Микола Гаврилович Невидайло (1923-2012)
Микола Гаврилович Невидайло (1923-2012) – січеславський (Дніпропетровськ) прозаїк, відомий український романіст, повістяр і новеліст, лауреат премій імені Олеся Гончара та імені Валер’яна Підмогильного, колишній в’язень гітлерівських і сталінських концтаборів, борець за визволення України від окупантів будь-яких мастей, автор небуденної прози, зібраної у 4-томнику “Приносини часів смутенних”, “Динозаври”, “Нариси з історії України. Буквар патріота України. Публіцистика” та “Людина людині – вовк! “, а також численних публікацій у періодиці і видань брошурного типу та просвітянських летючок, у стислому вигляді показує скарби нашої міфології і своєрідність української історії від найдавніших часів. За висвiтлення Голодомору Микола Невидайло нагороджений орденами “За мужнiсть” III ступеня (1999) та “За заслуги” III ступеня (2009). Георгій Люлько, м. Павлоград, 2015.
Наш сусід Iван Матюченко помирав з голоду останнiм у родинi. Вiн десь у черевi своєї хатини в передсмертнiй агонiї жахливо кричав, вив, як вовк у лiсi, проклинав увесь свiт, прохав якоїсь крихти. Але ми самi були голоднi й боялися навiть пiдходити до його домiвки. Нiхто з цiлої Iванiвки не озвався на той несамовитий клич. У селi пiсля тридцять третього року залишилося мало людей. Однi помандрували на той свiт до предкiв, iншi повтiкали в мiста, ще iншi подалися свiт-за-очi. Багатьох вислано до Сибiру.
Але, люди добрi! Чи цiкаво тепер, через шiстдесят чотири роки, слухати про голодомор? А надто нашим юним емансипованим рок-аматорам, та ще й у напiвнезалежнiй Українi?
Заспiваємо ж про корову.
Розпочнiмо цю думу про лiта трохи щасливiшi, так, рокiв на два до того, як нашi продажнi українськi комунiсти за наказом з Москви тiльки заходилися вимiтати з сiльських осель усе, що можна було з’їсти.
Мiй батько до революцiї закiнчив сiльську церковно-приходську школу i був, без перебiльшення, розумним. Завчасно, до колективiстських погромiв, позбувся двох НЕПiвських десятин землi, продав циганам коня, залишив при собi тiльки город та нас троє малих, та нашу маму Оляну, а ще корову i пiшов на станцiю Верховцеве працювати поїздним кондуктором. Як я пiзнiше дiзнався, в iндусiв, вихiдцiв з ареалу теперiшньої України, – твердядть новiтнi iсторики – корова й нинi є найсявятiша тварина. I для нас вона була святою. Коли тата викликали до сiльради i уповноважений з району змушував писати заяву про добровiльний вступ до колгоспу, вiн сказав: “Вiд НЕПу я отримав корову, при царатi батракував у економiї Славизонова, гнув спину на пана i був гол, як сокол. Знаю, що то за рай i не хочу, щоб мої дiти також батракували”. За цi слова опер хряснув його наганом по головi, пригрозив забрати в нас корову на благо всього свiтового пролетарiату i вiдпустив. Спасибi вам, тату, що порятували нас вiд колгоспного раю!
Ми любили нашу годувальницю. Вона давала щоденно пiвтори цеберки смачного молока. Вона ще й цiлувала нас малих, а за це ми її обожнювали й щоранку виводили пасти на толоку, в балки та ярки. Ото ж i я її пас. А ввечерi, збиваючи на сiльськiй вулицi босими ногами куряву, ми вдвох з Рябою щасливi й веселi поспiшали до нашої мами, щоб вона звiльнила коровине вим’я вiд важкої ношi. Для матусi доїння було справжнiм чародiйством. Її найбiльшим благом. Чесно трудитися, аби мати с в о є . Не обчеське, а своє. Не “наше”, а власне. Щоби користатися ним, коли забажає i як душа звелить, без дозволу пана чи начальника. Вона так, як i тато, ненавидiла всяку панщину й неволю.
Я пiдстрибував, як жеребчик, на лозинi верхи, а Ряба, забачивши маму, що вже чекала бiля двору, прискорювала ходу, ласкаво мукала, мотляла налитими дiйками, з яких уже капало молоко.
