Чорноморець (Ванкувер)
Полковник Петро Дяченко
30 січня 1895 року в селі Березова Лука що на Полтавщині народився Петро Дяченко, легендарний полководець Чорних Запорожців. В той час, як в Україні ще скрізь можна зустріти вулиці та міста названі на честь вигаданих окупантами неіснуючих героїв, а то і просто відвертих ворогів, – справжні герої залишаються невідомими. Причина цьому цілком зрозуміла, бо таких постатей як, наприклад генерал-хорунжий Петро Дяченко (це звання йому надав уряд УНР в іміграції) російська комуністична імперія боялась як вогню. Боялась що люди взнають правду про полк Чорних Запорожців, який завжди виходив переможцем в боях.
Хлопцем Дяченко закінчив курс реальної школи у Миргороді, а згодом – кінну школу прапорщиків у далекому Оренбурзі. Петро походив із козацького роду, його предки із Миргородського та Гадяцького полків вміло орудували шаблею у боях проти різних займанців України. Майбутній полковник знав і розумів козацькі традиції і незважаючи на вишкіл у московському війську, зберіг їх та впровадив у життя.
Боротьбу за незалежність України молодий Дяченко почав командиром у ранзі сотника Кінно-запорізького республіканського полку (полк Чорних Запорожців), згодом став полковником цієї славетної частини Дієвої армії УНР.
Улюбленим висловом командира Чорношличників, як ще називали його кіннотників, було: “Сміливі мають щастя”. Він сам дотримувався цього принципу і до свого полку набирав відчайдухів , які заради своєї Батьківщини ладні були будь-якої миті йти на смерть. Відповідно, гасло на бойовому прапорі читалось “Україна або смерть”. Чорний Запорізький полк був прекрасним, бойовим полком, що його аннали не знали поразки на полі бою. Бійці Дяченка голили лоба, з якого звисав козацький «оселедець», – це не тільки стара традиція, але й засіб для збільшення боєздатності. З «оселедцем» у полон не здавались, большевицькі вороги знали, що їх власники належать до «отборних частєй Пєтлюри». Далі, на голові козацька шапка з довжелезним, козацьким шликом, для командного складу обрамованим срібними чи золотими нашивками… Жупани й шаровари, що їх випускали на чоботи, доповнювали парадний однострій «Чорношличників». Це були дійсно бойові орли української кінноти, і між ними перший бойовий орел, командир полку, – полковник Дяченко.
Перед Другою світовою війною Петро Дяченко закінчив курс Польської Академії Генштабу, був на контрактовій службі у Юзефа Пілсудського в польській армії (із збереженням офіційного підданства УНР). Під час німецько-совєтської війни, спочатку виконував обов’язки начальника штабу “Поліської Січі”-УПА, пізніше став командиром Українського леґіону самооборони на Холмщині, згодом – очільником 3-ього пішого полку Українського Визвольного Війська (УВВ), а пізніше – командиром української протипанцерної бригади «Вільна Україна» Українського Національної Армії під командуванням генерала Павла Шандрука.
Однак, особливою сторінкою у вояцькій біографії Петра Гавриловича Дяченка залишається його командування Полком Чорних Запорожців, цією ударною частиною високої бойової якості, Полку, який ніколи в бою переможеним не був…
За матеріалами Олександра Панченка, адвоката, м.Лохвиця, – директора Інституту Українського Вільного Козацтва імені Антона Кущинського, кавалера Дивійзійного Хреста 2-ої УД УНА (бригада «Вільна Україна») та Золотого Хреста заслуги 1-ої УД УНА (Дивізія «Галичина»)