Підготували Тетяна Чехович, Віталій Кубацький (Ванкувер)
УВ: Доброго дня, пане Романе! Дякуємо, що знайшли час для наших читачів. Давайте розпочнемо з Вашої життєвої історії.
Народився я у 1950 р., у франкомовній околиці Сент Боніфас у місті Вінніпег. Батьки приїхали в Канаду лиш рік перед тим, в 1949 р. Батько був родом з Поділля, із села Борисівка, недалеко від Вінниці. А мама була із Холма, що тепер є під Польщею, але тоді це ще рахувалося українським містом.
Батьки зустрілись під час війни і потім емігрували сюди, в Канаду. Обоє були активними в українському житті діаспори, тато служив при церковній громаді, займався театром, мама співала у церковному хорі, тому я, можна сказати увібрав у себе українство «із молоком матері».
Коли я тут у Канаді пішов у школу, то не знав жодного слова по англійськи – у нас в хаті розмовляли лиш українською, хоч канадські вчителі були проти такого виховання.
УВ: Розкажіть як починалась ваша громадська діяльність.
Коли наша сім’я переїхала до Йорктону, що у Саскачевані я пристав до СУМКу (Союз Української Молоді в Канаді). Мені було 15 літ і так я помалу вийшов із СУМКу з Йорктону в Провінційну Раду; звідти був обраний до Всеканадської Ради, і десь рік навіт був Головою СУМКу на всю Канаду.
Десь тоді я усвідомив, що українська справа в Канаді так би мовити завмирала. Школи не могли людей більше втримати, відчувався брак якоїсь цікавої філософії-педагогіки. Отож ми створили літні табори які називалися «Село» і у тих таборах ми збирали українську молодь з цілої Канади.
Таке таборування мало дух шибеників: молоді люди та підлітки були посеред лісу три тижні без поліції, без батьків – і воно стало між молоддю «забороненим щастям». Коли приїжджали діти з тих таборів, і питали їх ровесники як все було, єдине що вони могли сказати :”You have to be there!”.
Провадили сам табір на англійській мові і давали курси української літератури, історії, культури, дохристиянських вірувань. Мені здається останнього року, що я був у таборі, нас зібралось біля 150 молодих людей. Таке таборування розпочалось в 70-их роках і втримались десь до 80-их і далі завмерло.
УВ: А як ви опинилися у Ванкувері, чим займались у Британській Колумбії?
Після одруження, я переїхав сюди, у Ванкувер, тут почав працювати у засобах масової інформації. Вирішив отримати науковий ступінь у місцевому університеті Саймона Фрейзера (SFU), і хоча спочатку планував лиш здобути бакалавра (Bachelour of Arts), навчання мене зацікавило настільки, що я не оглянувся коли я вже закінчував докторат.
УВ: Скільки Ви вже років викладаєте у SFU?
Я сюди приїхав у 1981-му, я почав викладати із 83-го. Мене допустили до викладання ще до того як я скінчив свою магістерську. Все таки я був старший за віком, мені було 31 літ, активно займався громадською діяльністю та працював на телебаченні. Тож я аудиторії не боюсь.
УВ: Розкажіть детальніше про ваші телевізійні проекти, над якими сюжетами ви працювали?
Я викладав довгий час при українській школі для дорослих, і я завжди викладав українську історію, а наша історія – це готовий сценарій. Я люблю розповідати, декотрі люди це побачили і почули та й попросили, щоб я це зробив для телебачення. Я зробив виклад української історії з допомогою карти, на англійській мові, тривалістю приблизно 2.5 години. Так цей запис пішов по всьому світі.
А тоді тутешній постановник Мір Гуцуляк мене заагітував написати сценарій для туру по Україні. Ми об’їхали всю Україну після проголошення Незалежності, у 1991 р., зафільмували то все і Мір то пустив цей сюжет на ринок – воно добре розійшлось.
Два роки потому він ще раз мене заагітував написати річ про Київ і незалежність і ми зробили ще один такий сюжет, це було те, що англійці називають travellog, без політики. Мір більше хотів, щоб то були гарна, приємна картинка, позитивний сюжет. Такий матеріал краще продається. А я натомість хотів більше правди. А правда українська не є надто приємною і часто залишає не найкраще враження. Такий фільм люди би не так радо купували. Зрештою ми зробили так як він хотів, хоча я таки трохи історії запхав і воно все було окей.
УВ: Знаємо що ви також працювали над відомою українською телепрограмою «Ukrainian Eсho»..
Я на Ukrainian Eсho був переважно гостем. Я не був ні постановником, ні режисером. Кілька разів зробив для них інтерв’ю (в якості інтерв’юера). Але взагалі я є зосереджений переважно на своїй науковій роботі, я маю багато студентів. Я себе присвячую студентам, я люблю студентів, я люблю вчити. Я є один з тих рідкісних вчителів, що справді люблять свою роботу.
УВ: Ви у свій час ще і очолювати освітні програми у SFU?
Я був режисером програми Knowledge Network, це провінційний орган освітнього телебачення – некомерційного (ми не мали реклами). Я також працював на Continuing Studies у SFU. На раді Pacific Cinematheque 12 років я був президентом. Моє життя трохи тепер утихло і я його набагато більше заповнив студентами та викладацькою роботою.
УВ: Чи берете ви участь в житті української громади Ванкувера на даний час?
Знаєте, я колись керував тут молодіжним відділом СУМКу, але потім я мало-помалу відступив від громади. Але не через якійсь неприємності, просто не було більше часу. Я довго був цілковито присвячений громадській діяльності, але тепер більше дію за принципом як я є потрібний громаді, то я є там, а як я є непотрібний, то мені не потрібні засідання, зустрічі, мені не потрібна політика. Я бачу що на чотири українці є 16 політичних партій і чудовий хор. На хор я завжди радий, а на політику – ні, дякую.
