Ця стаття є продовженням серії публікацій із книги ванкуверського автора О.Ковалевського “Ілюстрована історія України від найдавніших часів до сучасності”. Попередні розділи дивіться тут.
•••
Олександр Ковалевський (Ванкувер)
Розділ 19. Київська держава за перших руських князів
Частина друга. Державний переворот 882 року
Тим часом, у кінці 70-х років 9 століття володарем Ладоги став Хельга (Олег). Він уже давно виношував плани підкорення Києва, який був ключовим центром у тогочасній світовій торгівлі. Але доки був живий князь Аскольд, Хельга не міг стати володарем міста на Дніпрі. І лише після убивства князя у 882 році і початком владної міжусобиці настав сприятливий момент для реалізації його планів.
Річкою Дніпром через Київ ледве не кожен день проходили торгові кораблі. Часто такі річкові каравани були досить великими і налічували сотню-півтори великих човнів, у яких знаходилося кілька тисяч людей. Чому такі масштаби? Тому, що перехід з північних країв до Ітиля чи Константинополя приховував багато небезпек. Головною з-поміж інших була висока імовірність нападу розбійників, або ж кочівників. Тому купці відправлялися у плавання великими ватагами у супроводі озброєних загонів охоронців.
У Києві такі каравани робили обов’язкову зупинку для сплати пропускного мита. Купці поповнювали запаси продовольства та води і відпочивали. Кияни настільки звикли до чужих кораблів біля причалів та різношерстої публіки у місті, що давно вже не звертали на це видовище жодної уваги. Не дивували їх і озброєні чужинці на вулицях міста – усі знали, що це охоронці торгових суден.
Знаючи про усе це, Олег вирішив діяти хитрістю. Він зібрав великий загін воїнів, посадив їх на сотню кораблів і у 882 році відправився униз по Дніпру. По ходу плавання варяги захопили Смоленськ, Любеч та інші міста. При підході до Києва частина вікінгів, за наказом Олега, переодягнулася у купців і під цивільними шатами заховала зброю. Пришвартувавшись біля міських причалів, “купці” разом із своєю “охороною” (а це кілька тисяч воїнів) залишили судна і вирушили у місто.
На появу чергової ватаги купців уже традиційно ніхто не звернув ніякої уваги. Стурбованості не викликало навіть те, що на цей раз охорони було підозріло забагато. Нічого дивного для киян – напевно вантаж був винятково цінним та коштовним.
Висадившись, вікінги атакували княжу фортецю. Заскочені зненацька, городяни не змогли організувати ефективного опору. Спочатку княжий зáмок, а далі і місто опинилися у руках варягів. Так у результаті підступного військового перевороту новим володарем Києва у 882 році став ладозький конунг Хельга, в українській історії більше відомий, як князь Олег. Прихід до влади у Києві нормана Хельга означав, що скандинави дісталися таки й нашої країни. Ці прибульці з півночі відіграли у вітчизняній історії не меншу роль, ніж в історії Європи. Тому, напевно, варто глянути, ким були нормани, де вони проживали і який спосіб життя вели?
Морські пірати-вікінги готуються до нападу на прибережний монастир
Термін “нормани” не має під собою етнічної основи і буквально означає “люди з Півночі”. Так європейці називали жителів Скандинавії. Поширеними були й інші їхні назви, зокрема їх ще звали вікінгами та варягами. Традиційно зоною розселення північних народів було Балтійське узбережжя Норвегії, Швеції та Данії. Територія, на якій вони проживали, була бідною на родючі ґрунти і славилася суворим кліматом. Тому й не дивно, що землеробство у них було розвинене слабко і не було їхнім головним заняттям. Натомість скандинави полюбляли полювання та рибальство.
Жили нормани невеликими поселеннями. Будинки робили з каменю або дерева. Інколи (подібно українцям) із переплетених гілками і перемазаних глиною палок ліпили мазанки. Часто житло виготовлялося з порослих дереном земляних брил, скріплених болотом чи гноєм. З часом такий будинок заростав травою, перетворюючись на міцну, непомітну посеред оточуючого ландшафту землянку. Біля будинків завжди споруджували приміщення для рабів, сарай для худоби, колодязь і навіть туалет.
