Віталій Кубацький (Ванкувер-Київ)
Цього року довелось мені зустрічати найекзотичніший Новий Рік – в літаку, під час перельоту через Атлантику. Відразу скажу, що задоволення в цьому небагато, особливо якщо літаєш в економ класі. Гріла думка, що уже 1го січня я буду на Хрещатику біля новорічної ялинки, до якої, завдяки нашому президенту-“проффесору”, уже приліпилась народна назва “йолка!”.
Приземлившись в Борисполі, настрій дещо зіпсувала, традиційна совкова “гостинність”. Для мене повернення до України, як казав один відомий кіногерой, “це завжди свято”. Та в черговий раз, на моє бадьоре “Доброго дня!” скомбіноване із привітною усмішкою та протягнутим паспортом із золотим тризубом, отримав іронічний погляд та видушене крізь зуби “аткуда прілєтєл”?
Задумавшись на мить, чи варто проводити із прикордонником бесіду на тему ввічливості, привітності, патріотизму та вимоги Закону щодо обов’язку держслужбовця спілкуватись із громадянами державною мовою, вирішив не починати своє перебування на Батьківщині із конфлікту. Зрештою, після терплячого пояснення “аткуда прілєтєл” і навіщо, на своє “дякую та хорошого Вам дня”, отримав уже більш дружелюбне “да пабачєння”. Можливо “мова Азарова” є перехідним етапом у трансформації наших прикордонників із “совкових” в українські, будемо сподіватись.
Та ближче до теми – 1 січня у Києві – з мого попереднього дослідження “родзинкою” цього дня мав бути смолоскипний марш на честь дня народження Провідника ОУН Степана Бандери. Тому відразу поспішив до місця збору – біля пам’ятника Шевченку, звідти колона кількістю у пару тисяч чоловік, озброєна прапорами та смолоскипами рушила у напрямку Хрещатика.
Фото Олени Білозерської
Деякі враження, як людини, що тривалий час не була в Україні. По-перше, колона на 70-80 % складалась із молодих людей, студентського віку. Факт, що в теперішні часи всепоглинаючого цинізму, може зібратись таке товариство лиш на основі ідейних переконань, не за гроші чи якусь особисту вигоду, уже вартий уваги.
По друге, “бандерівці” були у себе в столиці вдома, тобто переважна більшість були місцевими киянами, що я зрозумів проходжуючись поміж натовпу та ловлячи уривки розмов між групками людей.
По-третє, невелика частина учасників були російськомовними, але очевидно поділяло ідеї організаторів маршу. Мимоволі згадався популярний в Інтернеті донецький фолькльор “сменились принципы и вкусы, сломались старые барьеры: Чем дольше правит Янукович – тем больше я люблю Бандеру”.
Рухаючись по новорічному Хрещатику, колона, хід якої спочатку був можливо дещо неорганізований та невпевнений, нарешті “випрямилась”, хода стала бадьорою та урочистою. Учасники скандували традиційні гасла “Слава Україні – Героям Слава!”, “Слава Нації – Смерть ворогам!”, “Бандера прийде, порядок наведе!”, “ОУН-УПА – державне визнання”,”Провіднику Степану Бандері – Слава! Слава! Слава!”. Окремі групи наспівували “Лента за лентою набої подавай” та інший повстанський репертуар. Порівнявшись із пам’ятником Леніна на Бесарабці, натовп весело заскандував вічно актуальне “Комуняку – на гіляку!”.
Фото Олени Білозерської
Але чи не найбільшої популярності набуло гасло “Зека геть!”, яке кинуте кимось з учасників мабуть на хвилі “помаранчевої ностальгії”, було відразу підхоплене натовпом і скандувалось чи не найенергійніше. Очевидно людям допекло. Для тих спостерігачів, хто можливо не зовсім зрозумів про якого зека йдеться, скандувались більш прямі побажання “Януковича на нари!”.
