Наталія Осипчук (Київ)
Телефон розривався так несамовито, ніби волав про допомогу. Андрієві страшенно не хотілося підніматися з ліжка, йому так кортіло додивитися цікавий сон. Треба ж таке наснилося, аж самому не віриться. Від дорослих він чув, що сни, хоча б якими цікавими вони не були, сняться, якщо людина тривалий час думала про певну подію. Напередодні Андрій зустрічався зі своїм шкільним другом Микитою. Якщо чесно, Микиту він вважав своїм братом. Коли несміливим першачком переступив шкільний поріг, першим, кого побачив малий Андрійко, був Микита. Такий самий несміливий першачок з розкуйовдженим чубом кольору стиглої пшениці. Вчителька так і назвали його – Колосочком. Діти звикли до нового імені свого товариша і замість Микити кликали його «хлопчиком – колосочком». Так крокували разом усі шкільні роки, долаючи різні труднощі та перешкоди.
Скільки себе пам’ятав Андрійко, завжди поряд з ним був вірний товариш Микита. Якщо забув віршика, можна було не хвилюватися. Метикуватий Микита так книжку підставить, що ніхто навіть не здогадається, що насправді ти того вірша і в очі не бачив. Звісно, недобре казати неправду, але хто у школі не викручувався? Так разом з Микитою і до дев’ятого класу докрокували. …«Андрію, залишись після уроку, – попросила якось класна керівниця Андрія. – У мене до тебе серйозна розмова». У хлопця всередині все похолонуло. Звісно, Андрій не якийсь там розбишака і не останній двієчник, який наперед знає, за що одержить прочухана. Звісно, як кожний хлопчак, має грішки, та вони не такі вже й страшні. Але цього разу інтуїція підказувала Андрійкові, що розмова буде не з приємних. Внутрішній голос нашіптував, що вчителька (хоча вона непогано ставилася до хлопця) скаже щось недобре…Андрій наїжачився і ледь дочекався перерви. «Ну, що, час підкріпитися? – посміхнувся Микита, жартівливо штовхнувши Андрія. – Тобі чіпсів чи кока-коли?»
«Ти б ще запитав, що смачніше: борщ чи тістечко?» – намагався жартувати Андрій, хоча на душі було препогано. Звісно, йому кортіло похрумкати тими чіпсами, посмакувати кока-колою. Він добре знав, що ту їжу навряд чи назвеш здоровим харчуванням, проте йому було байдуже. Все одно він не їстиме суп, хоча б яким корисним він не був. «Андрію, ходи сюди», – неголосно покликала класна керівничка. Отже, розмови не уникнути. Андрій неквапом підійшов до вчительки, зупинився. Дочекавшись, поки учні не розбіглися на перерву, вчителька присіла на краєчок стільчика. Андрій продовжував стовбичити посеред класу, не знаючи, куди себе подіти. «Послухай, Андрію, – вчителька чомусь відвела погляд. – Розумію, що тобі неприємна ця розмова, та тягнути немає сенсу. Тебе навряд чи приймуть до десятого класу, так що…» Андрій відчув, як спітніли його долоні. Стало важко дихати, ніби його цілий день протримали у камері. Відчував, як серце несамовито закалатало. Отже, інтуїція його не підвела, недаремно тямущі люди радять завжди довіряти своєму внутрішньому голосу. «Доведеться піти після дев’ятого класу», – відлунювали слова вчительки.
Звісно, Андрієві аж ніяк не усміхалася несамовито гризти граніт науки у випускних класах, проте від перспективи назавжди розпрощатися зі школою ставало моторошно. Так, йому справді було моторошно і страшно. Він боявся залишитися без свого найкращого друга Микити, – у цьому він сміливо міг зізнатися навіть класному керівникові. Вона говорила й говорила, намагаючись випередити усі можливі запитання. Говорила про те, що навчальна програма складна, потребує старанності, працездатності. Андрій несміливо зауважив, що він старатиметься, адже йому так подобається у школі. Сказав, і замовкнув. Звісна, це було, м’яко кажучи, неправдою, адже щоранку він біг до школи не тому, що так її обожнював, а тому, що вкотре …проспав. От і доводилося надолужувати згаяний час, встановлюючи спортивні рекорди.
