Ростислав Галелюк
Ростислав Галелюк (Київ – Ванкувер)
Кожен, хто займається благодійністю, прийшов до цього по-своєму, адже в кожного – своя історія, своє розуміння цінностей і сенсу життя. Я – абсолютно звичайна людина, якій довелось дев’ять років прожити в інтернаті, на своїй «шкурі» відчути все те, що називають сирітством. Пройшов час, і дивитись на поневіряння тих, хто повторює цю дорогу, стало боляче. Нестерпно. Тоді й почав серйозно заглиблюватись у сутність проблем, а зробивши це – прийняв рішення працювати системно. Тоді заснував міжнародний благодійний фонд «Центр філантропії і фандрайзингу».
В травні цього року знайшов кошти, і видав путівник для випускників інтернатів – «З інтернату – до успіху». Тираж – 4000 примірників; книги роз’їхались по інтернатах України.
Українська діаспора Ванкувера дозволила гарно відпочити протягом двох місяців, вивчати англійську мову в місцевому коледжі, подорожувати і знайомитись з новими людьми. Вкотре дякую організаторам програми для молоді Майдану за зусилля, що зробили для нас неможливе.
Та думками повертаюсь до України, зараз пробую зібрати гроші на те, аби видати свої спогади про життя в інтернаті, роздуми про благодійність, те, як правильно допомагати дітям, аби ця допомога була корисною і не ламала життя… А також – щоб перекласти їх на англійську мову. Вірю, що разом з вами зможу це зробити. Буду щиро вдячний за допомогу!
Від редакції: переказати кошти на переклад і видання книг Ростислава Галелюка можна онлайн, через благодійний рахунок Ванкуверського Освітнього Фонду O.W.L. Також із автором можна зв’язатись безпосередньо написавши на його електронну пошту r.galelyuk@gmail.com
Нижче наводимо кілька уривків із книги “Путівка 3507 (Мозаїка пам’яті)” (повністю книгу в pdf-форматі можна завантажити тут).
• • •
“Будьте батьками сиріт” (Володимир Мономах)
«Можливо, мені просто пощастило. Я вирвався з замкненого кола сирітства, з лещат державної опіки. На моєму шляху завжди зустрічались ті, хто йшов назустріч, допомагав, хоча те, що я закінчив інтернат, знало десь 5 найближчих товаришів… Співчуття і жалість – найгірші відчуття; зловживати сирітством чи своїм минулим видавалось мені огидним способом вижити. Однак я завжди вірив у доброту незнайомих людей, пояснити яку логічно неможливо. Значить, існує дещо більше, аніж логіка…
…Мені хочеться допомогти тим, хто йде вже пройденою дорогою. Живучи в інтернаті, я старався знайти яку-небудь інформацію про успішних сиріт, випускників дитбудинків; пошуки виявились марними. Це лякало. Думки, що в «інкубаторі» погано, а десь там, за зеленими воротами буде добре, не знаходили жодних підтверджень…
…Я мрію про світ, у якому моє минуле більше ні з ким не повториться.
Я мрію про світ, у якому діти не знатимуть, що таке інтернати.
Бог за дітей. Бог за сиріт».
«Путівка 3507 (Мозаїка пам’яті)»
• • •
«Гірко, що в століття прогресу та тріумфу цивілізації проблема сирітства постає найбільш гостро і в новій площині.
Ми перестали читати. Перестали захоплюватись справжнім мистецтвом, надаючи перевагу ерзацам і дешевим шоу. Ми називаємо застарілими та більше не актуальними в часи перемін здобутки десятків поколінь. Ми – рагульська маса. Це наш вибір. Ми стали сиротами духовними.
Ми забули, чому нас вчили батьки. Ми черстві. Ми гордимось, що називаємо себе циніками. Тепер мета виправдовує всі засоби. Такими категоріями, як честь, справедливість, добро, ніхто не мислить. У нас інший світогляд. Це наш вибір. Ми сироти моральні.
Ми відмовляємось називати себе патріотами, ми відмовляємось від традицій, не хочемо боротись за свою мову, вивчати свою історію, підтримувати свою економіку… Ми стали імітувати життя, ми паразитуємо на слові «майбутнє». Це наш вибір. Ми стали сиротами політичними.
Ми забули, що чужих дітей немає. Ми молимось у церквах, їздимо в паломництва святими місцями. Ми розібрали Біблію на цитати і не бачимо, що хтось просить нашої допомоги. Не бачимо жахів інтернатів, кошмарів дитинства без матері, без ласки і любові.
Ці діти не винні ні в чому, окрім того, що народились і живуть. Ці діти нікому не потрібні. Ці діти мріють про сім’ю, смачний обід, теплу посмішку, гарячу воду в крані, хорошу освіту і гарні черевики. Ці діти – сироти соціальні. Таку долю вони не обирали.
Нам байдуже, що з ними буде.
Ми вважаємо, що байдужість – найвищий прояв свободи.
Ми не хочемо нести відповідальність. У нас немає майбутнього.
Це наш вибір».
Ростислав Галелюк