо пізніше. Тим часом продовжимо…
Хто ж такий Рюрик? І як він з’явився на землях ільменських словен? Про його прихід з наступним заснуванням держави уже кілька століть оповідає літописна (нібито) легенда, яка у московській історичній науці відома, як “Прізваніє варягов”. Згідно “Повісті минулих років” у 862 році ільменські словени і кривичі, разом з угро-фінськими племенами чудь і весь, закликали варягів прийти на їхні землі і правити ними. Причиною такого дивного вчинку стало те, що між місцевими племенами не було злагоди і точилися постійні суперечки. Ільменці, кривичі, чудь та весь надіялися, що варяги, опанувавши ними, припинять міжусобиці і у їхній землі нарешті запанує мир, злагода та добробут.
Дивна логіка: запросити на свої землі окупанта, без бою віддати країну та ще й надіятися, що загарбник наведе порядок і забезпечить процвітання? Тим не менше, ось, як про це пише “Повість минулих років”: “И пошли за море к варягам, к руси… Сказали руси чудь, словене, кривичи и весь: “Земля наша велика и обильна, а порядка в ней нет. Приходите княжить и владеть нами”. И избрались трое братьев со своими родáми, и взяли с собой всю русь, и пришли. И сел старший, Рюрик, в Новгороде, а другой, Синеус, на Белоозере, а третий, Трувор, в Изборске. И от тех варягов прозвалась Русская зємля”.
Ось так, згідно офіційної версії, й була започаткована перша ранньофеодальна держава на землях сучасної Росії. Чужинці-нормани з роду Рюриковичів захопили владу у Новгороді (а згідно покращеної версії – спочатку у Ладозі, а потім у Новгороді) і стали керувати навколишніми слов’янськими та угро-фінськими племенами.
З часом влада князів Північної Русі зміцниться настільки, що вони розпочнуть завойовницьку політику. Свою експансію новгородські (чи ладозькі?) русичі спрямують на південь і захоплять місто Київ. “По мере развития древнерусского государства, а именно в 882 году, его столица была перенесена в Киев князем Олегом, преемником Рюрика. Олег убил киевских князей Аскольда и Дира, объединив в единое государство новгородские и киевские земли. Позднейшими историками этот период был обозначен как времена Древней или Киевской Руси (по местонахождению столицы)”. (Вікіпедія).
Так стараннями предків сучасних росіян (Новгород знаходиться у Росії, отож росіяни є законними нащадками новгородських русичів) і виникне найбільша європейська держава середньовіччя Київська Русь. Само собою зрозуміло, що це росіяни принесли нам державність, приєднавши до Північної Русі Київ і навколишні землі.
Заради справедливості потрібно сказати, щопитання про те, хто є творцем руської держави, тривалий час дискутувалося у московській історичній науці. Ще у середині 18 століття член Петербурзької Академії Наук Герхард Фрідріх Міллер, опираючись на літописне повідомлення про покликання варягів, розробив так звану Норманську теорію, згідно якої державність у східних слов’ян була започаткована варягами. Його підтримали інші співробітники Петербурзької Академії Г.З.Байєр та А.Л.Шльоцер.
З відомих науковців проти виступив лише М.В.Ломоносов. Він намагався довести необґрунтованість тверджень норманістів і відстоював місцеве коріння Київської Русі. Але після смерті М.Ломоносова прихильники Г.Ф.Міллера взяли гору. А після того, як з німецькими ученими погодилися такі визнані авторитети, як М.М.Карамзін, М.П.Погодін, С.М.Соловйов та В.Й.Ключевський, Норманська теорія стала панівною у російській історичній науці. І була такою аж до більшовицького перевороту 1917 року.
Проте, віддаючи першість у заснуванні держави чужинцям-вікінгам, і норманісти і їхні опоненти були одностайними в іншому: хоча Київська Русь й була започаткована та керувалася Рюриковичами, але за своєю сутністю вона залишалася державою слов’ян-великоросів, тобто, предків сучасних росіян. Ділитися славою з українцями та литвинами (білорусами) московити не збиралися.