До речі, вчитель фізкультури був завжди задоволений Андрійком. Про це він так і казав усім учням, від чого все єство хлопця переповнювалося гордістю. Якби ж то такі слова він чув на кожному уроці, якби…Але математикою потрібно було займатися кожного дня, не запускати матеріал, на що в Андрія не вистачало посидючості. Набагато цікавіше було поринути у віртуальний світ, забувши про всі турботи та проблеми, що чатують на нього у світі справжньому, реальному. Хоча що тут дивного? Тисячі підлітків захоплюються комп’ютером і щодня блукають у нетрях всесвітньої павутини. Тож Андрій не був виключенням. Тепер доведеться про все розповісти батькові. Наперед уявляючи, якою буде його реакція, Андрій не квапився додому. Навіть розмова з Микитою не клеїлася. Той, побачивши, що друг не в гуморі, поцікавився, про що була розмова з «класухою». «Сказала, щоб готував речі на вихід, – знизав плечима Андрій. – Мовляв, навчання у десятому касі не для таких, як я…» Микита зітхнув, став зосередженим.
«Послухай, Ендрю…- потягнув його за лікоть, – не поспішай….Все ще владнається, повір…Хочеш, я попрошу батька переговорити з нею…» Андрій мовчав. От і все, прощавай, школа…Тисячі разів уявляв, як то воно буде, але все виявилося набагато простіше. Просто показали на двері, на цьому усі розмови завершилися. Що його чекає у новому житті? Як воно складеться? Думки наздоганяли одна одну, плуталися і кудись зникали. Не бігатимуть тепер вони з Микитою на перерві в їдальню за своїми улюбленими чіпсами; не жартуватимуть на уроках, ховаючись за підручником, щоб не помітив учитель. А головне, ніхто не кликатиме його Ендрю – цим ім’ям його називав тільки Микита. Ніхто тепер не слухатиме його розповіді про сни, адже тільки Микиті це було цікаво. Терпляче слухав, як його фантазер Ендрю шукає у своєму незвичному сні діжки з червінцями Павла Полуботка. У Микити аж подих перехоплювало, як Андрій починав свої фантастичні оповідки.
«І звідки це в тебе? – щиро дивувався друг. – Не зрозумієш, чи то правда, чи то вигадка. Мені от ніколи нічого не сниться, а з тобою відбуваються справжні дива». Андрій достеменно знав, що жодне диво не відбулося, якби він не зачитувався історичними творами. Такий от парадокс: на уроках історії сидів як партизан, жодного слова з нього не витягнеш. А йому було чим вразити і вчителя, і однокласників, улюбленим заняттям яких було покуняти на цих уроках. Андрій подумки завжди обурювався, як на уроках історії можна спати, проте тримав свої думки при собі. Боявся, щоб з нього не насміхалися і не кепкували. Зрештою, під монотонне буркотіння вчителя справді було комфортно дрімати. А можна ж було перетворити ці уроки на захоплюючі подорожі, розповідаючи учням про… діжки з червонцями Павла Полуботка, про клейноди Данила Галицького, або про турецьку здобич Петра Сагайдачного! Розповісти так, щоб сонним учням, які ані на мить не випускали з рук свої мобільні телефони, захотілося забути про все на світі. Андрій уявив, як заходить до класу, сідає за вчительський стіл і оголошує спантеличеним учням: «Сьогодні буде незвичний урок. Підручниками можна не користуватися. Слухайте і доповнюйте мою розповідь, якщо вам є про що розповісти…»
«Це хто там такий спритний? – ліниво протягнув Кирило, завсідник останньої парти. – Ти хіба можеш чимось здивувати?» Андрій відчув, що стає червоним, як варений рак. Йому не вірить ніхто…Ані цей довготелесий телепень Кирило, ані гарнесенька Олюня…Ніхто не вірить. І він починає розповідати так, що в класі настає цілковита тиша. «Слухайте, кому цікаво, – говорить Андрій, вмостившись на вчительському стільці. – . Кому я здаюся нав’язливим, той може бути вільним…» І він починає говорити. Про 200 тисяч золотих червінців, нібито відданих українським гетьманом на зберігання під відсотки в Ост-Індську компанію, писали дуже багато. Про величезні статки, якими володів арештований Петром I Павло Полуботок, складали легенди. Після його арешту до України виїхав Румянцев, якому доручили скласти опис гетьманського майна. І хоча Рум’янцев конфіскував землю, селян, палаци, худобу, проте грошей так і не знайшов. За однією з версій, завбачливий гетьман напередодні арешту відправив до Англії сина, який передав золото на зберігання в Ост-Індську компанію.
