Ця стаття є продовженням серії публікацій із книги ванкуверського автора О.Ковалевського “Ілюстрована історія України від найдавніших часів до сучасності”. Попередні розділи дивіться тут.
•••
Олександр Ковалевський (Ванкувер)
Розділ сімнадцятий. Московія
Частина друга. Офіційна версія історії Росії (Московії) [Частина 1 – читати тут]
Як створювалася офіційна версія історії Росії (Московії)
Отож, з міфами ми уже познайомилися. А зараз прийшов час знову повернутися до історії. Давайте перенесемося на три століття назад і подивимося, хто, коли і як створював байку під гучною назвою “Історія Государства Россійского”?
Першим, хто спробував приміряти українську історію на себе, був ще московський цар Олексій Михайлович (батько Петра І). Ми уже розповідали про те, як за його наказом у 60-70-х роках 17 століття спеціальні загони почали шастати по Україні. Вони забирали давні рукописи, літописи та книги і увесь цей безцінний скарб звозили до Москви. Але якось розпорядитися награбованим Олексій Михайлович так і не зумів. Будучи царем Московської Золотої Орди (орієнтованої на Схід), він і сам не розумів, навіщо йому потрібні книги з історії України (орієнтованої на Захід).
Ситуація змінилася, коли царем московським став його син Петро Олексійович.
Метою Чингісхана було завоювання Всесвіту. Лише власна смерть не дозволила йому втілити в реальність цю найбільшу ідею усього його життя. Помираючи, Великий Хан заповів своїм нащадкам довести почату справу до кінця.
Сини доволі активно продовжили діяння свого батька і досягли досить значних успіхів. Їхніми стараннями була створена найбільна держава середньовіччя – Золота Орда, яка охоплювала майже увесь азійський континент і добрий шмат Європи. Московський улус став невід’ємною складовою частиною і найбільш відданим та вірним слугою цієї Великої Імперії Чингісідів.
З часом нащадки Великого Могола занурилися у міжусобиці та суперечки, які привели спочатку до послаблення, а, згодом, і до розпаду Золотої Орди. Тим не менше Велика Імперія не загинула: її рятівниками стали її ж слуги – московські князі. Вогнем і мечем, кров’ю та обманом Московія зуміла зібрати воєдино ще недавно розрізнені улуси Золотої Орди. І на початок 17 століття стала її законною спадкоємницею. Влада в Імперії Чингісідів тепер належала Москві.
Велика ідея Чингісхана про підкорення світу також не загинула – вона знайшла повне розуміння і палкý підтримку у московських владних верхах, які стали наступними після монголів її активними реалізаторами.
Коли царем став Петро І, Московська Орда уже охоплювала значні простори Азії та частину Європи. На Сході уже не було що завойовувати. Залишились лише Індія та Китай. Але їх підкорення виявилося надскладним завданням, оскільки ці території давно уже були зоною інтересів європейських держав, зокрема Англії, Голандії та Франції. Тому подальша експансія Московії на Схід приходила у суперечність з планами цих традиційних політичних гравців на азійському континенті. А це, у свою чергу, неминуче приводило до військового протистояння з Європою, до якого Московія була не готова. Потрібна була нова стратегія.
Петро І розробляє простий до неможливого план: для того, щоб захопити Схід, потрібно було спочатку стати володарем Європи. Знищивши усіх своїх європейських конкурентів, Московія автоматично ставала й власником їхньої колоніальної спадщини. А поскільки європейські держави контролювали, практично, усі земні простори, то після капітуляції останнього конкурента мрію Чингісхана про володіння Всесвітом можна буде вважати успішно реалізованою. Цей геніальний задум імператор залишить у спадок своїм наступникам, і він увійде в історію, як політичний заповіт Петра І.
Розпочались знамениті петровські реформи, у яких історики спрощено бачать лише переорієнтацію Московії з азійського вектору розвитку на європейський. Насправді ці, так звані, реформи мали зовсім іншу мету. Це була лише тактика, за допомогою якої Москва планувала здолати Європу.