Цього разу мама була схвильована. Навпроти двору стояла запряжена конячиною бєдка. Я впiзнав сiльських начальникiв: голову колгоспу Порфирiя (прiзвище не запам’яталося, та й для чого пам’ятати всяку гидоту?) – казали хуторяни: “якийсь приблуда з кацапщини” – i активiста з правлiння Семена Матюченка. Я догадався: приїхали по корову.
А небо тепле й iмлисте. Серпневе. Повновидий мiсяць висуває з-за гори Каїна i Авеля. У садах рожевiють дозрiваючi яблука. На луках суцiльним одноманiтним гулом кумкають, квакають, скрекочуть жаби. Йдуть повагом з пашi корови. Господарi – в кого ще не усуспiльнили худобу – стоять бiля дворiв, виглядають своїх годувальниць. О, наше скитське, чудове надвечiр’я!
Та в те надвечiр’я було не до лiрики. Защемiло менi бiля серця. Наслухався ж бо нiвроку страхiв та жахiв про грядущi колгоспи й комуни, куди, як пророчив одноногий солдат iмперiялiстичної вiйни Зiнченко, заганятимуть силомiць, i спатимемо всiєю громадою пiд спiльною ковдрою старi й малi, багатi й бiднi “i середнячки також”. Я при цьому нишкнув на печi, бо тата мого записали середняком. I їстимемо, казав Зiнченко, з одного казана галушки усуспiльненi. I нiчого не матимемо свого, тiльки “обще”.
Товаришi керiвники й справдi задумали недобре. Зiскочили з бєдки й кинулися до Рябої з налигачами в руках.
Залементувала мама, здiйняла руки до неба.
– О Боже! Праведний! Захисти нас. Чим дiток годуватиму? Михайлику, Колю, Андрiйку! Не давайте нашу корiвку. Вiдбивайтеся. Не бiйтеся – дiтей не зачеплять.
Ми, троє братикiв, насправдi оточили перелякану корову й заходилися кидати в нападникiв жменi пилюки. А її на дорозi по самi кiсточки. Ми плакали й верещали на всю Iванiвку.
Порфирiй, лаючись, вiдступив, вийняв з кишенi носовичок – брудну ганчiрку – й почав сякатися та чхати, а Матюченко напосiдав, матюкався й хрипко кричав:
– Ах, ви куркульськi виродки! Мене, красного партизана, обсипати пилюкою?!! Та я вам голови поодкручую, як курчатам. Передавлю, як щенят, одним махом.
Розказували дядьки, збираючись вечорами в нашiй хатi на лiкнеп (мiй батько проводив лiквiдацiю неписьменностi), буцiм-то цей Матюченко за царя байдикував, днями пиячив у шинку, а в революцiю зiбрав банду й грабував заможних селян. Коли ж Україну окупували москалi за допомогою наших бiльшовикiв i розiгнали Центральну Раду, Семен Матюченко об’явив себе “красним партизаном” i записався в партiю.
Нарештi нападники дали заднiй хiд. Умостившись на бєдцi, Порфирiй погрозив мамi нагайкою:
– Ти, контра, за ето атвєтiшь! Совєцькая власть тєбє єтаво нє прастiт.
I-i-i… тiльки курява знялася.
Ото ж нiч виявилася для нас тривожною. Тато цього нападу не бачив, бо ще пополуднi пiшов на роботу. Мама довго не могла заснути, ламала голову: як бути? А менi снився комунiзм. Нiби я пiдкрадаюся до контори, а там… Боже Ти мiй! Покотом лежать пузатi, досита наїденi односельцi й кожен тягне на себе ковдру. Вона дуже мала: коли потягне Грицько Чумак, то в крайньої Хвеськи вiдкривається голий зад. Хвеська верещить i волочить ковдру на себе. Тодi Грицько залишається пiд вiдкритим небом у чому мати народила. Обридло менi спостерiгати їхню возню, i я звернув увагу на казан. Порфирiй з Матюченком хазяйнують, пiдкладають у кострище дрова. У моїх руках довга шпичка, якою я виловлюю з юшки одну-однiсiньку галушку, а вона тiкає, все вислизає i показує менi дулю. Де взялася наша корiвка, випила всю юшку, проковтнула галушку й зникла, майнувши в степ. Я побiг шукати її, проте, не знайшов.
