Ця стаття є продовженням серії публікацій із книги ванкуверського автора О.Ковалевського “Ілюстрована історія України від найдавніших часів до сучасності”. Попередні розділи дивіться тут.
•••
Олександр Ковалевський (Ванкувер)
Завоювання праукраїнцями Європи.
Частина друга. Українські племена на території Європи
Уже від початку ІІІ тисячоліття до нашої ери племена, які у майбутньому складуть основу польського етносу, також мешкали на території нинішньої України. Територією їхнього проживання були простори між нижньою і середньою течією річки Буг на південь від Прип’яті і аж до середньої течії Дніпра. Це нинішні Житомирська, Волинська, Рівненська області та Правобережна Київщина. Племена, які тут проживали, у давнину називали полянами. Так-так – це саме ті поляни, про яких ми говорили у 14 розділі нашої книги. Це вони побудують Київ, створять державне утворення Куявія, а пізніше Київську імперію. Таким чином, українці і поляки мають спільне етнічне коріння.
Пізніше частина полян переміститься на захід і заселить землі у нижній течії Бугу, нижній, середній та верхній течії Вісли, Варти і Одеру, витіснивши звідти германців. З часом західні поляни поділяться на племена, які заселять значні простори континенту. Так на карті Європи з’являться ледзяни, слензяни, мазовшани, поморяни, вісляни – загалом близько 30 протопольських племен.
Але ім’я “поляни” з історії не зникне – у 10 столітті, під час правління князя Мєшка (963-992 р.р.), держава, якою він управлятиме, отримає назву Польща, що явно є похідною від слова “поляни”. А жителів цієї країни пізніше стануть звати поляками.
Землею західних полян вважається басейн середньої течії Варти, а основним центром – місто Гнєзно. Приблизно у середині IX століття нашої ери племінний союз полян під керівництвом князів з династії Пястів зуміє підкорити інші племена. Ця подія стане початком польської державності. А у період правління Мєшка і його наступника Болеслава І Хороброго (967-1025) завершиться територіальне об’єднання польських земель. Так праукраїнці дадуть початок новій державі – Польщі, яка в європейській історії буде відігравати досить помітну роль.
У IV-V століттях нашої ери українські племена, які започаткують болгарський народ (склавіни), мешкали на південному заході нинішньої території України (південь Тернопільської, Чернівецької, Хмельницької, Вінницької областей). Поступово склавіни, підхоплені переселенською хвилею, викликаною Гатиловими війнами, перемістилися на південний захід, однак не змішуючись із латинізованими племенами даків. Звідси, з лівого берега Дунаю (саме давні болгари дали назву цій річці – Дунай, що означає “великий розлив води”), предки нинішніх болгар-слов’ян поступово проривалися на південь, у межі Візантійської імперії. Найчастіше “коридором” для цього служило місце злиття Тиси з Дунаєм. Колонізація болгарами-слов’янами імперських земель, що розпочалася з середини VI століття, тривала приблизно сотню років.
Що стосується тюркського племені болгар, котре, зазвичай, історики називають протоболгарами, то вони були вихідцями з Центральної Азії і до IV століття нашої ери заселяли Приазов’я та Кавказ. У другій половині VII століття частина протоболгар, на яку тиснули хазари, відійшла на північ. Тут, у середній течії Волги і Ками, виникла держава Волзька Булгарія. Інша протоболгарська орда попрямувала до гирла Дунаю. ЇЇ очолював хан Аспарух (Ісперих, Есперих).
Шляхи і напрямки розселення українських племен у Європі
Союзниками протоболгар-тюрків у їхніх війнах з Візантійською імперією виступила значна частина українських племен. Зближення племінної знаті двох народів прискорило оформлення спільних структур. Результатом стало утворення слов’яно-болгарської держави, яка відіграла велику роль у переможній війні з візантійцями. У 681 році нашої ери Констянтин IV уклав з Аспарухом мирний договір, за яким змушений був визнати нову державу і зобов’язувався сплачувати Аспаруху щорічну данину.
Цю слов’яно-болгарську державу в історичній літературі називають Першим Болгарським царством. Це був той рідкісний випадок, коли держава виникла внаслідок об’єднання слов’янського та тюркського етнічного елементу. Причому це поєднання було цілком добровільним і безконфліктним. Виникнувши початково як військовий союз, об’єднання слов’ян і тюрків незабаром набуде постійного характеру і перетвориться на державне утворення.
З часом розпочнеться процес українізації тюркської еліти, який пізніше стане загальним і охопить всю орду. Цьому сприятиме не лише їхній перехід до осілості, але ще й те, що мова болгар-слов’ян у 893 році стане державною. Наслідком стане подальша асиміляція і поглинення кочовиків праукраїнським етнічним елементом. Хоча деякі тюркські риси у культурі, національному одязі та зовнішності болгар залишилися й досьогодні.