Центром держави було українське місто Київ, і охоплювала вона значні території України. Але все-одно Київська Русь була російською державою, оскільки ці землі завжди були заселені великоросами. Ніяких українців на момент створення Київської держави не існувало. Отож, і претендувати на її спадок малороси не можуть.
Українська нація почне формуватися лише з 15-16 століття. Її виникнення – це продукт осібної історії, яку вона мала до 1654 року, тобто, до “вассаєдінєнія с вєлікім рускім народам”. За 400 років, протягом яких південні русичі (тобто, майбутні українці) після монголо-татарської навали перебували у вимушеному відриві від свого етнічного великоросійського стовбуру, вони зазнали значних польських, литовських, татарських та інших впливів. Що й привело до формування у 16-17 столітті української нації. Подібна жахлива історія трапилася й з білорусами.
Великороси ж навпаки: вони зазнали найменших впливів з боку інших народів. Причиною цього є те, що їхні етнічні території (Північна та Північно-Східна Русь) були вкриті непрохідними болотами та дрімучими лісами, що утруднювало доступ чужинців до Московії. Саме ця вимушена самоізоляція сприяла тому, що великороси у найбільшій чистоті зуміли зберегти генофонд Київської Русі – вони є найчистішими слов’янами-русичами. Усі ж інші східнослов’янські народи (українці та білоруси) – це лише споганені чужоземними впливами нащадки великоросів. Або, іншими словами, – вони є нездалим відгалуженням від могутнього стовбуру великоросійського етносу.
Те ж саме стосується і мови. Відособленість Північної та Північно-Східної Русі сприяла також тому, що “рускіє” врятували і мову, на якій розмовляли жителі Київської Русі. Ніхто, звичайно, й не стверджує, що кияни послуговувалися російською: ні – вони спілкувалися давньоруською, яка була прамовою усіх східних слов’ян. На “дрєвнєрускам язикє”розмовляли не лише кияни, але й усі інші, кому випала висока честь називатися “дрєвнєрускімі”.
Великорóсія, як ми уже знаємо, не зазнала польських, татарських, австрійських чи будь-яких інших впливів. У тому числі й мовних. Тому, подобається це комусь, чи ні, але – російська мова є найбільше наближеною до давньоруської. А хто не вірить, нехай почитає мовою оригіналу якийсь уривок з будь-якого давньоруського літопису. Ну, хоча б ось цей: “Одолеша всим поганским языком ума мудростию, ходяша по Заповедям Божиим; устремил бо ся бяше на поганыя, яко лев, сердит же бысть, яко рысь, и губяше, яко крокодил; і преходяше землю их, яко орёл, храбр бо был, яко тур”. (Галицько-Волинський Літопис).
А ось уривок з Київського літопису: “И прииде Володимер… и седóша в едином шатре – Святополк со своею дружиною, а Володимер со своею… И рече Володимер: Брате! Ты еси старéй, почни глашáти, како бысть мы промыслили о Русской земли”. Переконалися? Ото ж бо. Як бачимо, “дрєвнєрускій язик” дуже подібний на інший, усім нам добре відомий “язик”, – російський. А чóму тут дивуватися: давньоруська мова у найбільшій мірі була збережена сáме великоросами. Тому цілком логічно, що вона лягла в основу сучасної російської мови.
Що ж стосується української та білоруської мов, то вони виникнуть десь у 16-17 столітті. І будуть, власне, не самостійними мовами, а продуктом змішування польської, татарської, угорської та інших мов з великоруською. Тобто, вони є спотвореним варіантом російської. Або, точніше, її місцевими діалектами. Тому ніякої лінгвістичної цінності ці псевдомови не становлять. Отож, немає жодної потреби плакати за тим, що білоруський та малоросійський діалекти нібито зазнають утисків і зникають. Вони просто закономірно відмирають у силу своєї штучності та непотрібності.
Після розпаду Київської держави, а особливо після монголо-татарської навали, центр руської державності буде перенесено до Володимиро-Суздальського князівства. А ще через деякий час – до Москви. Саме там – у православній Московській Русі, захищені глухими лісами та болотами, великороси зуміють зберегти не лише генофонд та прамову русичів, але й руську державність взагалі.
