Ця стаття є продовженням серії публікацій із книги ванкуверського автора О.Ковалевського “Ілюстрована історія України від найдавніших часів до сучасності”. Попередні розділи дивіться тут.
•••
Олександр Ковалевський (Ванкувер)
Розділ 19. Київська держава за перших руських князів
Частина третя. Князь Олег (882-913)
Князь Олег (882-913)
Олег володів Києвом з 882 по 913 рік. Захопивши місто, він одразу ж зробив його столицею своєї великої держави, яка тепер простягалася від Києва і аж до Ладоги. Після цього Олег взагалі втратив інтерес до своїх колишніх північних володінь. Там він залишив по містах своїх намісників і зобов’язав їх платити до столиці данину. Позбавлені княжої уваги, Ладога та інші містечка поступово прийдуть до занепаду. Це добре видно за даними археології: вчені фіксують провал у культурних шарах цих міст з кінця 9-го і до початку 12-го століть. Запустінню сприяло й те, що услід за князем до Києва переїхала уся військова еліта і частина ремісників та купців.
На початках Олег зайнявся підкоренням українських племен, які на той час були незалежними від Києва. У 883 році до Київської держави було приєднано деревлян, у 884 сіверян, а у 885 році залежними від Києва стали і тиверці. На них була накладена щорічна данина і взята обіцянка виставляти, у разі потреби, військо для спільних походів проти зовнішніх ворогів.
У наступні роки князь Олег продовжував розширяти межі держави. Через двадцять років до його володінь входили землі полян, сіверян, радимичів, деревлян, ільменських словен, уличів, тиверців. А також чисельні угро-фінські племена навколо Ладоги та інших міст і городищ на півночі.
Не менш активним був Олег і у зовнішній політиці. Зокрема, його (так само, як і Аскольда) цікавив південно-східний напрямок. А якщо точніше – торгівельні шляхи, які там проходили. За період з 905 по 910 роки він здійснив кілька військових походів в Азовсько-Прикаспійський регіон. Під час цих акцій було атаковано міста Абесгун, Сарі та інші. Попри те, що Олег здобув кілька перемог над військами арабів, захопив велику здобич, а біля Абесгуна спалив торговий флот, досягнути своїх цілей він усе ж не зумів. Усі спроби Олега закріпитися у Каспії результатів не дали.
Інший напрямок його зовнішньополітичної експансії був традиційним – Візантія. Він подібно Аскольду, також прагнув налагодити вигідні для України торгово-економічні відносини із Східною Римською імперією. І основним аргументом у своїх домаганнях він вважав силу зброї та агресію.
У серпні 911 році ним було організовано великий морський похід до Царгорода. Джерела повідомляють, що причиною війни стало порушення Візантією угод, підписаних ще у 874 році Аскольдом. Зокрема, про сплату щорічної данини та надання українським купцям пільг у торгових зносинах Скіфії із Східною Римською імперією. Хоча, імовірно, що не тільки це стало причиною війни. Можливо Олег хотів виторгувати у Візантії якісь нові, більш вигідні для Скіфії домовленості.
Час для початку військових дій Олегом був вибраний досить вдало. Руська розвідка (це були купці, які за гроші працювали на Олега, або ж вивідувачі, які під видом купців перебували у Константинополі) доповіла, що Імперія перебуває у досить скрутному стані. Причиною проблем були постійні війни з арабами, які тіснили Візантію з її малоазійських володінь, і заколот Андроніка Дуки.
Приводом до початку військових дій стали утиски і пограбування київських купців влітку 911 року у Константинополі. Зібравши велике військо, Олег на чолі дружини вирушив на південь. Візантійські джерела повідомляють, що руське військо розділилося на дві частини. Близько 10 тисяч кавалеристів рухалися сушею. А ще 40 тисяч воїнів на одній тисячі чайок відправилися до Царгорода морем. У поході були задіяні й союзні Олегові дружини дулібів, тиверців та білих хорватів.
Після двохтижневого переходу скіфський (руський) флот увійшов у Босфор, а кавалерія сушею підійшла до Царгорода. Дізнавшись про початок війни, імператор Лев VI Мудрий вжив запобіжних заходів. Константинополь зручно розміщувався у затоці Золотий Ріг, яка з Босфору врізалася у сушу аж на 12 кілометрів. Для захисту столиці у найвужчому місці затоки (близько 100 метрів) з обох боків було побудовано дві великі кам’яні вежі, між якими було натягнуто величезний ланцюг. Зазвичай, щоб не заважати кораблям, він лежав на дні бухти. У разі небезпеки його натягували і підіймали трохи вище рівня води.