Держава хана Аспаруха у період її розквіту охоплювала навіть частину українських земель, зокрема – території у пониззі Дністра. Загине володар Болгарського царства у 700 році під час бою з хазарами і буде похований в Україні.
Хан Аспарух. Картина Ілії Пєтрова. 1941 рік
Версія про те, що хан Аспарух похований на українських землях, тривалий час вважатиметься легендою. Однак у 1930 році відомий український археолог В.А.Грінченко на березі Дніпра поблизу села Вознєсєнка, яке нині є районом міста Запоріжжя, знайшов його могилу. У 2007 році мощі Аспаруха були на державному рівні перевезені до Болгарії і урочисто перезахоронені у Церкві Сорока Севастійських мучеників у місті Велико Тирново. Хан Аспарух у сучасній Болгарії вважається засновником держави і шанується, як національний герой.
Той факт, що болгарський правитель Аспарух був похований на українських землях, свідчить лише про те, що тринадцять століть тому болгари, попри значні тюркські впливи, відчували Україну своєю рідною землею. Тут жили їхні предки, тут формувалася мова, традиції, вірування майбутніх болгар. Це була їхня давня Батьківщина. До неї і повернувся легендарний хан Аспарух після своєї смерті.
Із попередніх розділів ми уже знаємо, що 12 тисяч років тому протослов’яни під тиском різкого похолодання залишили Гіперборею і перебралися на європейський континент. Частина гіперборейців не залишилася на території України, а рухаючись далі у південному напрямку, дісталася півдня Балканського півострова. Облюбувавши ці території, вони прожили там кілька тисяч років. Щойно настало потепління, і ці нащадки гіперборейців попрямували назад на північ.
Більшість європейських територій уже були заселені іншими народами арійського кореня, переважно германськими. Тому переселенці знайшли собі нову Батьківщину, що охоплювала весь простір від Лаби до Дніпра. Так на землях нинішньої Західної Білорусі та Південно-Західної України кілька тисяч років тому з’явилися племена, які у майбутньому стануть предками сучасних сербів та хорватів.
У добу правління імператора Іраклія (610-641 роки), якому довелося розв’язувати питання захисту своїх західних кордонів від аварів, більшість слов’янських племен ще не переселилися на лівий берег Дунаю, на землі Фракії та Ілірії. Тому правитель Візантії звернувся за допомогою до праукраїнських племен, котрі постійно мешкали у Карпатах та Прикарпатті (білі хорвати).
Дунайська Булгарія – держава хана Аспаруха
Першими на заклик візантійського імператора відгукнулися хорвати (ми про них теж уже неодноразово згадували). У 634 році вони рушили до Далмації, перемогли аварів і захопили їхні терени, визнавши верховну владу Іраклія. Два роки потому на Балканах з’явилися й інші праукраїнські племена (уличі, дуліби). Зараз у Хорватії і Сербії вони складають особливу етнічну групу, котра має своєрідну “ікавську” вимову.
Спочатку переселенці рушили до Македонії, де вони дістали від Іраклія дозвіл на постійне проживання. Незабаром нове місце чимось не сподобалося прибульцям. Частина з них (знову з дозволу імператора) вирішила повертатися назад додому – до Прикарпаття (нинішня Львівська та Івано-Франківська області). Однак, далі Дунаю мігранти не дійшли. Їм дуже сподобалися землі, через які вони поверталися на Батьківщину. Краєвиди, які відкрилися перед очима мандрівників, дуже нагадували рідне Прикарпаття. Тому було вирішено тут залишитися і вдруге просити у Іраклія дозвіл на проживання.
Після того, як візантійський імператор погодився задовольнити їхнє прохання, українські племена у 638 році розгромили аварів і заселили землі сучасної Сербії, Боснії, Герцеговини, Македонії та Південної Далмації.
Варто нагадати, що вир переселення з тодішніх українських земель захопив майже усі сучасні землі Волині, Поділля, Київщини і Полтавщини. Саме звідси, з майбутнього Переяславського князівства (Славія), вирушила третина племені укрів-укранів або украйнів. Пізніше Переяславську землю у літописах так і називатимуть – Украна-Украйна, адже там продовжували жити (і живуть до сьогодні) нащадки тих самих укрів-укранів-украйнів.
Сáме це плем’я і поселилося на нових землях у нижній течії річки Одри на її лівому березі, заснувавши тут своє місто-столицю Волін. За украми між Одрою і Лабою розмістилися згадувані уже поляни, попереднім осідком яких була Київщина.