Здійснюючи за допомогою реформ європеїзацію Московії, Петро І планував досягнути наступних результатів. 1). Вивчити Європу, її політичний устрій та економічну систему. Для цього він постійно під видом чи то студентів, чи торгових місій відправляв до європейських країн вивідувачів та шпигунів. І навіть сам разом із своїми друзями-гультіями та пияками кілька разів їздив до Європи.
2). Запозичити усе те найновіше у галузі економіки та військових технологій, що на той час напрацювала Європа. Саме тому він щороку відправляв до європейських університетів своїх найбільш обдарованих підданих. А з Європи за величезні гроші зманював до Московії видатних учених, інженерів, учителів, лікарів тощо.
3). Зблизитися економічно і політично з європейськими країнами, щоб надалі інтегруватися в їхню економіку і політичне життя.
4). Надати Московії хоча б зовнішніх ознак Європи, оскільки Московську Золоту Орду, з її азійським менталітетом та варварським обличчям, до спілки цивілізованих європейських народів ніхто не впустить.
5). І ось тут ми, нарешті, підійшли до питання історії: ще одним, не менш важливим, завданням петровських реформ була необхідність переконати європейців у тому, що Московія є слов’янською державою з давньою історією, яка тісно пов’язана з європейською. Це, на думку Петра І, відкривало йому доступ до владної еліти найбільш потужних країн Європи. Захотілося азійському царю-дикуну визнання серед правлячих європейських династій. Отож, історична наука у руках Петра І стала зброєю на шляху реалізації його глобальних планів.
Щоб ні у кого не виникало сумнівів в етнічній приналежності ввіреної йому країни, Петро І у 1713 і пізніше – у 1721 році своїми указами перейменував Московію у Росію. Цікаво, що він не наважився одразу назвати Московію Руссю, оскільки в Європі знали тільки одну Русь – нашу в вами Україну. Тому Петро І узяв грецьку транскрипцію слова Русь, яке по-грецьки звучить, як “Росія”. Це був перший в історії випадок, коли країна була названа чужим (грецьким) словом. Уявімо, що британці також перейменують свою країну і назовуть її, замість звичного England, словом Anglija, мотивуючи тим, що саме так її називають росіяни. Або фіни замість традиційного Suomi почнуть називати свою країну на російський манер – Finlandija. Смішно? Без сумніву.
А ще Петро І повелів європейцям віднині називати його державу лише Росією. А своїх підданих вимагав величати не інакше, як “русскімі”. Під час своїх візитів до Європи він також добивався, щоб картографи на історичних мапах писали Росія, а не Московія.
Однак, європейський світ проігнорував усі домагання новоспеченого “русича”-Петра. І ще добрих півтори сотні років, аж до середини 19 століття, вперто продовжував іменувати Росію так, як і завжди до того: або Тартарією, або ж Московією (подивіться європейські карти 18 століття). А жителів цієї “Росії” – тартарами, або, у кращому випадку, московитами чи москалями. На усі потуги і претензії Петра І Європа дивилася з іронією, чудово знаючи справжню ціну і царю-варвару, і його дикій азійській країні.
Map of Sir Francis Drake (English sea captain, navigator, and politician of 16th century). Modern Ukraine is marked as “Russia” and modern Russia as “Tartaria”
Щоб зробити історію такою, яка була йому необхідна, Петро І продовжив практику свого батька по вилученню українських літературних та історичних раритетів. 20 грудня 1720 року він видав указ київському генерал-губернатору князю Голіцину, у якому вимагав: “…во всех монастырях, остающихся в Российском Государстве, осмотреть и забрать древние жалованные грамоты и другие куртиозные письма оригинальные, а также книги исторические, рукописные и печатные”.
При Петрі І з’явилися й перші історичні фальшивки. Потрібно було обгрунтувати тезу про слов’янськість Московії і пояснити, чому відтепер її належить називати Росією. Розпочалися активні пошуки руського коріння Московії. Технологія “досліджень” була досить простою: у знайдені історичні книги та літописи вносилися необхідні корективи. Тобто, неугодні сторінки виривалися, замість них вклеювалися “правильні”. Так з’явилися перші в історії Московії фальшиві літописи. Щоб не бути спійманим на брехні, їх ученому світу не показували. А замість них публікували відкориговані версії, які видавалися за точні копії з оригіналів.
