Приварська Світлана (Київ)
Боже, можливо це звучить пафосно та неоригінально, але я люблю цю країну, цю землю!
Люблю, бо тут мені легко дихається…Так легко , як не є в жодному місці на землі! Все тут – моє, рідне, не завжди ідеальне, але рідне і близьке… Я тут народилася, росла і розумнішала, зрештою, вже починаю старіти і мудрішати. Я люблю цю країну не за щось конкретне і очевидне, я люблю її тому, що вона – частина мене самої.
Боже, за твого дозволу і з твоєї ласки мені пощастило на протязі останніх десяти чи п’ятнадцяти років бачити досить немало країн і місць. Особливих і звичайних, відомих чимось видатним містечок, просто величезних мегаполісів, старовинних і сучасних, південних та темпераментних і розсудливих та лаконічних північних міст. І це сильно вплинуло на мій світогляд, посприяло його розширенню. Я бачила не тільки міста, а й різну природу і це захоплювало і впливало на мене не менше.
Але найсильніше серце стискається від захоплення тоді, коли ми з друзями пливемо нашим Дністровським каньйоном і споглядаємо на величні і красиві його схили. Бо це – справжнє чудо! Без претензій на перше місце у світі на конкурсі краси природних див, але рідне, подароване Богом саме нам! Більш ніде так сильно не стискається серце як тут… Від вигляду наших Карпат в мене те саме відчуття! Велич і захоплення, і гордість, і радість, що можу ще і ще раз це все бачити, вдихати, обіймати, торкатися до нього, чути…
Тобі знайоме відчуття «мурашок по шкірі» від улюбленої мелодії чи пісні? В мене таке від звуків гуцульського аркану… А ще від пісень Мареничів, від улюбленої пісні Вакарчука і ще від багатьох творів і мелодій нашої музики. Отака я сентиментальна. А може просто це моя музика, це моя душа, це – частина мене самої, частина душі мого народу…
Я люблю наших простих людей. Таких як моя тітка Марія з Черкащини. Хоча вона і темна з точки зору знань, але мудра і сильна, різна і цікава, як сама природа, серед якої вона живе все життя. І розмовляючи з нею півгодини, я ніби наповнююсь силою від мого коріння. Я починаю навіть говорити як вона, переймаючи її говірку.
Я не зможу жити без бездомних псів, яких багато є ще в наших містах і містечках. Їх можна годувати, жаліти, дивитись їм в очі і рятувати їх щенят, віддаючи в хороші руки. Вони – як частина якогось дикого і незайманого побуту, котрий не існує вже давно в більш цивілізованих країнах, як ми кажемо. Звичайно, в Німеччині йдучи вулицею міста, ти не зустрінеш здоровенного рудого пса, який зимує на люку тепломережі, щоб хоч якось вберегтися від лютого холоду. Але хто ще, як не такий пес, примусить зупинитися, поділитися їжею і увагою, замислитися над тим, що багатьом у цьому світі гірше ніж тобі…
Я люблю наші сніжні зими і безпорадність всього перед стихією снігу і холоду. Коли сніг рве дроти електромереж і ми годинами сидимо без світла тут, під Києвом. І мало що відрізняє нас тоді від наших прабабусь, що довгими зимовими вечорами сліпали над шиттям при свічці.
Я люблю і приймаю цю країну такою, як вона є, з її податковими інспекторами, дивною владою і сумнівним іміджем серед широкого європейського загалу. Я розумію, чому вона така. І розумію, що особисто я ПОВИННА і МОЖУ зробити, щоб вона стала трошки кращою.
Я її знаю з самого дитинства, як і вона мене. Ми просто дуже добре один одного знаємо. І багато чого один одному можемо пробачити по цій причині.
Я розумію її як себе саму, вона є – мій початок, продовження і сподіваюся – щасливий кінець.
Мені легко тут дихається, і тому я сюди завжди повертаюся. І так буде завжди!