Однак існує й інше припущення. Мовляв, гетьманський скарб досі в Україні. Деякі історики переконують, що Полуботок мусив тримати гроші в такому місці, щоб завжди мати можливість швидко ними скористатися. Хіба не могли гайдуки закопати діжки з червінцями десь у околицях гетьманської резиденції в Глухові? Ще одне ймовірне місце сховку – село Підставки Полтавської губернії. Щоправда, у всіх зазначених місцях були численні розкопки, проте не знайшли ані шеляга. Тому таємниця золота Полуботка й досі лишається нерозгаданою. А численні багатства гетьмана Петра Сагайдачного, про які згадували історики? Хіба не цікаво було розкрити цю таємницю? Вже перший його морський похід на Туреччину в 1606 році перетворив Сагайдачного на багатія – тільки самої готівки козацький ватажок узяв майже 180 тисяч злотих, не враховуючи величезної кількості різноманітного краму, забраного в турецьких купців. Сагайдачний здійснив безліч походів, звільняючи з рабства тисячі невільників з України. Проте не бракувало воєнної здобичі у вигляді золота та срібла. Історики впевнені, що по собі гетьман залишив чимало скарбів. Проте офіційного підтвердження цьому немає. Можливо, вони й досі заховані десь у дніпровських кручах? Можливо, буде цікаво дізнатися про те, що сталося з так званою «Даниловою короною»?
Відомо, що 1253 року було короновано князя Данила Галицького короною, яку прислав особисто Папа Інокентій IV. Корона зберігалася в Хелмі, згодом у Львові. В 1340 році польський король Казимир Великий вивіз клейноди володарів Галицько-Волинського князівства (за деякими даними, окрім корони, були ще прикрашені дорогоцінними каміннями скіпетр і держава) до тодішньої столиці Польщі Кракова. Про долю «Данилової корони» від 1340-го до 1700-го року достовірних даних немає. Відомо тільки, у 1700-1713 роках митрополит Юрій Вінницький наказав виготовити для себе митру на основі невідомої старої руської княжої корони. Цікаво, чи була ця княжа корона залишком автентичної королівської корони Данила Галицького? Відповіді досі немає. Андрій обвів поглядом принишклий клас. Є, виявляється, такі речі, що здатні розбурхати уяву довготелесого Кирила, привернути увагу гарненької Олюні. Якби ж тільки твої мрії, Андрійко, стали дійсністю, якби… На жаль, ти вкотре фантазував або бачив свої кольором сни. До втілення цих мрій у реальне життя не вистачило лише півкроку.
Насправді, не було виступу перед класом і ніхто не дізнався, що насправді сталося зі схованими скарбами. А якщо про ці фантазії дізнався би тато, Андрієві було б непереливки. Не любив тато його фантазій, вважав даремною втратою часу. А коли дізнався ще про те, що доведеться піти зі школи, спохмурнів. «Молодець, вітаю, – батько крокував по квартирі, невдоволено поглядаючи на сина. – Догрався, синку. І що ми тепер будемо робити, га? Де тебе чекають з твоїми «відмінними» оцінками, не знаєш?» Андрій скривився, наче надкусив кисле яблуко. Можна його лаяти скільки завгодно, та хіба від цього щось зміниться? Від думки, що він тепер справжній безхатченко, ставало гірко. Куди піти, куди податися, не маючи ані знайомих, не вислухавши жодної поради? Тільки його вірний Микита зателефонував, тихо перепитав: «Як там вдома?» А що він скаже? Вдома, як вдома. Батько і так завжди набурмосений, невдоволений. Відтоді, як не стало мами, він страшенно змінився. Замкнувся у собі, майже не розмовляв із сином. Іноді Андрієві здавалося, що тато сердиться на нього, нібито він був в чомусь винним.