Щоб уникнути розвінчення, Петро І розпочинає також зачистку документів, які могли свідчити проти нової версії москвинської історії. У 1718 році за його таємним наказом було спалено архіви та книгозбірню Києво-Печерського монастиря, яким було понад 700 років. Цю злочинну практику нищення українських писемних пам’яток, започатковану Петром І, уживатимуть у майбутньому усі наступні московські правителі, як царські, так і комуністичні.
Але завершити переписування історії “великий цар-реформатор” не встиг – нагло помер у 1725 році. Тому його активні “научниє ізисканія” стали лише першими спробами у галузі історичних фальсифікацій та маніпуляцій із суспільною свідомістю.
При його недолугих наступниках це питання на деякий час забулося і відійшло на другий план. Імператриця Катерина І (дружина царя) була занадто недалекою та лінивою, щоб займатися проблемами історії. Наступна після неї Анна Іванівна більше переймалася питаннями різного виду тілесних утіх, аніж державними справами ввіреної їй країни. А дочка Петра І Єлизавета Петрівна більше зналася на коханцях та організації безкінечних світських бенкетів, ніж на технологіях фальсифікації московської історії. Та й не розуміла вона, навіщо усе це батькові було потрібне?
І ось прийшла епоха “прасвєщьоннай імпєратріци Єкатєріни Втарой”. Вона першою зрозуміла великий задум свого попередника. Питання написання історії Московії постало з новою силою. Причому Катерина ІІ, так само, як і Петро І, зовсім не керувалася прагненням навести лад у вітчизняному минулому і повернути народу забуті сторінки його історії. Мова однаково йшла лише про масштабну фальсифікацію, яка була потрібна для реалізації і подальшого виправдання планів глобальної московської експансії у світі.
А завдання стояли дійсно важкі: велетенська країна, населена безліччю угро-фіно-тюркських народів, примітивне господарство, загальна дикість, неуцтво, безкультур’я, канібалізм, жорстоке і криваве минуле. І не лише криваве, але й ганебне – постійні зради, владні інтриги, міжусобиці, невмотивоване винищення власного народу, грабіжницькі напади на сусідів, рабство.
Більше того – і державності власної московити не мали. Постійно були від когось залежними: спочатку від Києва, пізніше від Золотої Орди. А якщо додати до цього ще й те, що Московія завжди була вірним союзником Імперії Моголів, а її князі з ярмом на шиї повзали на колінах і цілували ноги золотоординським ханам задля отримання ярлика на князювання, то картина взагалі стає гнітючою.
До того ж, за вірою ординці були переважно мусульманами. А Московія, хоч і називала себе православною країною, насправді такою не була. Угро-фінське населення Московії ще й у 18 столітті ненавиділо християнську церкву, вбачаючи у ній лише інститут власного визискування та духовного гніту. Тому аборигени вперто трималися своїх давніх поганських звичаїв, лише з примусу зрідка відвідуючи церкву. Християнська віра була панівною лише у містах. Та й то не завжди – часто кількість не християнського населення була більшою за число християн. Це особливо було помітно у містах, які були розташовані на новоприєднаних землях колишньої Золотої Орди.
А ще ж були загарбницькі війни спільно з ординцями проти Європи! А чого лише вартий факт об’єднання московськими царями Імперії Чингісідів і перенесення її столиці до Москви?! Жах! Було від чого Катерині прийти у відчай: пхатися з такою історією в християнську Європу, та ще й оголосивши себе спадкоємцем мусульманської Золотої Орди, було явним самогубством.
Але, як виявилося, хвилюватися особливо не було чого: якщо немає історії власної, то її зовсім не важко придумати. Або ж у когось банально вкрасти. Цю просту істину зрозумів ще напівграмотний угро-фінський цар Петро І. А освічена німкеня Катерина ІІ і поготів. З її царського благословення розпочалася безпрецедентна за своїми масштабами ідеологічна спецоперація під кодовою назвою “Історія Гасударства Расійскава”.
Чому ж Катерина ІІ для своїх “істарічєскіх упражнєній” вибрала саме українську історію, і, зокрема, її Київський період? Що імператрицю там так зацікавило?