Щоб не допустити скіфський флот у бухту Золотий Ріг імператор дав наказ підняти ланцюг. Але це не допомогло. Побачивши, що увійти у бухту буде неможливо, Олег дав наказ причалити до берега. Літопис, описуючи ці події, повідомив, що русичі витягнули чайки на берег, поставили їх на колеса і, напнувши вітрила, сушею підійшли до міста. Але ця версія є наївною вигадкою літописця. Важко собі уявити, щоб воїни під зливою стріл майстрували колеса для своїх чайок. Тим більше, де вони могли їх узяти? Невже, про всяк випадок, прихопили колеса і óсі до них з Києва? Крім того, для чого було підходити до фортеці сушею на човнах. Невже важко пройтися кілька кілометрів пішки, щоб взяти в облогу фортечні мури?
Тому, насправді, події розгорталися дещо по-іншому: русичі просто залишили свої чайки біля берега і, з’єднавшись з кавалерією, разом оточили Царгород. А для більшої переконливості запалили околиці столиці. Чим і змусили греків одразу ж піти на мирні переговори. До Олега прибула делегація від Лева VI Мудрого. “Не руйнуй міста. Наш імператор згідний дати тобі стільки данини, скільки ти і твоє військо забажаєте”, – мовили посли. Київський князь одразу ж і погодився.
Попередньо було досягнуто усної угоди, згідно якої візантійці сплачували русичам одноразову контрибуцію у розмірі близько пів мільйона гривень (по 12 гривень на кожного воїна). Узгодивши усі формальності, завантаживши викуп та награбоване у ході операції добро, Олег і його переможна армія залишили Константинополь.
2 вересня 911 року було підписано основний договір між Руссю та Візантією, який передбачав наступне: 1) Русь отримала право безмитної торгівлі з Візантією; 2) Якщо до Царгорода прибували українські купці, то греки зобов’язувалися брати їх на повне забезпечення протягом шести місяців; 3) Коли купці поверталися до Києва, то візантійці повинні були надати їм усе необхідне для зворотньої подорожі – вітрила, канати, провіант, воду тощо; 4) Жити українцям можна було лише у передмісті Царгорода; 5) Заходити до столиці дозволялося групами не більше, ніж 50 осіб, без зброї і у супроводі грека; 6) Окремі статті регулювали норми морського права. Наприклад, у випадку, коли корабель затоне біля берегів Візантії, але товар буде врятовано, то уціліле майно греки повинні були повернути. Можна було товар і продати, але, все-одно, отримані кошти належало передати власнику затонулого корабля.
Договір було написано двома мовами – українською та грецькою. І було скріплено підписами представників кожної країни – кілька десятків свідків поставили підписи з одного боку, кілька десятків з іншого. Кожна договірна сторона брала собі один екземпляр договору, писаний їхньою рідною мовою. Після підписання угоди договірні сторони склали присягу. Греки, як християни, клялися на Біблії. Українці присягали іменем Бога Велеса, поклавши мечі на землю.
І ось тут ми робимо кілька цікавих висновків. Перший. Українська військова еліта була освіченою і часто знала кілька мов, зокрема – грецьку. Не могли ж вони підписувати договір, не знаючи про що там написано? Другий. В Україні на той час буда писемність. Інакше, як можна було скласти угоду українською мовою, якби у нас на той час не було свого алфавіту? Це розвінчує міф про те, що писемність нам принесли Кирило і Мефодій. І висновок третій. Звичай класти мечі на землю під час укладання якихось важливих угод був поширений в українців. Він символізував миролюбність та щирість намірів. Натомість скандинави у таких випадках встромляли мечі у землю.
Про що цей епізод свідчить? Лише про те, що військо, яке штурмувало Царгород складалося не з вікінгів, а з русичів. Отож, хоча Олег і був норманом, але оточення його було явно скіфським (українським). А ті, хто за походженням все ж таки були варягами, уже встигли асимілюватися. А минуло всього лише якихось девять років з моменту приходу скандинавів у Київ?!
Після перемоги над Візантією Олег знову вирішив спробувати щастя в Азовсько-Каспійському регіоні. У 912 році він організовує ще один похід проти арабів, про який нам не забув повідомити Аль-Масуді. Перед війною Олег досяг домовленості з хазарами, які погодилися пропустити українське військо через контрольовані ними території. За цю послугу вони попросили половину майбутньої здобичі.