Нагадаю, що хода відбувалась 1го січня, тому Хрещатик та Майдан Незалежності були сповнені люду, що прийшли подивитись на “йолку”, та просто порозважатись. Цей контингент вишикувався на тротуарах спостерігаючи за маршем. Подивитись дійсно було на що – вся вулиця була освічена рухомими вогниками смолоскипів, та полотнищами прапорів. Вирази на обличчях спостерігачів були досить різноманітні – зацікавлені, усміхнені, тривожні, недовірливі, скептичні, здивовані, загадкові, нейтральні, часом мені хотілось навіть більше фотографувати цих простих обивателів, аніж активних учасників. Мабуть з такими ж виразами обличчя колись кияни спостерігали як Хрещатиком проходять вояки чергової армії, що перебирала до рук владу в столиці.
В один момент колона порівнялась із вуличним артистом, який сидів обабіч Хрещатика та розважав публіку грою на барабанах. Мабуть відчувши бойовий дух учасників маршу, артист почав вигравати армійський барабанний дріб, що надало ході урочистого військового характеру. Пригадався виступ одного з лідерів ВО “Свободи” Юрія Михальчишина, який пообіцяв, що скоро Київ побачить “бандерівську армію”, яка “перетне Дніпро та викине синьожопу банду геть”.
Не менш цікаво було послухати коментарі “народних мас”, що товпилися на обочині. Так, якийсь чоловік, схоже розігрітий новорічним шампанським, активно жестикулював і пояснював групці товаришів, що “ви нє повєрітє, но я душой с етімі рєбятамі!”.
Дві панянки бальзаківського віку, ніяк не могли второпати, що відбувається: “А чєво оні там крічат?” – “нє знаю, вродє би што у каво-то сегодня день рождєнія”. Якась “бабушка” здивовано обурювалась “а чо ж то оні с краснимі флагамі?” (в сутінках червоно-чорні бандерівські прапори непідготовленій публіці дійсно можна були сприйняти за червоні, так як чорну частину полотна в темряві було погано видно).
Якийсь “дєдушка”, що чомусь в моїй уяві постав відставним ветераном КГБ, тягнув за руки малечу до входу в метро з бурмотінням “пошлі скорєє отсюда”, але малі впирались і тягнули його назад “дєда, дєда, ми ведь только прішлі погулять”, на що дід незадоволено буркнув “нєчего здєсь смотрєть” і потягнув внучат “подалі від гріха”.
Зрештою на Майдані Незалежності хода закінчилась та переросла у мітинг. Виступили активісти ВО “Свобода” та представники інших націоналістичних організацій Андрій Іллєнко, Ігор Мірошниченко, Руслан Андрійко та ін. Зокрема пригадали, що ще в недалекому минулому, лідер КПУ Петро Симоненко обіцяв, що “ногі бендеровцев нє будєт на Крещатікє!”. Проте на риторичний вигук промовця “І де ж тепер ці комуністи? Адже ми вже тут, на Хрещатику!” ніхто із комуністів так і не з’явився, мабуть багатотисячне скандування “комуняку на гіляку!” не обіцяло їм приємного вечора.
Окремо запам’ятався емоційний виступ дружини політв’язня Сергія Бевза (перебуває уже півтора року в застінках СІЗО за сфабрикованою справою “васильківських терористів” – читайте про це в попередній статті на УВ). Молода та тендітна Христина Бевз пригадала учасникам, що в даний час за гратами перебувають десятки молодих патріотів затриманих за політичними мотивами, то ж боротьба триває.
У підсумку можна сказати, що марш вдався на славу, він не ніс якоїсь негативної енергетики, і “смолоскипні марші фашистських молодчиків”, якими традиційно лякає обивателів російське телебачення не нагадував і близько. Це було зібрання однодумців, соратників по духу, яке продемонструвало, що “бандерівським” є уже не тільки Львів чи Тернопіль, але й Київ, столиця України.