Але головним і улюбленим заняттям вікінгів були військові походи і грабежі. І цьому сприяли не лише бідні ґрунти та суворий клімат. Причиною було ще й те, що за традицією спадкоємцем батьківського майна ставав лише старший брат. Усім іншим не залишалося нічого, як забезпечувати себе та свої сім’ї за допомогою меча і бойової сокири. Як правило молодші брати ставали піратами та розбійниками, грабуючи кораблі, прибережні села, монастирі і навіть міста.
Награбоване добро і рабів вікінги продавали купцям-посередникам, якими традиційно уже були іудеї з Хазарії. Ті, у свою чергу, везли крам та живий товар на ринки Києва, Константинополя, Ітиля чи Булгара. Саме через засилля норманських піратів і той жах, який ці міцні, відважні та безжальні воїни наганяли на простих жителів міст та сіл, період 8-11 століть у європейській історії відомий, як епоха вікінгів.
Цікаві відомості про них залишив у своїй книзі “Народження Британії” сер Уінстон Черчілль. Він пояснив причини, які спонували вікінгів вивести в море свої дракари. У VIII столітті нашої ери надзвичайно великої сили енергія завоювань нових земель вирувала у Скандинавії. Із Норвегії, Швеції та Данії у Європу ринули загони грізних воїнів. Відвага у них перевершувала усі можливі межі.
Вікінги
Сер Черчілль додає цікаві подробиці. Зокрема про те, що ці відважні авантюристи з Півночі у багатьох місцях, де їхні розбійні ватаги іноді осідали, швидко звикали до розкоші. Наприклад, данці облаштовували собі ванни і одягалися у шовкові шати. На кораблях зберігали намети і ліжка для використання на березі. Їхні вожді на усіх землях, куди вони запливали, заводили по кілька жінок, а на Сході (само собою зрозуміло) охоче звикали до гаремного життя.
Ось такі розбійники, гроза усієї Європи, у 882 році прийшли на землі України і нахабно всілися на княже крісло у місті Києві. Але… По-перше. Пришельців було не надто багато – якихось кілька тисяч дружинників, які разом з Олегом захопили Київ. І ще кілька тисяч переселенців, котрі незабаром з дикої Півночі переїдуть жити до Києва.
Така кількість мігрантів ніяким чином не могла вплинути на етнічне обличчя України. Пройде зовсім небагато часу і усі вони будуть успішно асимільовані українцями: розмовлятимуть українською мовою, співатимуть українських пісень і поклонятимуться українським Богам. І навіть той факт, що нащадки Рюрика ще триста років потому носитимуть скандинавські імена зовсім ні про що не говорить. Хіба когось нині дивують наші імена, які часто є явно не українського, а північного походження? І якщо когось батьки назвали Олегом, чи Ігорем, то це зовсім не робить його шведом.
По-друге. З приходом норманів Україна-Русь вступить у смугу територіального і економічного зростання. Будучи людьми суворими, простими та безцеремонними, вікінги з такою ж нахабною простотою кинуться підкорювати довколишні племена та народи. Чим і зроблять Русь найбільшою Імперією тогочасного світу.
І по-третє. Появу варягів у Києві ми не схильні оцінювати, як прихід абсолютно чужих нам пришельців. Скандинави, подібно українцям, належали до народів арійського кореня. Крім того, згадаймо, що вони у деякій мірі були нащадками тих скіфів, які під проводом Одіна на початку нової ери окупували Скандинавський півострів.
А зараз нам потрібно торкнутися ще одного питання, яке логічно випливає із усього, про що ми писали у цьому розділі. А саме – проблеми походження назви “Русь”. Ця тема давно уже стала об’єктом спекуляцій московських істориків, які без будь-яких докорів сумління приписали цю назву собі. А, заодно, й усе, що з цією назвою було пов’язане (історія, культура тощо). Відбулася фатальна підміна історичних понять. І тепер усе, що ми називаємо словом “руський”, тобто, оригінально – український, увесь світ розуміє зовсім по-іншому. Для московитів, європейців, американців, азіатів і т.д. це слово нині означає – російський.