Уранцi мама розбудили нас раненько, сумовито сказали:
– Сьогоднi, дiточки мої, Рябу не поведемо на вигiн. А ви хутенько вставайте, берiть мiшки, вiзочок i нарвiть iй пашi. Нехай покищо стоїть у сараї, бо тi анцихрести разом iз камсою (так у нас обзивали космомольцiв) заберуть нашу рятiвничку. Якщо прийдуть, ви жалiбнiше плачте й галасуйте.
Та минув день, два, три. Нiхто до нас не з’являвся. Татко повернувся зi станцiї. Трохи нас заспокоїв.
– Я, – каже, – залiзничний працiвник. Робочий кляс. Гегемон. Пролетарiят. Колгоспне начальство до нас не має нiякого права. Буду в областi, зайду до Хатаєвича зi скаргою. Нас не чiпатимуть.
Вже тодi ми вiдали, хто такий Хатаєвич. Живе у великiм городi i є найголовнiшим начальником у нашому краї. Вiн є найбiльший комунiст над усiма комунiстами i над нами також. А пiзнiше я дiзнався: московська iмперiя змушувала всяких Хатаєвичiв, Постишевих, Скрипникiв, Юркiв Коцюбинських, старанних, “вiрних лєнiнцiв”, винищувати українську нацiю, як тепер винищують Чечню, а потiм, замiтаючи свої кривавi слiди, порозстрiлювала й тих катiв. Чого ж можна чекати вiд хунти, яка у власнiй столицi, наче орда, палить з танкiв по Бiлому Дому, пускаючи кров своїх одноплеменникiв?
Нарештi нам обридло носити траву. Та й небезпека нiби минула. Знову наша Рябенька паслася на волi, а ми пастухували бiля неї. Обнадiєнi татом, ми навiть посмiливiшали. Мишко, який вже п’ятий рiк ходив до школи, написав на великому аркушi паперу вiрша про “красного партизана”, ще й карикатуру намалював. Уночi ми ту “контрреволюцiю” приклеїли на колгоспнiй конторi. Ще й тепер пам’ятаю одну строфу:
А Семен-бусурмен Високо лiтає, Набив с..ку об ломаку, Тепер не сiдає.
А через кiлька днiв матуся вбiгла знадвору в хату. В руках вона чомусь тримала металеву занозину вiд старого ярма.
– Вони поїхали на толоку, – перелякано сказала. – Бiжiмо, Колю, туди.
Припiкало серпневе сонце. Шмигали в нiрки ховрашки, яких ми ще не встигли поїсти. Пiдпадьомкала в травах перепiлка i висiв у небi жайворiн. Колгоспна череда усуспiльнених сухоребрих корiв на тирлi бiля обчеського колодязя пережовувала жуйку. А я бiг i не милувався щедрою красою природи. Де ж Мишко? Де Ряба? Де колективiсти? Аж он вони. У Хоминому ярку. Вже ловлять нашу миленьку. “Красний партизан” ухопив її за роги й намагається накинути мотузку, а вона жалiбно реве, хвицяється ратицями, наче коняка. Сам голова колгоспу Порфирiй учепився їй за хвоста, закручує його в вузол, аби зробити їй боляче, а карапузий комсомолець Митько Гузюватий щосили гамселить палицею по спинi. Мишко присiв на бугорку й плаче.
– Не руште! – закричала мама. – Не маєте права. Ось Гаврило поїде до самого Хатаєвича. Буде на вас скаржитись.
– Ухадi, кулацкiй елємєнт! – озвiрився Порфирiй.
– Сам ти кулак. У нас тiльки й добра, що корова. Не чiпай! – i мама вчепилася за налигач, потягнула до себе.
“Красний партизан” захекано крутив Рябiй роги. Я та Мишко галасували й плакали, а комсомолiст-камса бiгав навколо й агiтував, що ми всi дурнi затурканi хуторяни й не розумiємо, що в колективi щасливе, радiсне й свiтле майбутнє пiд мудрим проводом батька i вчителя Сталiна, а ми самi собi чинимо зло. Та ось Порфирiй одiрвався вiд коров’ячого хвоста, пiдбiг до мами й штовхнув її, аж матiнка наша впала навзнак. Менi дуже шкода було мамцю, я розсердився, де взялася в менi вiдвага, я став на її захист. Я вiдчув, як мої зуби вп’ялися в смердючу вiд тютюну Порфирiєву руку. Вiн завив вiд болю, а я отримав страшенний удар по карку. В головi менi замакiтрилось. Падаючи, нiби крiзь туман, я побачив, як мама пiдхопилася з землi i замахнулася над головою голови занозою.
