Юлія Мостова, Ванкувер (www.mostiki.com)
Роман розплющує очі після довгої операції і помічає, що знаходиться в оточенні турботливих лікарів та під прицілом камер. Він одразу впізнає канадську медсестру Елізабет, що метушиться біля його ліжка. Коли жінка запитує, чи в нього щось болить, на секунду Роман відводить очі і ще сонний від анестезії відповідає: «Я знаю, що воно поболить трошки й перестане», – чоловік набирає повітря, щоб закінчити думку, – «Те, що зараз відбувається в нашій державі…Ось за це болить душа».
Це один з епізодів, які члени канадської медичної місії пам’ятають найбільше. Так само і Адріана, яка зафільмувала сцену у своїй переможній кінострічці «Післяопераційна палата». Фільм заснований на унікальних інтерв’ю з медиками та пораненими українськими солдатами. Переглянути його без емоцій не вдасться. Втім ціль Адріани була досягнена: стрічка показує правду, яку не побачиш на ТБ.
Народжена у Монреалі, Адріана завжди знала, що вона українка. Її батько, відомий кінооператор та режисер Юрій Луговий, часто брав дівчину на знімальні майданчики. Найбільше він прагнув створювати документальні фільми про Україну та українську історію. Не дивно, що свій перший кінопроект «Другий шанс» Адріана присвятила дітям-сиротам з України.
Потім відбувся ряд трагічних подій, які назавжди змінили життя українців: Революція гідності (2013), анексія Криму (2014), російське військове вторгнення і війна, яка продовжується і до сьогодні. Адріана, її друзі та всі небайдужі намагалися знайти способи, щоби допомогти.
У 2015 році Canada-Ukraine Foundation запросили Адріану взяти участь у канадській медичній місії до Києва у ролі фотографа. 25 хірургів, медсестер та анестезіологів об’єдналися в одну велику команду, щоб надати допомогу важко пораненим українським солдатам. Місцеві клініки просто не справлялися з потоком пацієнтів, які потребували негайного лікування.
У той час Адріана працювала в організації захисту людських прав у серці Нью-Йорку. Вона дізналася, що діти, з якими вона спілкувалася під час благодійного проекту «Help Us Help The Children», знаходилися в страху. Деякі з них проживали у зоні АТО та окупованому Криму, інші були налякані невизначеністю, що настала в країні з початком російської агресії. «Як я могла залишатися у Нью-Йорку, коли таке відбувалося в Україні», – каже Адріана. Тож вона покинула роботу, сіла на літак і прибула до Головного військового клінічного госпіталя у Києві.
Деякі члени місії мали українське коріння, деякі ні. Та всіх цих різних людей об’єднував схожий світогляд: вони прагнули допомогти. Команда працювала, як годинник. Рано вранці всі збиралися в холі готелю та проводили короткий брифінг. Коли завдання та інструкції були обговорені, починався робочий день. Одночасно проводилося декілька операцій – одразу 2 пацієнта в одній палаті. Зазвичай, робота продовжувалася до глухої ночі, залишаючи лікарям декілька вільних хвилин для їжі та відпочинку. Мова не стала бар’єром для українських та канадських хірургів: у палаті завжди були присутні студенти-медики, які допомагали з перекладом. Лікарі обмінювалися хитрощами та досвідом і дуже швидко пристосувалися до роботи у багатонаціональному колективі.
У ході роботи Адріана збагнула, що фотографій буде недостатньо: «Хоча мої світлини публікували у міжнародних виданнях, я знала, що вони не охоплять усього, не стануть доказом побаченого». Тому Адріана почала документувати все у відео. Вона проводила безліч інтерв’ю, солдати знаходили та надсилали кадри з передової, і, врешті-решт, дівчина насмілилася увійти до операційних кімнат. Спочатку лише на хвилинку, потім із підтримкою лікарів на довше.
Фото: Адріана Лугова
Згодом Адріана відчула, що перевантажена кількістю матеріалу та глибиною історій. Всередині нашої розмови вона вирішує розповісти і про труднощі: «Одна справа чути про війну, зовсім інша – бачити її: це наслідки жорстокості на молодих юнаках, їхніх сім’ях, спільноті та країні загалом».
Кожної ночі Адріана поверталася до номеру готелю і переглядала свіжі фото та відео – часто вона відправляла їх того ж дня. Іноді дівчина помічала, як прозорі краплі з’являються на екрані ноутбуку. Тільки потім вона усвідомлювала, що це і справді її сльози. «Я намагалася відмежовувати себе від роботи. Тож я плакала, але не відчувала цього».
Справа була не лише в історіях солдатів, а й у її власній. Адріана згадує, як сиділа на одній з лекції соціології в Монреалі, коли урок було перервано серією пострілів. Страхітливий звук та гострі спогади засіли в голові надовго. Це було 11 вересня 2006 року – день, коли сталася стрілянина у коледжі Dawson. Створення фільму про жорстокість збудило в Адріані спогади про особисту травму, але, з іншого боку, допомогло глибше зрозуміти шлях, який проходили солдати для психологічного одужання.
Фото: Адріана Лугова
Стрічку «Післяопераційна палата» було випущено у 2017 після 2.5 років роботи. Батько Адріани, Юрій, зробив монтаж, а її двоюрідний брат Роман написав проникливий музичний супровід. Покази відбувалися по всьому світу: у Канаді, США, Австралії та Європі, а позитивна реакція глядачів перевищила будь-які очікування. 13 нагород, здобуті командою «Післяопераційної палати» на міжнародних кінофестивалях, лише підсилили успіх. Проте, для Адріани найважливішим було визнання самих героїв фільму.
Одному з них, Назару, було 16, коли він отримав поранення: бомба вибухнула й поцілила у його обличчя під час Майдану. Він переніс декілька операцій і отримав допомогу канадських лікарів. Адріана боялася ще раз травмувати хлопця та його рідних, адже фільм містить кадри його операцій та одужання. Незважаючи на це, Назар прийшов зі своєю родиною на показ «Післяопераційної палати» у Львові.
Адріана зізнається, що, зазвичай, покидала залу під час емоційно важких епізодів та поверталася назад наприкінці: їй було складно дивитися, багато сцен ще досі стояли перед очима. У Львові вона вперше сиділа від початку до кінця. «Як я можу насмілитися покинути залу, коли це реальність, у якій живе аудиторія. Вони не можуть від неї втекти – тому не буду втікати і я».
Коли показ фільму у Львові закінчився і на екрані побігли титри, зал вибухнув оплесками, а Адріана дала волю сльозам.
«І можеш здогадатися, хто підійшов обійняти та заспокоїти мене? То був Назар – вже 18-тирічний чоловік. Я плакала в його обіймах – зворушена та вдячна».
Запрошуємо усіх охочих на безкоштовний показ стрічки “Recovery Room”, який відбудеться у Ванкувері в неділю 21 жовтня о 13:30 у Holy Trinity Cathedral Auditorium (154 E 10th Ave).
Фільм можна придбати онлайн на www.adrianaluhovy.com.
Фото: Олена Карабчук
Kommentarer