Без мами було зовсім самотньо, нестерпно і гірко. Звісно, тато старався підтримувати порядок у хаті. Навчився готувати борщ, смажив котлети, ліпив вареники. Андрій, одягнувши фартуха, підморгнув татові, мовляв, давай разом куховарити. Батько розгублено глянув на свого сина, знітився. «Мама любила одягати цей фартушок, – глухо мовив тато. – Де ти його знайшов?» Андрій знизав плечима. Цей фартушок, скільки себе пам’ятав, мама залишала у кухонній шафці. Чомусь не подумав про те, що батькові буде боляче побачити сина у фартушку, що його так любила дружина. А може, не так любила, просто куди діватися одвічно заклопотаній господині? Коли мама була живою, Андрій про це не замислювався. Завжди знав, що б не трапилося, вдома його завжди чекає усміхнена й привітна мама. Випурхне у коридор, поцілує сина, розкуйовдить його чуба. «Андрійко, де ти ходиш? Вечеря вже на столі», – усміхнеться синові. Мамо, мамо, без тебе поменшало світла і тепла у хаті… Від сумних думок відволік дзвінок. Хтось дзвонив у двері квартири. Може, до тата прийшов його товариш дядько Сергій, аби покликати на риболовлю? Та на порозі стояв незнайомець. «Вибачте, я ваш новий сусід, – звернувся чоловік до тата. – Мені терміново треба поїхати, а зараз повернеться з навчання мій син. Можна, я залишу ключі для нього?» Андрій випередив тата: «Звісно, що ми передамо». Зауважив, як батько незадоволено глипнув на нього. Мовляв, навіщо лізеш перед батьком в пекло? Утім, Андрієві потрібно було виграти час, відволікти батькову увагу. Для чого? Звісно, для чого. Аби він не сварився на нього і не повчав. Цього Андрій найбільше не любив.
Поки батько метушився на кухні, готуючи вечерю, Андрій втупився у монітор комп’ютера. Більше всього на світі йому хотілося, аби тато забув про його існування. Хоча б на цей вечір. Знову подзвонили у двері. «Це вам прохідний двір чи що, – невдоволено бурмотів батько, виходячи з кухні. – Хто там?» Рвучко відчинив двері, завмер від несподіванки. На порозі стояв стрункий юнак у військовій формі. «Я ваш новий сусід, – сяйнув білозубою посмішкою. – Мене звати Романом. Батько сказав, що залишив для мені ключі». Андрій від несподіванки не міг вимовити жодного слова. Дивився на незнайомого хлопця із захватом. Це ж треба, зовсім зелений хлопчисько, на вигляд його одноліток, а поводиться так…Ніби здолав вже тисячу доріг, пройшов вогонь і полум’я, і звідусіль виходив переможцем. Розпитати б зараз цього Романа, де він вчиться. Цікаво було б поспілкуватися, але чи захоче цього сам Роман? Схоже, хлопець він зайнятий і не має жодної вільної хвилини. Хоча можна спробувати…Утім, батько чомусь намагається розпрощатися з Романом. «Послухай, – Андрій вибіг у коридор, – можна тебе на хвилину…» Роман здивовано озирається, не очікуючи такої поведінки. Але в очах Андрія читає щось таке знайоме…Може, не так давно він сам був таким – розгубленим, схвильованим, готовим вислухати пораду навіть незнайомої людини? «Я скоро повернусь, тату!» – гукає Андрій, гублячись у квартирі нового сусіда.