По-перше, Московією кілька століть управляли князі, які були далекою родиною князів київських. Після смерті у 1598 році царя Федора Івановича, сина Івана Грозного, обірвалися будь-які династичні зв’язки з київськими правителями. А Московією почали управляти царі з роду Романових. Але факт колишньої далекої приналежності до київської династії вселяв надію і давав Катерині ІІ поле для майбутніх історичних спекуляцій.
Друге. Україна була найбільшою православною країною Європи. Московити також називали себе православними. Це створювало ілюзію деякої спорідненості історії русичів і московитів. А, відтак, з’являлася ще одна можливість для маніпулювання фактами та махінацій з минулим.
Далі. Українська історія дійсно була величною та древньою і повністю відповідала вимогам, які до майбутнього міфу ставила Катерина ІІ. Україну в Європі знали і поважали. Отож, придворним історикам не доведеться вигадувати вéлич, оскільки вона уже була. А вигадана історія Московії, обіперта на реальні події українського минулого, виглядатиме більш правдоподібно.
По-четверте, у часи Катерини ІІ ще існувала велика кількість першоджерел з української історії. Усі ці літописи та давні книги були доступними для дослідження і давали змогу детально вивчити предмет майбутніх фальсифікацій.
Наступне. Наявність першоджерел і їхнє демонстративне використання у процесі роботи, мало переконати європейців у серйозності підходу до “сачінєнія Рассійскай історіі”. Крім того, давні літописи і книги мали стати доказовою базою та аргументувати усе, що “насочіняють” катерининські історики.
Шосте. Злодійкувато привласнивши собі українську історію, угро-фіно-азійська Московія раптом ставала європейською державою, основу населення якої становили слов’янські племена. А із вірного слуги Золотої Орди і споконвічного ворога Європи перетворювалася на безкомпромісного борця з монголо-татарським ігом, це по-перше; на “сабіратєля зємлі русскай”, по-друге; і на захисника європейських народів від жорстокого монголо-татарського іга, це по-третє.
І, нарешті, останнє: ставши слов’янською державою, та ще й рятівником Європи від монгольського поневолення, Московія уже могла сподіватися хоч на якесь визнання європейців і претендувати на членство серед цивілізованих народів.
У зв’язку з цим виникає ще одне логічне запитання: чому Катерина ІІ та її дворові писáки розпочали “Історію Гасударства Рассійскава” лише з Київського періоду? Чому не з більш раннього? Адже минувшину угро-фінів можна було б зробити ще більш сяючою та величнішою, якщо би розпочати їхню історію від часів, скажімо, скіфських. Назвавши себе “скіфами”, можна було претендувати на велетенський пласт європейської історії.
А якби Катерина ІІ підписала під Московію ще й Трипільську цивілізацію, а угро-фінів проголосила нащадками трипільців-аріїв, то з московитами за величчю не зміг би зрівнятися жоден інший народ у світі.
Відповідь на це запитання є дуже простою: археологія, як наука, у часи Катерини ІІ у Московії була відсутня. Згадаймо, що археолог Вікентій Хвойка відкрив Трипілля лише через більше, ніж 100 років після смерті імператриці. Отож, про Трипільську культуру вона знати не могла. Сáме необізнаність московитів і врятувала цю сторінку української історії від крадіжки і вона залишилася у надбанні нашого народу.
Але поза усяким сумнівом: якби Катерина ІІ знала про існування цієї легендарної цивілізації, то московити нині називали б себе не русичами, а трипільцями. І такої держави, як “Росія”, ніколи б не існувало. Наголошуємо – ніколи! За наказом цариці пройшла б зачистка першоджерел і указ Петра І про перейменування Московії зник би з історичних книг. І ми ще довго не могли б дізнатися про те, що Московія з 1713 року і до епохи Катерини ІІ називалася Росією.
Натомість з’явився би якийсь інший державний проект, названий придворними істориками, приміром, – “Вєлікоє Государство Тріпольє”. А українська минувшина уже звично стала б донором для наповнення цієї угро-фінської імперії героїчним змістом. Київська ж Русь була б лише однією із сторінок історії “Вєлікава Тріполья”.