Решта давньоукраїнських племен зайняли території сучасної Північної та Центрально-Східної Німеччини між річками Одрою і Лабою. Це, зокрема, деревляни, брежани, сусельці, доленчани, глиняни, лужичі, полаби, гломачі, лютичі, бодричі, ужани, спревани, черезпеняни, плони, стодоряни, редарії, вагори, жирмунти, маричани та низка інших дрібніших народів українського кореня.
Українські племена заснували міста-городища на березі Балтійського моря: Любіце (нині Любек), Росток, Аркона – святилище арійців-українців на острові Руян (Рюген), Звірів (Шверін), Димів (Деммін), Старгород, Лунів, Бранібор (Бранденбург), Марінбор (Марієнбург), Бирлів (Берлін), Губин (Губбен), Волін, Мишни (Майцен), Ретра, Будишин (Бауцен), Ведегощ та багато інших, які на сьогодні давно носять німецькі назви.
Німецькі племена франки, які створили свою державу-королівство від Балтійського моря до Адріатичного, межували з західнослов’янськими народами. Найзапекліша боротьба розгорілася між франками і українськими полабськими племенами (чи союзами племен) лютичів і бодричів.
У 812 році н.е. франкський імператор Карл І Великий захопив землі лютичів, підкоривши собі це плем’я. Дещо раніше франки спустошили землю лужицьких сербів, гломачів і чехів. Переможені визнали залежність від Франкської держави.
Не довго панували франки на землях лютичів – лише до 814 року, коли, внаслідок повстання, вони втратили контроль над цими територіями. Але у 816 році франки разом з саксонцями знову змусили лютичів підкоритися. Так тривало до 30-х років 9 століття, доки лютичі, скориставшись ослабленням Франкської держави, яке було викликане династичними чварами, у черговий раз позбавилися залежності.
Але запекла боротьба за опанування європейськими просторами між українцями і германцями тривала. Перший король Саксонської династії Генріх І Птахолов рушив у похід на схід і, перетнувши річку Лабу, напав у 927 році на українське лютицьке плем’я стодорян. Німцям вдалося захопити міста-фортеці Гана та Бранібор. Наступного року король підкорив лютицькі племена ротарів і гломачів, примусивши їх сплачувати данину.
Син Генріха І Птахолова Оттон І Великий у 962 році прийняв титул імператора “Священної Римської Імперії Німецького Народу”, що прийшла на зміну Франкській державі. Новий імператор продовжував політику свого батька “натиску на схід”. Кінцева мета війни – підкорення слов’ян і приєднання їхніх володінь до імперії – залишилась не змінною. Іншою стала тактика боротьби з полабськими українцями. Починаючи з 936 року попереду озброєних мечами завойовників рухалися римо-католицькі місіонери з хрестами. Християнізація стала для німців одним із засобів поневолення полабських племен. Нова, чужа віра, принесена з Палестини євреями, обернулася катастрофою не лише для полабських українців, а й поморських слов’ян, та й, загалом, для усього слов’янського світу.
Сáме Оттон І сприяв розселенню у прикордонних зі слов’янами марках (укріплених адміністративних округах на чолі з маркграфами) німецьких колоністів. На завойованих землях сербів і лужичан слов’янську людність змушували сплачувати десятину та інші податки католицькій церкві. Богослужіння для слов’ян відправлялося латинською мовою. До речі, й німці також слухали Божу службу тією ж мовою, так само мало що розуміючи з того, про що говорили священики. Для єпископських кафедр і монастирів виділялися за рахунок місцевих жителів-слов’ян найкращі землі.
На захоплених землях полабських українців щодо місцевого населення широко використовувалася політика понімечення. Часом траплялося й таке. Один із маркграфів, запросивши до себе у гості 30 полабських українських князів, убив їх під час бенкету.
У 983 році племена лютичів знову підняли повстання проти німців. У червні того ж року вони відбили добре укріплені міста Гавельбор і Бранібор (Бранденбург). Незабаром лютичі поширили бойові дії й за Лабу, на її лівий берег, який колись також належав їм, але тепер там закріпилися німці.
У 1002 році спалахнула визвольна війна на землях бодрицького племінного союзу. Бодричі завдали кілька важких поразок окупантам і захопили фортецю Гамбург.
Визвольна війна полабських українців стала поштовхом для створення ними власної держави, бо лише вона могла захистити корінне населення краю від німецького натиску. Таким чином, на землях племінних союзів лютичів і бодричів виникла держава, яку у західних хроніках називали Венедською. (Усіх західних українців європейці тоді називали венедами – звідси і назва).