Насправді це слово належить лише і виключно українцям – це попередня назва нашої країни, до якої фінська Московія не має жодного відношення. Відповідно – слово “Русь” та “руський” є уособленням нашої історичної і культурної спадщини у період від 6 і аж до 17 століття. Саме такою у той час була назва нашої країни.
Україну епохи ІІ-І тисячоліття до нашої ери греки називали Кіммерією (Сумерією), а жителів кіммерійцями (сумеріянами). Пізніше нас стали звати скіфами. Не виключено, що ім’я “сколоти” (скіфи) було нашою тогочасною самоназвою. Поряд із звиклим словом “скіфи” європейці інколи по відношенню до нас вживали ще й назву “сармати”.
Готський історик Йордан, розповідаючи про події 4 століття нової ери, писав, що у середній течії Дніпра проживає народ “россомони”. Вірменські хроніки VI століття також згадують про народ “рос”. Про цих же “росів” писав і сирійський автор 6 століття Псевдо-Захарій Ритор. І розміщує він їх там само, де й інші автори – на північний захід від Приазов’я (тобто, у Середньому Подніпров’ї). Отож, 6 століття нової ери можна вважати часом, коли в історичних джерелах українці вперше згадуються під іменем “роси”.
Наступна згадка про наш народ відноситься до 9 століття. У “Сен-Бертенських анналах королівства франків” Русь згадується у 839 році. Розповідаючи про посольство візантійського імператора до франків, автор пише: “…він також послав з ними якихось людей, які сказали, що вони, тобто їхній народ, зветься Рос…”. Тут мова йде про росів, які, очевидно служили при дворі візантійського імператора найманцями. Згадаймо, що це був час князя Бравлина, або ж Діра. А у арабських джерелах 9 століття, на які ми досить часто посилаємося у своїй книзі, повідомлення про русів набувають масового характеру. Це уже епоха князя Аскольда.
Не вщухають суперечки й стосовно походження назви “Русь”. Дехто вважає, що це слово було принесене в Україну норманами. Інші переконані, що воно має виключно місцеве коріння. І навіть наводиться вбивчий аргумент – наявність в Україні річок Рось, Росава, Роставиця, Рута, Рутець. Цей доказ, у силу його явної надуманості, ми брати до уваги не будемо. Натомість скажемо: якщо врахувати той факт, що перші згадки про росів відносяться ще до VI століття, то слово Русь може бути тільки місцевого походження. Чому? Тому, що нормани з’явилися на історичній арені значно пізніше – лише у кінці 8 століття. (Перша згадка про них відноситься до 787 року, коли вони здійснять напад на Англію). Тож принести назву Русь до України вікінги не могли – це слово вживалося у нас ще задовго до них.
Крім того, норманські воїни у візантійській армії часто служили найманцями. Але місцеві історичні джерела ніколи не називали їх русами. А це означає, що слово “рус” було для скандинавів чужим. Цю ж думку підтверджує й Літопис Руський, де написано: “Був же один народ слов’янський: слов’яни, що сиділи по Дунаю і яких захопили угри, і морави, і чехи, і ляхи, і поляни, яких нині звуть русь”. Отож, як бачимо, автор пише, що колись були племена полян, а нині їх зовуть руссю.
Таким чином, версія про норманське походження слова “Русь” відпадає. Але у такому разі виникає друге запитання – а що ж воно означає? Однозначну відповідь дати не можливо – версій є багато. Хтось виводить це слово, як ми уже сказали, від назв річок Середнього Подніпров’я. Інші переконані, що назва походить від зовнішніх фізичних ознак русів – світлі очі, русяве волосся. Навіть сам Ібн-Фадлан писав: “Вони подібні пальмам, русяві, красиві обличчям, світлі тілом”. Ще хтось доводить, що слово “русин” походить від росѝ: наші предки, рóси, були православними, вони вірили у Правдивих Богів. Тобто – були чистими, як росá. Але хіба так уже принципово, звідки походить назва слова Русь? Головне, що це наша історія епохи 6-18 століть.