Із гунами також усе просто: московські учені були у полоні хибної теорії Жозефа де Гуньє (18 століття) про азійське походження гунів. Цю ж думку підтримували німецькі історики. Згадаймо, що імператриця Катерина ІІ була німкенею, а московський царський двір був переповнений її співвітчизниками та у значній мірі ними ж і контролювався. То ж, цілком зрозуміло, що точка зору Жозефа де Гуньє і його німецьких послідовників для московської імператриці була авторитетною. Привласнити собі гунську історію і, отже, погодитися на китайське (згідно загальноприйнятої точки зору) коріння своєї імперії Катерина ІІ не могла. Отож, Аттілі не поталанило: у московській історіографії він так і залишився диким азіатом-кочівником із племені сюнну. А міг би бути легендарним “тріпольскім багатирьом Іваном Аттіловим”.
Із скіфами трапилася подібна історія: серед дослідників панувала хибна думка про те, що вони є іраномовними кочівниками, які у середині І тисячоліття до н.е. мігрували у південноукраїнські степи з Азії. Зрозуміло, що називати свою імперію Скіфією Катерина ІІ також не захотіла: на її думку, це знову прив’язувало витоки Московії до азійської історії. Тому скіфів залишили у спокої. І Богу дякувати: нам тепер не потрібно цей період української історії відвойовувати у московитів.
Таким чином, за висхідну точку угро-фінської історії Катерина ІІ взяла той матеріал, який був доступний, який вона знала і який їй видавався найбільш прийнятним – Київський період української історії.
4 грудня 1783 року Катерина ІІ видала указ про створення “Комиссии для составления записок о древней истории, преимущественно России” под начальством и наблюдением графа А.П. Шувалова”. До неї увійшли найбільш авторитетні історики та державні діячі. Завданням комісії було знайти, зібрати та систематизувати оригінальний історичний матеріал, на основі якого у майбутньому кимось із талановитих майстрів слова буде написана “історія” Московії.
Працювали за перевіреною петровською методикою.
Перше. Потрібно було знайти, забрати і перевезти з окупованих Московією земель до Санкт-Петербургу усі давні літописи. Наголошуємо – усі без винятку. Для московських махінаторів вони були небажаними свідками минулого. Отримавши у свої руки оригінали творів, Катерина ІІ убезпечувала себе і своїх дворових істориків від імовірності бути звинуваченим у брехні та фальсифікаціях.
Почалося полювання за рукописами. Давні книги конфісковувалися нібито для дослідження і відправлялися до столиці. У разі відмови якогось монастиря, навчального закладу чи приватного колекціонера віддати наявні у них літописні матеріали, їх забирали силою. Інколи давні рукописи були недосяжними, оскільки знаходилися за кордоном. У такому разі їх купували, або ж викрадали – це уже залежало від конкретної ситуації. Катерина ІІ особисто тримала у руках і передивлялася привезені безцінні раритети з української історії. Після чого вони йшли на подальше дослідження членами “Комісії…”.
Друге. Оригінальні літописи перечитувалися і редагувалися. З тексту видалялося усе, що на думку Катерини ІІ не вписувалося у її концепцію Московської історії. Залишалися лише нейтральні, або корисні свідчення, які не могли нашкодити справі.
Третє. Залишений текст також коригувався. Тобто, він або частково переписувався у потрібному руслі, або ж до нього дописувалася уся необхідна інформація, яка мала свідчити на користь тієї історичної концепції, яку відстоювала Катерина ІІ.
Саме так попрацювали з “Повістю минулих років”. Про те, що цей твір дійсно існував, свідчить один із членів “Комісії…” О.В.Храповицький. Згадуючи про свої зустрічі з Катериною ІІ, він пізніше писав: “Принялись за Российскую Историю; говорили со мной о Нестере (автор “Повісті минулих років”). Я: nous l`avons vu en original”. (Я: ми його бачили в оригіналі – переклад з французької).