Першим правителем Венедської держави став бодрицький князь Готшолк. Щоб зміцнити свою владу він заручився підтримкою церкви і, на її вимогу, охрестився. Чим викликав протести не лише серед місцевої родоплемінної знаті та жерців, а й усього населення держави, котре після хрещення стало вважати князя віровідступником і німецьким ставлеником. Коли ж Готшолк почав переслідувати прибічників язичницької віри, намагаючись у такий спосіб підірвати вплив родоплемінної знаті, проти нього вибухнуло повстання, під час якого князя було убито.
Маючи свою державу, лютичі у 1055 році перейшли від оборони до наступу і завдали нищівної поразки саксонському війську, відвоювавши втрачені землі і захопивши тимчасово деякі саксонські володіння. Одночасно племена бодричів вели переможні війни з данцями, німцями і норманами.
Наступного 1056 року імператор Священної Римської імперії Генріх ІІІ спорядив велику армію, що рушила на землі лютичів, однак українці загнали її в болота, де й знищили майже усю. Дізнавшись про це імператор помер від прикрості.
Найбільшого розквіту Венедська держава досягла при князеві Крутому, який зумів розширити її від Одри до Північного моря. Однак, як і попередні правителі, він став жертвою інтриг родоплемінної знаті. Ослаблена внутрішніми династичними чварами і міжусобицями, а також внаслідок зовнішнього втручання і війн, Венедська держава остаточно розпалася близько 1129 року.
Після цього німецький наступ на схід відновився. У 1134 році бранденбурзький маркграф Альбрехт Ведмідь отримав від імператора Священної Римської імперії землі в лен (довготривале користування) на лівому березі Лаби, що лежали навпроти (через річку) території лютичів. І хоч ці племена не виявляли войовничості, Альбрехт, скориставшись чварами між їхньою керівною верхівкою, приєднав землі лютичів до своїх володінь.
Бодрицький князь Ніклот
У 1142 році Генріх Лев став герцогом Саксонії. За активної підтримки католицької церкви він, разом з північнонімецькими рицарями, у 1147 році організував великий військовий похід проти бодричів. Однак ця акція зустріла масовий опір, який очолив князь Ніклот. Намагання підкорити полабських українців закінчилася повним провалом.
У 1160 році Генріх Лев вирішив повторити спробу і знову розпочав війну з бодричами. Проти нього знову виступив князь Ніклот із своїми воїнами. Але на цей раз успіх був на стороні німців: у одному з боїв Ніклот загинув. Бодричі, втративши ватажка, припинили опір.
Більшу частину загарбаних територій герцог Генріх Лев приєднав до своїх володінь, створивши Макленбурзьке герцогство. А решту земель розділив між учасниками походу.
Боротьба полабських українців проти німецької колонізації тривала до кінця ХІІ століття. У кінцевому результаті успіх був на стороні німців. Опираючись на добре озброєні, підготовлені і організовані загони німецьких рицарів, використовуючи підкуп і християнізацію української знаті, а також заручившись підтримкою католицької церкви, німці зуміли зламати багаторічний опір полабських племен. Третина їх загинула у боях, інші ж вимушені була припинити боротьбу. За якийсь час полабські українці будуть насильно втягнуті у вир онімечення і до кінця XVIII століття асимілюються у німецькому етнічному морі. В окремих селах над Лабою українсько-полабську мову можна було почути ще й на початку ХІХ століття.
Так у жорстокій і нерівній боротьбі були підкорені, покатоличені, піддані асиміляції (понімеченню) й згодом узагалі розчинилися, зникли з історичної арени полабські українці, які першими прийняли на себе удар німецької експансії. Загарбані слов’янські землі з часом будуть заселені німецькими колоністами.
Нині на просторах між Лабою і Одрою збереглося багато українських топонімів, а по селах у жилах місцевих жителів тече до 80 відсотків слов’янської крові. Однак політика онімечення мала успіх – вони вважають себе 100-відсотковими німцями, а території, на яких проживають, “історичною німецькою землею”.
Чи не застереження це нам, нинішнім українцям? У майбутньому нас може чекати сумна доля полабських племен (тобто – асиміляція і зникнення), якщо ми й надалі будемо відмовлятися від свого історичного коріння і ідентифікувати себе не україно-арійцями, а угро-фіно-московитами. Уявімо, як років через тридцять, чи сорок наші зрусифіковані правнуки можуть назвати Київ “рускім гóрадам”, а Волинь “ісконно рускай зємльой”…
Тому, доки цього ще не сталося, ми повинні, за прикладом наших прадідів, безжально карати усіх цих інтернаціоналістів, колабораціоністів, толерастів, русофілів та інших представників п’ятої колони, вдало замаскованих під усілякі громадські організації та політичні партії. Ставитися до них потрібно, як до зрадників. І карати за законами військового часу. Досить гратися у толерантність і потурати цим проплаченим агентам російських спецслужб!
Адже йде війна!.. Війна на наше з вами знищення!