– Не руш дитину, кате! – почув я крiзь дзвiн у вухах.
Коли я трохи очухався, перед моїми очима вималювалася картина поразки нашої. Мама зi скрученими руками стояла з одного боку тачанки. Прив’язана i перелякана. З другого боку, налигана, крутила головою Ряба. На горi возсiдав Порфирiй. По обличчю з-пiд його картуза текла кров. Семен-бусурмен тягнув за повiд коня.
– Но-о! Но-о! – пiдстьобував батогом i бурчав: – Єто вже терор. За єто розстрiл. За єто пуля в лоб. Д-да-а… Хоть ти i женщина, ми в революцiю таких пускали в расход. Раз-дать… – i ваших нєт.
А камса бив корову палицею. Пiдганяв.
Не пам’ятаю, що того дня я робив? Що казав? Я Тiльки уявив глибочезну кручу. Над кручею стоїть мама в образi святої Магдалини з нiмбом над головою. Її оточили червоноармiйцi з гвинтiвками напоготовi, чекаючи наказу комiсара: “плi!”.
Дивно, але бусурмана не послухали. “Терористку” не розстрiляли, а засудили на три роки. Повезли її в той великий город, де командував найбiльший у нашiй областi комунiст над усiма комунiстами i над простими людьми Мендель Хатаєвич. Їздив тато до того начальника. Прохав. Мовляв, не хотiла Оляна завдати головi шкоди, а вчинила те мимо своєї волi: дитину захищала. Не вбила ж, а тiльки голову зачепила. Малi дiтлахи вдома голоднi плачуть. I сказав той большовик: “Москва сльозам не вiрить”.
Коли вигребли все з дворiв i хат, настала для селян голодна зима i ще голоднiша весна. Поїли котiв, пожерли собак, виловили з-пiд стрiх горобцiв i… якщо комусь не до смаку слово “голодомор”, я не буду його вживати. Теперiшнi комуняки i їхнi пiдхолуйники, тi, котрi шкодять українськiй державi та з усiх сил пнуться знову втягнути нас до московської iмперiї, категорично й цинiчно заперечують злочини своiх дiдiв i батькiв. Голоду в Українi, мовляв, не було i не могло бути. Так, як царськi посiпаки твердили: “України, українцiв i української мови нема, не було й не могло бути”.
А ми були, є й будемо завжди. Виморювали нас христопродавцi голодом, але ми є й будемо. Струмить бо в душах наших Дажбожа сила.
Але про себе. Мама сидiла в тюрмi. Тато їздив у поїздки. Ми мерзли в холоднiй хатi. Та не опустили рук, смертi не пiддалися. Йшли в поле. Вигрiбали з-пiд снiгу мишаки i їли всяке зерно, що запасли для себе мишi. А весною ловили пастками й виливали (виганяли) водою з нiрок ховрашкiв. Дуже смачне в них м’ясо. Тато привозив iз поїздок, що мiг. А раз принiс пляшечку молока. Таких нам зварив галушок, молочних, яких я нiколи не їв анi до голодовки, анi пiсля, вибачаюсь, голодомору.
Якось, коли в квiтнi трохи пригрiло сонце, зазеленiла перша травичка, палахнув на буграх горицвiт, я йшов з вiдром повз колгоспну череду виливати ховрахiв. Наша рiдна Рябенька побачила мене i прибiгла до мене, i поцiлувала мене в голову, i я її обняв, i поцiлував, i ласкаво погладив, i напоїв з обчеського колодязя. Бо ж вона мене любила i я її дуже любив. I ми обоє плакали. Вона стала худою й некрасивою. Ребра на нiй повипиналися, наче гармонiя, а вим’я висiло порожньою торбиною. Я витер їй сльози. I я сказав такi слова:
– Ми скучили за тобою, Рябенька. Нам дуже зле без тебе. А маму нашу засудили i повели до в’язницi. I ще їй лишилося мучитись два роки, чотири мiсяцi й п’ятнадцять днiв. Ми знаємо, як тобi важко в колгоспi. Боже, Боже! Що вони зробили з тобою! Але ми не в змозi тебе визволити. Терпи. Усi терплять. Не кажи нi коровам, нi бугаєвi, анi телятам, що тобi погано, бо хтось заявить i тебе поведуть у великий город, аж туди, де командує Хатаєвич та й зарiжуть на м’ясо.