Немає жодного сумніву, що нинішній варіант цього твору є продуктом творчості катерининських істориків. Правдою у ньому є лише ті його частини, які є інформаційно нейтральними, або ж розповідають про загальну історію. Усе, що торкається конкретних подій, наприклад: стосовно князівської династії Рюриковичів, ранньої історії Новгорода, політичного розвитку Московії і т.д., є банальною фальшивкою. Аналогічна ситуація й з усіма іншими давніми українськими літописами.
Після того, як оригінальні рукописи проходили процес редагування, їх ніхто й ніколи більше не бачив. Вони ставали не потрібними. Де тепер знаходяться ці безцінні пам’ятки української історії не може сказати ніхто. Знаємо напевно, що частина з них була знищена. Так у 1780 році за наказом Катерини ІІ була спалена книгозбірня Києво-Могилянської Академії, яка була однією з найбагатших в усій тогочасній Європі. Якщо уже цариця не побоялася відкрито спалити безцінні пам’ятки давньої української літератури, про які знав увесь тогочасний світ, то чому вона не могла зробити те ж саме із рукописами, які були у її особистому розпорядженні, і про існування яких знало лише обмежене коло людей.
Четверте. Крім редагування оригінальних літописів “Комісія…” займалася також продукуванням відвертих підробок. Вони були необхідні для обґрунтування якихось нових сумнівних ідей, чи для підтвердження неіснуючих фактів з москвинської історії. Такий “літопис” писався кимось із відомих істориків. А науковій громадськості оголошувалося про чергову щасливу знахідку, яка проливала світло на якусь дуже важливу подію з історії Московії. Так було “знайдено” Галицько-Волинський літопис, у якому згадується рік “основанія Москови”.
Цілком імовірно, що ніякого Галицько-Волинського літопису не існувало взагалі. А якщо він і був, то його оригінальний текст був зовсім іншим. І ні про яке “основаніє Москови” у ньому точно не повідомлялося. Бо авторам цього твору була абсолютно байдужою якась там “москова”, розташована десь у глухих лісах за тисячі кілометрів від Галичини та Волині. Та й взагалі, чи могло їх зацікавити невелике поселення, яке було створене за наказом хана Менгу-Тимура, і заселене диким угро-фінським людом і татарами? Отож, ця фальшивка була створена лише для того, щоб ще раз прив’язати Московію до історії Київської Русі.
Вичищені від небажаної інформації та переписані по-новому літописи за наказом Катерини ІІ доносилися до громадськості та читаючої публіки. Так здійснювалася підготовка суспільної свідомості до тієї інформаційної бомби, яка незабаром мала вибухнути. Суспільство могло пережити глибокий шок, дізнавшись про своє “справжнє” величне минуле. Тому, щоб люди правильно сприйняли нову концепцію історії Московії й беззаперечно повірили в усе, про що їм повідає проплачена катерининська челядь, їх до цієї події готували поступово.
Але інтелектуали тих часів навіть і не здогадувалися, що замість первинного історичного матеріалу їм, під видом точних копій з оригіналів, підкидалися звичайні фальшивки. Саме цей дешевий продукт, виготовлений Катериною ІІ разом з її “Комісією”, науковці використовують у своїй роботі і по-сьогоднішній день.
“Комиссия для составления записок о древней истории, преимущественно России” под начальством и наблюдением графа А.П. Шувалова” завершила свою роботу у 1792 році. Тепер залишилося лише узагальнити напрацьоване і літературно оформити у вигляді стрункої історичної концепції.
Цієї високої честі удостоївся нащадок татарського Кара-Мурзи “русскій” історик Карамзін Микола Михайлович. Результатом його титанічної багатолітньої праці стала дванадцятитомна “История Государства Российского”. (1816-1829 роки). Ця книга була і залишається по-сьогоднішній день основоположним фундаментом, на якому вибудувана уся історія Московської держави.
Розвинули написане Миколою Карамзіним його послідовники – С.М.Соловйов (“История России с древнейших времён”. (1851-1879 роки)) та В.О.Ключевський (“Курс русской истории”. (1904-1910 роки)).
Усе, що писалося істориками у наступні десятиліття, було лише цитуванням та переписуванням цих авторів. Або доповненням їхньої традиційної історичної концепції черговою порцією брехні.