УП: Все ж таки, як би ви оцінили поточний стан справ в нашій громаді?
Знаєте, я дуже багато часу присвятив українській громаді, але з часом люди прямо вичерпуються. І мені здається, що громада як така тут вичерпується. Українцям щось зробити разом вимагає час, вимагає підходу, заохочення.
Моє покоління, яке було проводом українського життя в 60-их роках вже постаріло, ми всі вже в роках і нам стало тяжче. Але колись такі люди як Мір Гуцуляк, Роман Герчак, Роман Стасюк та ін. були дуже добре зорганізовані. Проте то були 80-і роки, а ми вже тепер в ХХІ столітті. Ми заглибоко любимо те, що ми збудували, щоб ми з ним розпрощалися. Отож так як воно мені виглядало в 70-их роках – воно не дуже змінилося.
Ми можемо опинитись в ситуації, коли Рим буде власником багатьох наших церков. Вони будуть повні філіппінців. А решта наших церков піде під патріархат або російський, або грецький. Коли наші церкви спорожніють, грецька церква їх всіх забере, бо ми, як і всі інші, бачимо в матеріальному щось вічне, а вічне там не знаходиться; воно знаходиться в серцях людей.
Молодь є перше і найголовніше питання завжди. Чи ми підтримуємо нашу молодь? Чи ми творимо для них стипендії при університетах? Чи ми спроваджуємо талант з України, щоб допомогти тут? Чи ми підтримуємо молодих людей тут, що ті могли роз’їжджати по Канаді, чи Америці, Європі, щоб вони могли спізнатися з іншими молодими українцями? Відповідь – ні.
УВ: Тобто потрібно реформувати місцеву українську громаду? Більше залучати молодь?
Нема причини молодій людині триматися громади. А та громада зникне без тої молодої людини. Я розумію старше покоління. Я розумію, що як ви збудували церкву, чи залю, чи музей, чи що б воно не було, то є піт, то є людські нерви, то є присвята, то є кров і сльози. Я це чудово розумію. Але факт є, що без людей те все нічого не варте. Я це повторюю як зіпсута платівка протягом 30 років – як ми не знайдемо спосіб підтримати молодих людей і їх притягнути, підключити їх під громаду, дати їм позиції проводу, значення, якогось задоволення, ми довго тут не залишимося.
Студенти приїжджають сюди і губляться. Вони мають Інтернет, нові телефони, комп’ютери, Youtube, Вікіпедію, Фейсбук, сто і одну річ, що може їх зацікавити, дати якийсь розвиток. То що ви хочете, щоб вони йшли на засідання і сиділи зі старими людьми і сварилися чи Бандера був хорошим чи поганим? Вибачте, з усією повагою, хай з Богом спочиває, але він помер, кінець. Бандерівці, мельниківці… є тепер Україна самостійна в якої є багато проблем, і є наша громада тут, і я би думав, що найголовніше тепер є мислити соборно і широко.
УВ: Нещодавно на телебаченні вийшов сюжет про Вас як модератора у Філософському Кафе SFU. Розкажіть будь ласка що це за кафе і хто може туди потрапити?
Усі бажаючі можуть туди потрапити, немає якихось обмежень чи оплати. Я був там першим модератором. А заснував Філософське Кафе Йосиф Воск (Joseph Wosk), із старої єврейської родини у Ванкувері. Йосько десь прочитав про філософські кафе, які оригінально виникли у Франції і вирішив, що він хотів таку програму тут зробити. А ми були знайомі ще з часу моєї роботи на телебаченні, тому він мене попросив взяти роль модератора. Я згодився, ми почали з 1998-го року, кафе тепер є на Гренвіл Айленді (Granville Island) у Granville Island Community Centre, відразу біля ринку. Там хто-небудь підкаже Вам як нас знайти. (Можна також відвідати вебсайт Філософського Кафе – ред.)
УВ: А в чому суть цього Філософського Кафе?
Процес є таким, що я обираю теми, ми зустрічаємось кожного першого четверга місяця о 7-ій годині. Я вибираю теми, роблю короткий вступ і тоді починається дискусія; я модерую, щоб ніхто нікому не повиривав волосся… Але воно дуже спокійно йде. Кафе також є дуже анонімним, ми прямо йдемо в дискусію. Вона є чемна, інтелігентна, відкрита розмова. Люди є чужі один одному і людям це дуже подобається.
Відвідування залежить від теми. Наприклад, минулого року ми дискутували, чи атеїсти стали агресивними, то на цей диспут прийшло щось більше як сто людей. А мав одну тему «Чи повинні ми давати гостинці перед Різдвом?», то лиш 5 людей прийшло. Все залежить від тематики – чим більш вона провокативна, то більше людей приходить.
УВ: Зважаючи на Ваш досвід та зацікавлення українськими справами, чи не було думки спробувати викладати в Україні?
Під час мого другого візиту в Україну я мав зустріч із ректором Києво-Могилянської Академії Брюховецьким – запропонував свої послуги викладача, він погодився. Я сам профінансував свою подорож на Україну та вчив в них цілу весну: я приїхав туди в лютому, а залишив Україну в червні. Я дав курс порівняльних релігійних наук: християнство, буддизм, іслам і т.д.
УВ: Чи можна до Вас звертатись за консультацією молодим людям хто планують вступати до Університету Саймона Фрейзера?
Звичайно можна! Я помагаю всім студентам, але завжди свій для своїх.
УВ: Дякуємо за цікаву та відверту розмову. Успіху Вам!