Може, вона й розумiла мою мову. Сум i туга печалились у її очах.
Тiльки жайвiр весело дзвенiв у ясному небi.
Січеслав, 1996
• • •
“А ми були, є й будемо завжди” (пророчі “Приносини” Миколи Невидайла)
Наталія Зайдлер, доцент кафедри української і зарубіжної літератури Мелітопольського державного педагогічного університету імені Богдана Хмельницького
Друге видання книжки “Приносини часів смутенних” М. Невидайла (1923-2012) – члена Національної спілки письменниківУкраїни, лауреата премій імені Олеся Гончара та імені Валер’яна Підмогильного – побачило світ 2012 року: через багато десятиліть після колективізації, трагічних подій Другої світової війни, сталінських таборів і за два роки до окупації Росією українського Криму та її брудної війни на теренах українського Донбасу. Однак митець, незважаючи на таку значну часову відстань, говорячи про минуле, своїми талановитими і пророчими творами передрік наше непросте сьогодення.
До книжки ввійшли твори різних жанрів – новела “Сумна пісня про корову”, епопея “Хвилі. Приносини часів смутенних” та детективний роман “Права рука Берії”. Несхожі за формою та змістом, вони напрочуд подібні потужним відчуттям присутності автора. І не лише тому, що зазначений художній спадок письменника є автобіографічним, а й тому, що за долею окремої людини чітко простежується буття всього нашого народу впродовж багатьох років ХХ століття.
Зупинимося на перших двох творах зазначеного видання.
Новела “Сумна пісня про корову” відкриває галерею творів, в яких оповідь від першої особи надає зображеним подіям великої переконливості, щирості та неупередженості. Однак, уважний читач не може не помітити і певної тенденційності, за якою приховано авторський біль, що не має строку давності.
Нині існує чимало художніх набутків, присвячених голодомору в Україні. Кожен із них сприймається нашими співвітчизниками як гіркий мартиролог. Новела, про яку йдеться, без сумніву, одна з кращих у низці творів зазначеної тематики. І назва новели, і її перші рядки про страшну смерть сусіда Івана від голоду (тут використано прийом ретроспекції), який “у передсмертній агонії жахливо кричав, вив, як вовк у лісі”, голодні ж нечисленні односельці йому нічим зарадити не могли, формує напругу, а відчуття неминучої особистої драми оповідача, яка в будь-яку хвилину може перерости у трагедію, тримає читача у виправданій напрузі.
Невеликий за обсягом твір “Сумна пісня про корову” по вінця наповнено багатою палітрою почуттів: тут і щире захоплення татом – гарним хазяїном, чоловіком та батьком, матір’ю, що заради своїх трьох синочків готова була на відчайдушний вчинок (і через це опинилася у в’язниці), теплий спогад про Рябу – корову-годувальницю, що була, як зазначено, для родини святою, і сама, того не розуміючи, через насильницьку колективізацію стала причиною гірких сліз та горя сім’ї оповідача (“мама сиділи в тюрмі… ми мерзли в холодній хаті”), а Рябенька – худа й вимучена – потерпала в колгоспному стаді.
Микола Невидайло, незважаючи на жахливі картини голодомору (“поїли котів, пожерли собак”), як молитву, з не витравленою в серці надією виголошує: “А ми були, є й будемо завжди… Струмить, бо в душах наших Дажбожа сила”. Як коротко і як влучно.
Наступний твір цього видання – “Хвилі. Приносини часів смутенних”. Оригінальна за ритмомелодикою епопея (жанр визначено самим автором) розпочинається епіграфом – рядками із “Собору” Олеся Гончара про чорносвитників (учасників руху опору) – та зауваженням М. Невидайла про те, що, ідучи за славетним Метром, він готовий свідчити “по-справжньому і тільки правду”. Уся подальша оповідь є підтвердженням цієї думки.
Уже перший невеличкий розділ-преамбула має декілька ключових слів-символів: Хвилі, Вітрильник (у ньому вгадується Україна), Стихія і віками тужливі Ярославни. Ця думка звучить рефреном упродовж усього твору.