Не менш загадковим є й питання походження нинішньої назви нашої держави – “Україна”. Традиційно імперські історики виводять її від слова “окрáїна”. І далі роблять хвацький висновок: назва “Україна” появилася для позначення земель, які були окрáїною Московської Русі. Отож, є Великоросія (Росія), а є її окрáїна – Україна. І для аргументації цієї маячні навіть наводять уривок з Київського Літопису, де від 18 квітня 1187 року записано: “У тім же поході (проти половців) захворів Володимир Глібович недугою важкою… І принесли його в Переяслав (нині місто Переяслав Київської області) на ношах, і отут він і помер… І покладений був у церкві святого Михайла, і плакали по ньому усі переяславці. Він бо любив дружину (військо), і золота не збирав, добра не шкодував, а усе давав дружині. Був же він князь чесний і сильний у бою, і мужністю вирізнявся, і всякими чеснотами був сповнений. За ним же Україна багато поплакала”.
Такі “теорії”, у силу їхньої повної абсурдності, навіть не варто спростовувати. Її адептам (переконаним послідовникам) ми задамо лише два запитання. Перше: як могли наші землі бути окрáїною Московії, якщо Москва буде створена лише у 1272 році, тобто – через 85 років після описуваних у літописі подій?! І друге запитання: якщо Володимир Глібович був таким добрим князем, як про це пише літопис, то чому за ним “багато поплакала” не уся Московія, а лише її окрáїна?
Задані запитання є риторичними і не потребують жодної відповіді – абсурдність московських домагань і так є цілком очевидною. Для нас важливим є інше: Україною у літописі називаються Переяславські землі. А Переяславщина була невід’ємною частиною Центральної України, котра споконвіку називалася Руссю. Напрошується висновок, що слово “Україна” тут вживається для означення власне Русі, а не окрáїни чогось.
Під словом Русь у давнину розуміли територію сучасної Київської, Чернігівської, Житомирської та частково Черкаської, Вінницької, Полтавської і Сумської областей. Усі ж інші землі (Волинь, Галичина тощо) мали свої власні місцеві етноніми. Наприклад – “турівці”, “волиняни”, “володимирці”, “севрюки” і т.д.
У процесі зростання Київської держави і входження до її складу нових земель, назва Русь починає поширюватися на усі її підлеглі території. З часом ця назва увійде у щоденний побут і вживатиметься, як самоназва українського народу протягом 13-17 століть. Збереглося чимало документів тієї епохи, які свідчать, що територія України у той час й далі традиційно називалася Руссю, а її мешканці – русинами.
Наведемо кілька типових прикладів. Відомий український письменник, церковний і освітній діяч 17 століття Мелетій Смотрицький (1577-1633 роки) у своєму релігійному творі “ΘΡΗΝΟΣ” писав: “А я стану перед тими, котрі себе отчого мого спадку, руської землі, єпископами іменують, і до старшого з-поміж них промовлю”.
А ось цікавий уривок з твору 17 століття “Казаннє руське” невідомого автора. Цей жартівливий твір, очевидно, був написаний мандрівними дяками, як пародія на проповіді малоосвічених православних священиків. Подаємо з дотриманням лексики. “Казав же їм Господь у Раю їсти свеклу, ріпу, редьку, морков, сливки, грушки, яблика і помаранчі. Що ж чинить Єва?.. Урвала яблико, з’їла і Адамові огризок дала… Аж приходить Господь. Лічить яблика. Не долічився одного. Домислив Господь, що Адам урвав. Розсердившися, узяв бича… і вигнав Адама з Раю… Од того часу, мої дітуньки, на світі, як лихо, так лихо, як біда, так біда… І перепустив на нас орду – татаре, турки, жиди і тії нечистії ляхи, кторії стовпи, на котрих ся наша руськая Віра розпинаєт… ”.
А це уже відомий український церковний і культурний діяч Захарія Копистенський. У своєму полемічному творі “Палінодія” (1621-1622 р.р.), згадуючи славні діяння князів Острозьких, він пише: “Княже Острозький, Василій Костянтинович… перший межи княжатами роськими, великий заступ і потіха всього народу роського, мур желізний на украйнах, страх і трепет татарам…”.
