Мірко Петрів (Ванкувер, Канада)
Голодомор.Цей злочин уже багато держав визнали ґеноцидом, хоч торік якраз українська влада Партії Реґіонів відмовилася від слова ґеноцид. Але що дивувало багатьох із нас в діаспорі, це та боязливість, ця неспроможність дати чітку відповідь на ключове питання – а це хто і чому?
Ще десятки років тому, учнів Канадських Рідних Шкіл та студентів Курсів українознавства вчили точно хто і чому. Бентежилися ми коли ніби то серйозні дослідники пояснювали причини Голодомору як неврожай, чи недолуга політика колективізації, чи неминучий крок для прискорення індустріалізації.
Навіть після розпаду СССР, ми чули від подібних знавців якісь особисті звинувачення на особу Сталіна, ніби він сам один міг вбити мільйони. Навіть Віктор Ющенко, на цю тему немов набрав води в рот. Булькотів він дипломатично про якусь провину “ сталінського режиму ”, але ніяк не нашого улюбленого стратегічного партнера.
Винними могли бути лише ті, кого вже між живими не було. Виготував український верховний суд вирок над поіменним списком небіжчиків, кого уже не можна було ані переслухати, ані покарати. Цей суд навіть не оголосив вину Комуністичній Партії, так як колись союзники визнали були Націонал Соціалістичну Німецьку Робітничу Партію поза законом.
А ясне чітке звинувачення пролунало було ще пів століття тому, і то не устами українського націоналіста, а польського єврея, юриста, Рафаєла Лемкина. Це того Лемкина який винайшов саме слово Ґеноцид і того хто доборовся до міжнародного визнання Ґеноциду як злочину проти людства.
У 1953-му році Лемкин виголосив доповідь у Ню Йорку під заголовком “Радянський Ґеноцид в Україні”. І звинуватив він Московську Імперію. Назвав він це найдовшим і найширшим експериментом русифікації, а саме винищення українськії нації, і наголосив він що політика СССР – це лиш продовження імперської політики царської Росії.
Не дивно що сьогодні в Україні історичні дослідження підтримують висновок Рафаєла Лемкина який він проголосив був ще у 1953-ім році. Сьогодні із відкриттям архівів КҐБ в Україні, дослідник Роман Круцик та організація Меморіал нарешті мали доступ до закритих джерел.
І сьогодні вимальовується чітка картина Української РСР років ще до Голодомору. У свої експозиції, “Народна Війна” Роман Круцик показує країну далеку від образу соціалістичного раю якого вимальовувала совітська пропаганда. Намальовується образ московської окупації ворожого їй народу і відчайдушної боротьби цього народу проти них:
“З російських губерній в Україну направлено армії, дивізії, полки. До бунтівних українців з боку більшовиків довіри не було. [..] У вересні 1920 р. російський більшовицький головний штаб повідомляв Троцькому, що крім 20 каральних рот для Київського округу Приволзському військовому комісару наказано сформувати і терміново направити в Україну ще 3 каральних полки та 36 000 поповнення з «великоросів». Сам Троцький у 1920 р. заявляв, що «радянська влада в Україні змогла утриматись лише силою Москви, великоросійських комуністів Червоної Армії». А, за словами М. Фрунзе, командуючого більшовицькими військами в Україні у березні 1921 р.: «85% особового складу Червоної Армії складали великороси, 9% українці, 6% поляки, білоруси, татари, євреї, німці та ін.». [..]
В цілому, наприкінці 1920 р. Україну окупувала Червона Армія радянської Росії чисельністю 1 млн. 200 тис. осіб. На території України дислокувалось 35 дивізій, 10 бригад, технічні та спеціальні частини, які були зведені у 5 армій (4-ту, 6-ту, 12-ту, 14-ту і 1-шу кінну). Окрім названих військових частин у кожній українській губернії були сформовані відділи ЧК, які мали право створювати свої збройні підрозділи.”
Проте окупація, вимушена еміграція уряду УНР, та інтернування українських військ у Польщі не покінчили із протистоянням українського народу із окупантом. Як пише пан Круцик:
“Однак визвольні змагання українського народу не припинилися. Вони тільки набрали виразних партизанських форм.”
Експозиція Меморіалу в Києві, “Народна Війна” та путівник до неї розкриває масштаби боротьби партизанських загонів із московською окупацією в УРСР як і в прикордонних ґуберніях в самій Російські ФСР. Наслідком збройних повстань було знищення окупаційної влади та встановлення органів самоврядування. Звільнені території часто оголошувалися локальною республікою.
Дослідження встановили понад 268 окремих збройних повстань протягом 1917-1932р.р. Пісьля НЕПу, від 1928-го до 1932-го було понад 113 повстань. Про подібні повстання на Кубані архіви мають лише фраґментарні дані, але повстанський рух поширювався і там. В таких повстаннях брало участь понад мільйон українського народу. Роман Круцик закінчує висновком:
“Таким чином, спротив українців комуністичній окупації, численні повстання, стихійні виступи, теракти над комуністичними функціонерами стали причиною застосування терору голодом проти українців. Численні архівні документи і свідчення очевидців доводять, що Голодомор 1932 – 1933 р.р. в Україні є геноцидом українського народу. Його здійснили московські окупанти з метою придушити народну війну, зламати опір українського народу насильницькому включенню України до складу більшовицької Росії та нав’язуванню українцям російської влади, комуністичної ідеології та чужого способу життя.”
Нарешті ми почули чітку відповідь на питання – хто і чому? Відповідь на хто – це Московська Імперія – СССР, а чому – це задля збереження України в складі цеї імперії зла. Нарешті історичні дослідники дійшли до того висновку який давно знали учні Канадських Рідних Шкіл ще в п’ятдесятих роках, і про який говорив у Нью Йорку Польський єврей, юрист, Рафаєл Лемкин.
А як результат, правонаступниця цієї імперії зла, наш “стратегічний партнер”, вовіки носитиме вину за Ґеноцид. От і маємо стратегічне партнерство – як Каїн для Абеля, чи Маркіз де Сад для Сахер-Масоха. Не дивно що Владимир Путін лементував про розпад СССР – як найбільшу траґедію двадцятого століття.
(Курсивом цитати із доповіді Романа Круцика – “Шляхи та етапи реалізації наукового проекту «Народна війна»”)
P.S. Summary of Roman Krutsyk lecture in English