Автор веде читача шляхами свого життя: від жахливих дитячих спогадів до не менш жахливих картин юнацтва. Герой епопеї – Микола-везучий (у творі він має прізвище Запорожець) – випускник десятого класу, передчуваючи жахіття фашистської навали, ревно вивчає національну історію (“очима пожирає сторінки”, тут Грушевський, Донцов та ін.). Батьки застерігають, нагадавши, що ці та інші імена українських патріотів згадувати заборонено. Хлопець не може зрозуміти і прийняти того, що радянська влада не визнає славної української історії, але це ніяк не впливає на його рішення боронити рідну землю від фашистів.
Поряд із зазначеною існує й інша тема: автор із любов’ю розповідає про своїх друзів (“за кожного віддав би душу й тіло”), але їхня безтурботність незрозуміла Миколі: адже вирують Хвилі, існує постійна загроза бути відправленими до Німеччини. Поряд із думкою про багатовікову відсутність довготривалої незалежності України митець нагадує про те, що в роки фашистської окупації на Волині, в галицькім краї був потужний рух визволення Батьківщини. Стриманій оповіді надає ліризму розповідь про перше щире кохання героя, однак і воно не може притишити пульсуючих у серці питань: чому впродовж століть доля надсилає українцям “Хвилі смерть несучі?” Микола Невидайло наголошує, що визвольний рух було спрямовано не лише проти фашистів, а й проти радянської влади в ім’я незалежної України.
Автор, перш ніж зобразити навалу німецьких окупантів, подає ретроспективний огляд національної глибокої давнини, відзначаючи важливе місце українців у європейській історії. А далі – потужні обстріли мирного населення, окупація, розстріл непокірних, втеча молоді з валки, яку відправляли до Німеччини. В останній сцені, як і в інших, відчувається потужна дидактична спрямованість прози митця: “Голос грізний з хмари стоголосий” нагадав утікачам, що це їм кара за загублену гідність: Пращурів далеких славу затоптали, живуть недружно, забули про справжню волю тощо.
Письменник, готуючи читача до спогадів про загибель юнацтва, вкотре художньо досліджує українське минуле, цього разу згадуючи часи Київської Русі. А потім психологічно вмотивовано передає думки Миколи, в основі яких твердження про необхідність стати єдиною лавою проти ворога-Хвиль.
Митець також підкреслює, що люди з радістю зустрічали Червону армію – “наших”. Юнаки, яким вдалося вижити або втекти з уже згаданої валки, масово записувалися до війська. Однак розчарування прийшло швидко: необстріляних хлопців командири кинули (без права відступу) проти ворожої важкої техніки. Автор зазначає, що Микола, який ніс службу при штабі, ридав душею, оскільки розумів, що його друзів (українців!) свідомо віддано на поталу ворогові замість досвідченої діючої армії. “Отак ви гинете здавен безславно”, – гірко зауважує митець. А коли герой дізнався про загибель майже всіх товаришів, то заприсягнувся вижити, щоб правдиво свідчити в майбутньому про ці жахіття. За письменником, саме їхня безглузда смерть підштовхнула Миколу до вступу в лави УПА. Однак після того, як він розповів правду односельцям про смерть їхніх близьких, хлопця було засуджено “за клєвєту” спочатку до страти, а потім до “двадцяти п’яти літ каторги у таборах жорстокого режиму”.
Фіналом твору є пророчі слова про те, що, подолавши “чужинські Хвилі невситимі”, ми обов’язково дочекаємося “кінця імперського Колоса”.
Як бачимо, твори, написані у кінці ХХ століття (1996), і нині залишаються актуальними і напрочуд своєчасними. Немає сумніву в тому, що Микола Невидайло, стійко витримавши численні страждання, пішов із життя з вірою в непохитність нашого духу та палке бажання українців будувати незалежну європейську державу.
• • •
Матеріали надано сином письменника Hевидайлом Мирославом Миколайовичем (канд. мед. наук, пенсіонер, м. Днiпропетровськ, e-mail: astral@dnp.ukrpack.net )
Замовити всi 4 книжки Миколи Гавриловича Невидайла (1923-2012) можна за тел. 00 38 (056) 792-57-65, 00 38 0-98-486-22-74.
www.naviky.dp.ua – проза М.Г. Невидайла, http://nmsk.dp.ua/atn/130-ljudina-ljudini-vovk.html – вiдео М.Г. Невидайла.
Comments