Піднесенню Москви, як нового політичного центру русичів, сприяло ще й те, що з приходом монголо-татар значна частина великоросів з Києва відійде на схід до Московії. Тут русичі готуватимуться до безкомпромісної боротьби з Ордою. І саме тут під мудрим керівництвом московських Рюриковичів формуватиметься Нація-Воїн, виростатимуть безстрашні російські Богатирі, Велети Духу, спроможні визволити весь слов’янський світ з-під ненависного монголо-татарського іга.
Тим часом, “мать гарадов русскіх” Київ вступить у смугу занепаду і поступово втрачатиме роль торгово-економічного і політичного лідера на східнослов’янських землях. А після погрому, влаштованого монголо-татарами у 1240 році, древній Київ перетвориться у руїну. За якийсь час місто, звичайно, буде відбудоване, але уже ніколи не зможе піднятися до рівня своєї колишньої величі.
Уся Південна Русь (Україна) згодом буде окупована монголо-татарами і опиниться під жорстоким ординським ігом. І усі свої надії на визволення малороси покладатимуть на Північно-Східну Русь (Московію), яка потихеньку набиратиме сили, і єдина спроможна буде надати допомогу молодшим братам-слов’янам. І десь приблизно у цей же час (точну дату історикам, наразі, назвати важко) українці почнуть мріяти про возз’єднання з братнім російським народом.
Зміцнившись, Московське князівство розпочне боротьбу з Золотою Ордою. Війна буде досить важкою та кривавою. І розтягнеться на кілька століть. Воно й не дивно – адже московським русичам-богатирям протистоятиме ще досить могутня Золота Орда. У 1380 році Дмитро Донськой завдасть монголо-татарам жахливої поразки на Куликовому полі. Ця подія стане початком занепаду Золотої Орди. А ще через 100 років Московська Русь остаточно звільниться з-під влади азіатів. У той же час, поразка монголо-татар приведе до звільнення усіх слов’янських народів, які були поневолені Ордою.
Перемога Московії над ординцями сприятиме її подальшому економічному та політичному зростанню, підніме авторитет держави. Північно-Східна Русь усе більше й більше ставатиме притягальним центром для усіх східнослов’янських народів. А українці – малороси з надією в очах дивитимуться на Схід, і усе більше і більше мріятимуть про возз’єднання з Великоросією.
Розгромивши Золоту Орду і ставши спадкоємцем Київської Русі, Московська Русь усвідомила, яку важливу місію на неї поклала історія. Тепер перед нею постало інше, не менш важке та відповідальне завдання, – зібрати воєдино землі колишньої Київської Русі і об’єднати усі східнослов’янські народи в єдиній державі. Розпочинається благородна місія великоросів, яка в російській історичній науці отримала назву “сабіраніє зємєль русскіх”.
Було важко… Але свята жертовність великоросів мала сенс: на них благально і зі слоьзами на очах дивилися брати-слов’яни. Ціною неймовірних зусиль московити-русичі повернули у лоно “Матушкі Рассіі” усі колишні слов’янські землі – Новгородське князівство, Псковське, Тверське та інші. А, заодно, і не зовсім слов’янські – Астраханське, Казанське та Сибірське ханства.
А у 1654 році відбулася ще одна вікопомна подія – Возз’єднання України і Росії в єдиній державі. “Свєршилось”!Дочекалися таки малороси: довгих 400 років вони тільки те й робили, що безперервно мріяли, як би то возз’єднатися із своїм старшим братом – з Росією. І ось, нарешті – сталося!
З поверненням України “сабіраніє зємєль русскіх” успішно було завершено. На світ народилася нова могутня держава “Вєлікая Россія-Русь” – історична та духовна спадкоємниця Русі Київської. Попереду були роки нових звершень та перемог!..
Ось такою за царизму була загальноприйнята версія історії Росії.
З приходом до влади у Московії євреїв-більшовиків восени 1917 року, точка зору офіційної науки на російську історію поступово починає змінюватися. Отож, які нові віяння та ідеї з’явилися в історіографії у совєцький період москвинської історії?
Перше. Нова влада активно виступила проти Норманської теорії, вважаючи, що не патріотично називати перших київських князів чужинцями-варягами, котрі прийшли до нас з іншої країни. Ця ідея стала визначальною при вирішенні питання походження Русі.