І от вже Роман на правах господаря пригощає його чаєм, метушиться на кухні. Андрієві ж кортить чимдуж швидше розпитати його про все. І Роман, розуміючи його стан, швидко розставляє на столі чашки, поспіхом робить бутерброди. І розповідає про себе. Їхні історії дивним чином схожі – подумки відзначає Андрій. Хоча Роман гостинно припрошував частуватися, Андрієві хотілося більше слухати. Роман зізнався, що про вибір життєвого шляху у школі не дуже замислювався. І невідомо, як би складалося його життя, якби не війна, що вихором увірвалася у мирне життя українців. Батько Романа опинився там, де, за його словами, мав би бути кожен чоловік. Тарас, десантник аеромобільної бригади, воював на передовій, брав участь у зачистці багатьох населених пунктів на Луганщині. «Тарас – то твій батько? Він до нас заходив?» – Андрієві не вірилося, що зустріч з героєм була такою буденною. Якось разом з однокласниками вони зустрічали бійців, які поверталися з фронту додому. Тоді вони вирушили на вокзал, бо серед захисників України були батьки його однокласників.
То була справжня урочиста подія. Купили квіти, взяли національні прапори, щоб гідно зустріти героїв. Пригадує, вразили сльози на очах багатьох хлопців. Хоча в самого Андрія від хвилювання серце несамовито калатало, проте він тримався. Після відходу мами (він свідомо не говорив про смерть) він більше не плакав. Зустріч українських героїв на вокзалі вразила до глибини душі і надовго запам’яталася. А тепер…Якось все минулося швидко, буденно…Звичайна зустріч сусідів, прохання передати ключі синові. А то, виявляється, не просто якийсь собі сусіда, а герой російсько-української війни. Вразило, що сам Роман розповідав про батька просто, хоча відчувалося, що хлопець хвилюється. «Батько завжди казав: хочеш миру – готуйся до війни. Тому ми звикли у родині, що завжди маємо бути на передовій», – зауважив Роман. Тато Тарас казав, що рано чи пізно агресор піде війною на Україну. Ніколи не змириться з тим, щоб ми стали по-справжньому вільними. Коли розпочався Майдан, Тарас вирушив туди і був там до кінця. Однолітки Романа приховували свій вік і вирушали на Майдан разом з батьками.
Після Майдану Тарас лише на кілька днів заїхав додому, а потім – на фронт, під Слов’янськ, де були хлопці-побратими. За допомогою волонтерів зібрав гроші і повіз їм допомогу: тепловізори, біноклі, приціли на автомат, бронежилети. Дружина, дізнавшись про те, що Тарас від’їжджає на фронт, запитала: «Маю бути до всього готовою. Якщо раптом ЩОСЬ…як бути?» Дружина все розуміла. Вона добре знала, що її Тараса нічого не спинить – ані сльози, ані умовляння. Таким був її Тарас, і вона хотіла бути з ним скрізь. Навіть на передовій, звідки можна не повернутися живим. От тільки Ромчик…Хлопець сміливий, завзятий, тільки не завжди посидючий. Як бути, коли поряд не буде батька? Тарас посміхнувся, як умів робити тільки він: «Як бути? Жити. Радіти. Боротися. Рецепт простий і випробуваний. Нам не треба нічого вигадувати». Поїхав, міцно обійнявши сина. «Тату, як бути?» – затримав батькову долоню у своїй. «Вчитися, сину. Щоб завтра замінити мене», – легенько поплескав по плечу.
Бригада, в якій служив Тарас, стояла перед селом Семенівка, за сорок кілометрів від Ізюма, на блокпості, який називали стартом. Потім відправили військовими літаками до Чугуєва. Тараса вразило, що в кожному ІЛІ було по два БТРи і багато боєприпасів. Пізніше він розповідав синові, як того дня літак не міг сісти в Луганському аеропорту, бо його сильно обстрілювали. Довелося приземлитися аж в Мелітополі Запорізької області, і лише наступного дня таки потрапили в Луганський аеропорт.
«Коли я пішов на навчання, наш командир роти підкинув мені ідею. Мовляв, не просто слухай батькову розповідь, а запиши його голос на диктофон. Я так і зробив. Хочеш послухати?»- запропонував Роман. Голос Тараса звучав стишено, тож доводилося напружувати слух. «Вночі нас підняли по тривозі, бо збили літак, який летів через 12 годин після нас, – говорив Тарас. – Саме наша рота виходила з оточення з аеропорту через зелені посадки на його пошуки і збирала тіла тих, хто загинув…Понад місяць ми були в аеропорту, а потім перед нами поставили завдання: забезпечити прикриття і підхід колони Чернівецького 3-го батальйону і деяких механізованих частин.