20-тисячне військо русів на 500 чайках Дніпром спустилося до Чорного моря. Далі через Керченську протоку увійшло до Азовського моря. За якийсь час скіфські чайки досягли гирла річки Дон і піднялися вище по течії. Волоком перетягнули кораблі до річки Волги, і уже по ній військо спустилося у Каспійське море. А далі почався погром прибережних міст, який наніс суттєвий удар по мусульманській торгівлі на Каспії. У ході акції вдалося навіть захопити кілька міст, що відкривало перспективу створення у цьому регіоні руських опорних пунктів.
З великою здобиччю українська армія у 913 році поверталася додому. Олег, згідно попередніх домовленостей з хазарами, готувався залишити половину награбованого у них. Але сталася підла зрада: хазари напали на втомлене руське військо, маючи на меті забрати усе, що ті здобули під час виснажливого походу.
Важка трьохденна битва закінчилася перемогою хазар. Князь Олег дивом зумів врятуватися. Із залишками армії він повернувся до Києва. Ця підступність хазар привела не лише до втрати військових трофеїв. Її наслідком стала поразка в усій Азовсько-Каспійській політиці князя Олега. Закріпитися у цьому регіоні він так і не зумів.
Втомлений війнами та важкою поразкою князь Олег у 913 році помирає. Місце його поховання історикам не відоме. Та й сама смерть оповита загадковістю і є предметом дискусій дослідників. Багато хто схильний пристати на точку зору, яка подана у давніх літописах. А там написано, що Олег якось запитав у віщуна, якою буде його доля. Той відповів, що проживе він славне життя, але смерть прийме від свого коня. Після цього князь, про всяк випадок, пересів на іншого коня, а свого наказав відвести до стайні. “І повелів він годувати його, але не водити його до нього”. (“Повість минулих років”).
Пройшло п’ять років. Князь повернувся з походу і згадав про свого коня. І запитав, де він є, і що з ним стало? Йому відповіли, що кінь давно помер. “Олег тоді посміявся і докорив віщуну, кажучи: “Неправдиво говорять волхви, і все те неправда є: кінь помер, а я живий”. (“Повість минулих років”).
І захотів князь побачити місце, де був похований його кінь. “І приїхав він на місце, де лежали його кості голі і череп голий. І зліз він з коня, посміявся, мовлячи: “Чи від цього черепа смерть мені прийняти?”І наступив він ногою на череп. І, виповзши, змія вжалила його в ногу. І з того розболівшись, він помер”. (“Повість минулих років”).
Але ця красива літописна оповідь є не більше, ніж легендою. Зараз важко сказати, що насправді про князя Олега і його смерть написав Нестор-літописець. Але те, що літописна версія його загибелі є фальшивкою, не викликає сумніву. Хоча б тому, що оповідання про смерть князя Хельги (Олега) має цілковиту аналогію зі скандинавською сагою про конунга Одда Стрілу.
Давайте порівняємо. Будучи молодим, Одд Стріла якось запитав ворожбитку, яка доля його очікує. У відповідь почув, що життя його буде довгим та славним, але помре він у рідному селищі Берурйоді від власного коня. “Стоїть тут у стайні сірий кінь з довгою гривою, якого звати Факсі, і цей кінь стане причиною твоєї смерті”, – завершила своє передбачення ворожбитка.
Стурбований Одд вирішив коня убити. Після чого разом із товаришем закопав його у глибокій ямі на околиці села. Пройшли роки. Усе збулось, як сказала ворожбитка. Уже будучи могутнім та знаменитим конунгом, Одд Стріла якось вирішив відвідати рідне селище. Йдучи стежкою, він зненацька об щось спіткнувся і зупинився. “Чим це я вдарив собі ногу? – сказав він. Став Одд розкопувати землю списом, і усі побачили в землі череп коня. Виповзла звідти змія, підповзла до Одда і вкусила його у ногу. Від отрути її розпухла в Одда уся нога і стегно… І помер Одд…”. (Сага про Одда-Стрілу).
Ми уже знаємо, що “Повість минулих років” неодноразово переписувалася. І до її змісту компілятори часто, під владне замовлення, вносили якісь поправки. Хто дав наказ вписати у “Повість минулих років” уривок з “Саги про Одда Стрілу” наразі сказати важко. Але якщо врахувати, що у Московії в епоху 14-17 століть не було ні літописної школи, ні освічених людей, то зробити цю фальшивку в ту епоху московити не могли. Очевидно, вона з’явилася пізніше. І знову ми приходимо до висновку, що це справа рук Катерини ІІ та її “істориків”, які запозиченнями з чужої історії героїзували власне минуле.
Comments