Від редакції: Шановні читачі, представляємо вам нашого нового дописувача – пані Світлану Приварську з м. Києва. Пропонуємо до вашої уваги підбірку есе, де авторка, за її словами, намагається зафіксувати свої відчуття та емоції в момент їх життєвого піку, щоб потім могти звернутися до своїх уроків життя і висновків з них (коли, наприклад, настане період сумнівів).
•••
Приварська Світлана (Київ)
2 січня 2013 року. Ранок. Сиджу в залі очікування маленького німецького аеропорту. До мого вильоту ще чимало часу, смачна кава випита і яблучне тістечко розтануло дуже швидко…
Я обожнюю такий час, коли ти знаходишся начебто ніде. Тобто я вже майже залишила одну країну і ще не опинилася в країні призначення. Тут зі мною вже попрощались, а там – ще не зустріли. Час ніби зупинився ненадовго, і я сиджу і не роблю нічогісінько, бо чекаю. Я – між простором і часом. Люди, що оточують мене в залі чекання – абсолютно незнайомі, більш того – іноземці. Тому їхні розмови абсолютно не відволікають – я не розумію німецької.
Це найкращий час для мене, щоби поміркувати над життям, причому поміркувати з тією швидкістю, яка для мене зручна і продуктивна. Поміркувати, підсумувати, зробити висновки… Ну і звичайно, намітити новий відлік, запланувати.
Отож, минулий рік був нелегким, але може так і треба було статися, щоби я прийшла до головного на сьогодні висновку щодо свого життя. І тепер це вже точне рішення: починаючи з цього року я буду жити трішки по іншому. Я вирішила тепер ростити в собі вміння бути щасливою за будь-яких обставин, незалежно від цих обставин чи навіть наперекір їм.
Отож, щастя тепер – всередині мене. Воно не залежить від жодної людини, від її настрою і відношення до мене. Воно не залежить також від слів людей, від наявності чи відсутності грошей, можливостей. Бо я виплекала і посадила маленьку насінину внутрішньої гармонії глибоко в своє серце. І вона надійно захищена від впливу «природних факторів». Нарешті грунт, в який вона посаджена, дозрів і став плодовитим. В цьому мені допоміг Бог. І треба було пройти через різне, щоб нарешті зупинитися, і звернути увагу всередину себе. Але краще пізно, ніж ніколи.
Нехай весь світ зачекає! Таке я почула одного разу в телевізійному рекламному ролику якогось йогурта. І в цих словах для мене тепер є новий сенс. А саме: найголовніше в цьому світі – моє внутрішнє відчуття щастя, а все інше – нехай зачекає. Ні чоловіки, ні «трабли» на роботі, ні слова оточуючих більше не виб’ють мене з моєї священної рівноваги і гармонії, яка є плодом багаторічних шукань і роздумів над ймовірністю дивовижного стану, що називається щастям!
І так буде відтепер і до кінця моїх днів! Я нарешті здобула стан рівноваги і спокою! Ура! Дякую Тобі, Боже! Ти почув мої молитви! Я щаслива…
Пройшло ще 20 а може 40 хвилин і люди, що почули про скору посадку літака, починають шалено швидко створювати чергу на паспортний контроль… Вони метушаться, намагаються опинитися ближче до віконця з прикордонниками. І звичайно в кожного з них напевне є на те свої причини. Причини, щоб поспішати і бути першими, а як не першими, то десятими…, лиш би не в кінці черги… Вони бідолашні, напевне думають, що в тому є на тепер їх щастя.
А я сиджу, записую ці думки, і не дивлюся навіть на чергу, що створюється дуже швидко. Без мене ж не полетять все рівно.
Для мене головне зараз – встигнути записати ці рядки, щоби не забути, щоби не втратити це дивовижне, виникле нізвідки здається знання, закарбувати в своїй па*яті його і жити вже з ним далі…
Загадала наостанок слова свого викладача з інноваційного маркетингу з Могилянки: якщо ваш рекламний бюджет на просування продукту не є надто великим – використайте його так, як не робив до цього жоден конкурент. Відрізняйтесь від всіх у рекламних кроках, робіть щось інше, ніж конкуренти. Знайдіть нішу, в якій ви будете першим, бо вона пуста. Таким чином ви обов’язково досягнете успіху.