Ця колона потрапила в засідку, її розділили на дві частини: одна з них відступила, а інша зайшла в село Георгіївку за 10кілометрів від аеропорту. Тоді командир роти ухвалив рішення не повертатися в аеропорт, а зайти в Георгіївку і допомогти тим, хто опинився в оточенні. Туди пройшли айдарівці, Новоград-Волинська механізована частина і ще два танки однієї із танкових бригад. Георгіївку утримували тиждень, там було справжнє пекло…День, ніч – усе змішалося, для нас настав новий відлік часу. Головне було, аби дожити до ранку і не втратити побратимів. Коли піднімали по тривозі, відразу не розуміли, куди нас кидають. Пам’ятаю райцентр Лутугине, майже вщент зруйнований. Таких населених пунктів на нашому шляху зустрічалося чимало. Злощасне Лутугине запам’яталося тим, що там ми втратили двадцять троє наших хлопців. І серед них – мій найкращий товариш з позивним Ендрю…» В Андрія відчайдушно забилося серце. Ендрю, позивний Ендрю…Так звали героя, який загинув за волю України. Крім Микити, мене ніхто так не називав – майнула думка.
«Батько казав, що коли втрачали побратимів, давали слово, що тепер треба жити за себе і за загиблого. Жити, радіти, боротися». «А розповідь твого батька чув хтось, крім мене?» – поцікавився Андрій. Роман пояснив, що в коледжі він не просто вивчає інформаційні технології. Свідомо обрав напрям з посиленою військовою підготовкою. Зрештою, хіба могло бути інакше? Коли хлопці прослухали диктофонний запис, захотіли зустрітися з героєм АТО. Тарас розповідав вчорашнім школярам про свої військові будні, а перед очима, мов живих, бачив своїх побратимів. Між іншим, не набагато старших від його сина. «Що на війні найважче?» – поцікавилися хлопці. Тарас пригадав, з якими важкими боями пройшли, зачищаючи Успенку, Круглик, Червону Поляну. З великими втратами дійшли аж до териконів Антрациту. Але це все було не так страшно і не так важко. Найстрашніше було втрачати дорогих друзів. «Батько розказав би цікавіше, але бачу, що йому важко то все згадувати», – зауважив Роман.
Хлопці навіть не помітили, що сам Тарас вже давно зайшов до квартири. Тихенько стояв у коридорі, слухав розповідь сина. Розумів, що краще від нього оповідача годі дочекатися. Хто не пройшов те пекло, той нічого не бачив у житті. Був відвертим із собою: ані власному синові, ані його одноліткам такої долі не побажав би. І все правильно говорить син: йому справді важко згадувати про пекельні воєнні кола. Але хто зробить це замість нього, вояка? І хто розповість цим юнакам про загиблих героїв? Пригадав, як загинув молодий лейтенант з позивним «Клекіт», випускник військового училища. Спочатку він був в частині, потім на полігоні, і три останні тижні свого життя воював з бригадою Тараса. «Пам’ятаю, як він казав підлеглим – двадцятирічним хлопцям, що головне на війні – не панікувати», – заговорив Тарас. На війні він знову перетворився на затятого курця, хоча давно вже відмовився від згубної звички. Тут, у мирному житті, віддав собі наказ не курити. А це зараз розповідає хлопцям про загиблого лейтенанта, а голос тремтить. «Клекіт» справді мав рацію. Перший місяць, як хлопці тільки приїжджали на фронт, були уважними. Пригиналися від кожного пострілу, ходили у бронежилетах. Та війна диктує свої закони, до неї теж звикаєш.