І такі приклади не є поодинокими – це повсюдне явище в українській літературі 15-18 століть. І не лише у літературі – у діловодстві, приватній переписці і т.д. Шановний читач сам може у цьому переконатися, відкривши будь-який текст цієї епохи. Як бачимо терміни “русичі”, “роси” продовжують активно вживатися, як самоназва українців, і через сотні років після Київської Русі.
Однак, після загарбання України Москвою, починаючи з середини 17 століття ситуація починає змінюватися. Московити висловили свої претензії на усе, що пов’язане із словом “руський”. А за часів царя Петра І вони взагалі змінили назву своєї країни, запозичивши собі традиційну українську самоназву Русь. Це одразу ж призвело до кризи в українській національній самоідентифікації. У 18-ому першій половині 19-го століття у свідомості українців з’явилася етнонімічна роздвоєність та невизначеність.
І дійсно було від чого прийти у відчай: якщо московити стали називати свою країну Руссю-Росією, а себе русичами-росіянами, то ким тоді є справжні русичі – українці? Як вони повинні тепер себе називати? Якщо росіянами, то тоді потрібно було визнати справедливість зазіхань московитів на українську історію і погодитися на “спорідненість” з ними. Але ж це повний абсурд! Якщо вперто продовжувати називати себе русичами, то за якийсь час світ однаково сприйматиме нас росіянами. Якщо ж відмовитися від своєї етнічної самоназви, то це означало подарувати московитам свою історію і передати їм усе, що з цим іменем було пов’язане. І що ж тоді від велетенського історико-культурного спадку Київської Русі залишиться нам?
Ситуація ускладнювалася ще й тим, що Москва на офіційному рівні, в історіографії та побуті почала свідомо вживати абсолютно надумані поняття та терміни. Наприклад – “Малоросія”, “Московская Русь”, “Новгородская Русь”, “малороси”, “вєлікороси”, або й просто – “хохли”. Українці втрачали свою давню історичну назву.
Ось саме у цей час загального розчарування та розгубленості і з’являється ідея відродження і повернення до життя ще однієї нашої давньої історичної назви – українці. Це давало нам шанс не втратити етнічну ідентичність, виокремивши себе від настирливих московитів, які так нахабно набивалися нам у “старші брати”. А з другого боку – зберігало за українцями право претендувати на безцінний спадок Київської Русі.
Чому назва “Україна” була найкращою альтернативою терміну “Русь”? Тому, що це слово, як ми уже знаємо, зустрічалося у давніх літописах, як ще одна назва Центральної Русі. Крім того, цей термін часто зустрічається й у пізнішу епоху. Наприклад, назва “українці” фіксується у польських документах у зв’язку з повстанням 1594-1596 років під проводом Григорія Лободи та Северина Наливайка.
У часи антипольської війни 1648-1654 років під проводом Богдана Хмельницького вживання цього терміну набуває уже масового характеру. Навіть у своїх універсалах гетьман Б.Хмельницький вживає словосполучення “народ український”. Таким чином: як бачимо, вживання слів “Україна”, “український”, “українці” на 18 століття уже мало певну традицію та своїх прихильників.
З початком тотального антиукраїнського наступу в епоху Петра І та Катерини ІІ відбувається остаточна заміна назви “Русь” на слово “Україна”. І сталося це у значній мірі дякуючи українській інтеліґенції, яка у 18 столітті почала масово вживати цей термін у своїх творах (Михайло Максимович, Микола Костомаров, Михайло Драгоманов, Тарас Шевченко та інші).
Нас не повинна турбувати проблема походження слова Україна. Можливо ця назва асоціюється з Країною; можливо пов’язана з іменем Бога Ра; а може вона бере початок від племен укрів, які колись жили на території України? Є ще версія, що ця назва походить від слова “украяти”, тобто, виділити з-поміж чогось. У цьому розумінні Україна це – відокремлена від решти, з-поміж загалу, і дана нам Богом земля. Головне, що Україна – це наша з вами давня самоназва. А не крадена, як в угро-фіно-московитів.
Comentarios