Чомусь почали вважати, що чужоземний вплив на початку “русской історіі”, присутність чужинців у Київській державі та неслов’янське походження керівної династії, принижують почуття національної гідності “русскіх”, доказуючи їхню нездатність до самоорганізації. Хоча таких чужоземних впливів не соромиться жоден інший народ Європи, а деякі навіть пишаються. Наприклад, англійці захоплюються тим, що в їхній історії залишили слід і римляни, і нормани. Проте для “савєцкіх патріотав” такі впливи були принизливими. Отож, Норманську теорію народні історики назвали антинауковою, а Київську Русь проголосили не якимось прийшлим норманським, а якісним місцевим слов’янським продуктом.
Наступне. Досі вважалося, що назва держави “Русь” є шведського походження і була принесена вікінгами. Тепер же назву давньоруської держави вчені почали виводити від імені річки Рось. Добре, що вона протікає недалеко від Києва, якихось 120 кілометрів. А ще ж є її притоки – Роська та Роставиця. Ось такий логічний ланцюжок: Рось = Русь. Усе, як бачимо, просто.
Якщо виходити із цієї логіки, то можна назви усіх європейських держав виводити з назв річок, що там протікають. Але ж назва Франції походить не від Сени чи Рони, а від імені германського племені франків. Велика Британія названа на честь кельтського племені бриттів. Інша ж назва цієї держави – Англія – походить від германського племені англів, котрі переселилися на Британські острови з Південної Ютландії. Польща, як ми уже писали, отримала свою назву від імені українського племені полян, Чехія – від чехів, а Хорватія – від хорватів. І таких прикладів можна наводити безліч.
Третє. Виходячи із задекларованого постулату про те, що СССР був союзом рівних, керівна верхівка комуністичної імперії не могла допустити дискримінації українців та білорусів. Тому теза царської історіографії про те, що Київська Русь, це держава лише великоросів-росіян, була оголошена вкрай реакційною та несправедливою. Її потрібно було замінити чимось таким, що краще сприйматиметься трудовими масами. А “братнім” слов’янським народам вділити кавалок історичного пирога.
Так народилася теорія про те, що історія давньоруської держави не належить якомусь одному народові. Навпаки – це спільна історія усіх східнослов’янських етносів. Або, як модно було тоді говорити, Київська Русь, це “колиска трьох братніх народів” – російського, українського та білоруського.
Але… Згідно законів природи, три близнюки не можуть народитися одночасно. Тож першим на світ Божий вигулькнув близнючок на ймення “Росія”. За ним появилося немовля, яке назвали “Україна”. А уже третім родився молодшенький – “Білорусія”. Тож лежить у “колисці” три братика. Один з них повненький, рум’яненький, з розумними-розумними очиськами і дуже активний. Це старшенький – “Росія”. А обабіч нього його тихі і сором’язливі братики – “Україна” і “Білорусія”.
Люди, які придумали байку про три братні народи, що пішли з однієї колиски, явно мали проблеми з сексуальною орієнтацією. Навіть школярі знають, що усі три слова – Україна, Білорусія та Росія – є жіночого роду. Тож, чому вони раптом стали братиками – не зрозуміло. Так само: як росіяни можуть бути нашими “старшими братами”, коли слово “Росія” жіночого роду?
Для людей знаючих сентенція – “колиска трьох братніх народів” – звучить доволі смішно. Але нам, українцям, тепер не до сміху: по-сьогоднішній день ми не можемо відкараскатися від тієї “колиски”, у яку нас разом з литвинами (білорусами) та угро-фінами поклали московські жартівники від історії.
І останнє. Історія Московії тепер стала називатися “Історія СССР”, а не “Історія Государства Россійского”, як було за царських часів. Отож, народна влада показала, що тепер несправедливості прийшов кінець: відтепер вивчатиметься історія не лише Росії, а й усіх народів, які увійшли до складу всенароднолюбимої Країни Рад. Не царі, а ми – росіяни, українці, білоруси, татари, грузини, узбеки, калмики, вірмени, казахи, чукчі, євенки і т.д. спільно творили історію. Колись царської Росії, а тепер – СССР.
Editorial Note: This is a reposted article. First published on: May 7, 2013