Тим часом щосекунди може бути обстріл. Той молодий лейтенант з позивним «Клекіт» кинув виклик смерті. Під час шаленого обстрілу був без бронежилета. Смерть настала миттєво. А хіба забути смерть бойового побратима Миколи з позивним «Чугайстер»? «Витягли з «червоної» зони його інші хлопці, а ми в «жовтій» надавали першу допомогу, – розповідав Тарас. – У Миколу влучила тільки одна куля, але в стегнову артерію, тож поки витягли з поля бою, він вже стік кров’ю. Фактично помер у нас на руках». Скільки їх полягло, зовсім юних і досвідчених… «Десантники не помирають, а йдуть на небеса», – із цими словами прощалися з бойовими побратимами. Це були хлопці з різних областей України, які не любили, коли їх називали героями. «Коли ми були в аеропорту, нам скидали їжу з парашутів, – усміхнувся Тарас. – Хлопці жартували, що головне – влучне потрапляння. Бо будемо сидіти без їжі, як то було вже не раз. Війна є війна, тож треба бути готовим до того, що доведеться їсти будь-що.
В нас бувало таке, що й краплі води не мали в роті до четвертої години дня. Я ще без їжі міг протриматися, але коли мучить спрага, ото справжні тортури. Пам’ятаю, як мені наснилася гірська джерельна вода. Я марив водою, мені здавалося, що лишається якихось півкроку, щоб припасти до цілющого джерела. Тепер у мене не було сумнівів, що людина може протриматися без харчів, а от без води вона загине. Як у пустелі, коли перед очима виникають міражі. Але того разу нам пощастило. Їжу з парашутів нам скинули, тож волонтери врятували нас від голоду. Хоча, коли спиш дві-три години на добу і весь замучений, то їсти вже не хочеться. Мій друг Ростислав отримував кошти, за які він і його побратими купували для нас їжу, дещо з амуніції, а потім везли все це в Чугуїв, а звідти з парашутів скидали. Потім під Іловайськом Ростислав загинув».
Тарас розповідав хлопцям про героїв, але мовчав про те, що найбільше допікало. З побратимами не раз говорили про те, що варто робити: запровадити воєнний стан, оголосити всеукраїнську мобілізацію. Як казав один з вояків, «половина країни плаче, половина – скаче». Коли на сході одна частина українців гинула, а батьки навіть не могли отримати тіл своїх дітей, то друга частина почувалася так, ніби нічого не відбувається. Гучні свята, салюти й феєрверки. Коли під Іловайськом стікає кров’ю двадцятилітній хлопчина, важко уявити, що хтось може влаштовувати веселі забави. Найбільше, що вражало Тараса та його побратимів – людська байдужість. Чи мало серед нас таких, яким байдуже, що в Україні точиться війна? Про це Тарас не хотів говорити з хлопцями. Поки що. Але вже знав достеменно, що їхнє товариство стало ширшим.
… Перше вересня. Сонячний ранок. Шкільний зошит на столі. «Прочитаєш, коли я піду», – звертається Андрій до батька. Сина не впізнати. У військовій формі він здається зовсім дорослим. «Шкода, що ти не бачиш сина», – подумки звертається батько до покійної дружини. А коли за сином зачиняються двері, розгортає шкільний зошиток. «Десантники не помирають, а йдуть на небеса, – читав рядки, написані рукою сина. – Гарні слова, але це лише слова. Треба просто стояти за спинами хлопців, щоб замінити їх, коли буде треба. Не дати піти назавжди. Треба просто жити й радіти. Жити й боротися. Ендрю».
Про автора:
Наталія Осипчук
Осипчук Наталія Вікторівна закінчила Київський Національний університеті ім. Т.Г. Шевченка, філолог. Письменниця, журналістка, член Національної Спілки письменників, Національної Спілки журналістів. Лауреат Міжнародного літературного конкурсу «Гранослов», Міжнародної літературної премії ім. Богдана Нестора Лепкого, Всеукраїнського творчого конкурсу «Українська Мадонна», II та IY Всеукраїнського конкурсу сучасної радіоп’єси «Відродимо забутий жанр»; Всеукраїнської премії ім. М.Чабанівського, премії Літературно-наукового конкурсу Воляників-Швабінських при Фундації Українського Вільного Університету; ім. Василя Юхимовича, переможець Всеукраїнського літературного конкурсу ім. Володимира Дроцика; Всеукраїнського конкурсу ім. Леся Мартовича; Конкурсу ім. Мирона Утриска.