Ця стаття є продовженням серії публікацій із книги ванкуверського автора О.Ковалевського “Ілюстрована історія України від найдавніших часів до сучасності”. Попередні розділи дивіться тут.
•••
Олександр Ковалевський (Ванкувер)
Розділ 7. Велика Скіфія – могутня українська держава
Частина перша. “Скіфська проблема” в українській історичній науці
Скіфська епоха вважається достатньо вивченою і якихось запитань, з точки зору офіційної історичної науки, не викликає. Тут для “совкових” істориків усе зрозуміло: з південного сходу на територію Північного Причорномор’я прийшли іранські племена скіфів, котрі й заснували тут свою державу. Розмовляли на якомусь давньоіранському діалекті, займались кочовим скотарством, мали своїх царів, котрих з почестями хоронили, насипаючи високі кургани. Торгували з грецькими містами-державами, вимінюючи у них зброю та золоті вироби. Ще нам розповідали, що скіфи безперервно з кимось воювали. А у 513 році до нашої ери скіфів спробував підкорити перський цар Дарій, однак зазнав ганебної поразки.
Радянські історики нам пояснювали, що ніякого відношення до України скіфи не мають, хіба лишень територіальне. На їхню думку, це була чужа держава якихось іранців. З’явилась вона нізвідки і зникла так само в нікуди, не залишивши після себе нічого, окрім курганів по південноукраїнських степах. Уже давно зник СРСР, але таке примітивне бачення “скіфської проблеми” й досі залишається панівним у московській та українській офіційній історичній науці…
…Але факти говорять зовсім про інше. Велика Скіфія була могутньою державою саме українського народу, з місцевим, а не якимось міфічним іранським корінням. Це була та ж сама спадкоємниця Трипільської цивілізації та Великої Конфедерації оріянських народів. Стародавні історики нарекли її Скіфією. Так само, як до того вони називали її Кіммерією а нас кіммерійцями. Але від зміни назви суть держави не змінюється – вона була і залишається державою українського народу на його етнічній території.
Як не дивно, але на українське коріння скіфської держави вказували ще античні автори. Про це ж говорить і “Велесова книга”. Але радянські історики, тим не менше, намагалися цього не помічати. У скіфах вони бачили лише тих, кого хотіли бачити – чужинців-кочовиків.
Але Геродот, на якого любить посилатися офіційна наука, описуючи Скіфію ніде не говорить про її мешканців, як про іраномовний етнос. Навпаки, він вказує на їхнє місцеве походження. І називає багато народів, які жили у цій державі. Геродот писав, що до складу Великої Скіфії входили скіфи-орачі та скіфи-землероби. Ким могли бути ці люди? Уже сама назва говорить про те, що це оріяни-праукраїнці, нащадки Трипільської цивілізації. Оскільки ніяких інших орачів чи землеробів, окрім трипільських, на території України не було.
Ваза. Срібло, позолота. 4 століття до нашої ери. Курган Гайманова могила. Село Балки, Запорізька область
Далі автор називає алазонів і калліпідів. Це теж явно не скотарі-іранці. Територія, на якій вони проживали, входила до складу Трипілля-Аратти. Тож, це так само могли бути лише осілі народи-землероби – нащадки трипільців-аріїв. Доказом цього є той факт, що пізніше жителів цих територій історики називатимуть уличами та тиверцями. А археологія свідчитиме, що вони були споконвічними землеробами.
І лише після того Геродот згадує скіфів-кочовиків. Але це зовсім не означає, що вони повинні бути іраномовним етносом. Ми з вами уже знаємо, що ще у ІІІ тисячолітті до нашої ери на півдні України сформувалася культура кочового тваринництва. Носіями її були праукраїнці, котрі змінили рід занять: з землеробів стали скотарями. Тож, говорячи про скіфів-кочовиків, античний автор має на увазі саме їх. Ні про яких іранців, які би бродили степами України, у нього мова не йде.
І, нарешті, Геродот говорить про царських скіфів. Але він зовсім не вказує на їхнє чужинське походження. Це була українська військова аристократія, яка проживала на півдні України. А сформувалася вона під час військових походів, які у ті часи були досить частими. Згадаймо, що сумерійці періодично з кимось воювали. Їхня армія славилася високою військовою майстерністю. Тому, що це була професійна армія. Воїни не займалися господарством і не працювали – їхнім ремеслом була війна. Жили вони за рахунок держави, яка їх утримувала, і військової здобичі. Саме цих арійських воїнів-професіоналів і має на увазі Геродот, говорячи про царських скіфів. І саме через їхній особливий статус він називає їх “царськими”.
Є у розповіді грецького історика й інші моменти, які явно вказують на українське коріння Скіфської держави. Наприклад, Геродот переповідає скіфську легенду, записану ним у середині 5 століття до нашої ери у Скіфії. У ній розповідається про те, як виник скіфський народ. “У тій країні, що спершу була безлюдною, вродилася людина на ймення Таргітай. Скіфи кажуть, що його батьками були Зевс та дочка річки Борисфена… Він мав трьох синів: Ліпоксая, Арпоксая й наймолодшого Колоксая. В часи їхнього царювання на Скіфську землю з неба впало золоте знаряддя: плуг, ярмо, сокира і чаша… Від тих братів пішли скіфські племена. Всі вони називаються сколотами, тобто – царськими. Греки ж зовуть їх скіфами”. (Геродот “Історія”).
Вироби українських ремісників. Срібло. 4 століття до н.е. Курган Гайманова могила. Село Балки, Запорізька область
Ця скіфська легенда нам багато про що говорить. По-перше. У давніх українців був Бог грози Іл. Згодом, уже у грецькій міфології, він трансформується у Зевса. Цілком зрозуміло, що Бог Зевс не міг бути батьком іранських кочовиків. Матір’ю Таргітая була дочка Борисфена. А Борисфен, як відомо, це давня назва Дніпра. У мові іраномовних кочовиків навіть слова такого не було. Тож, напрошується простий висновок: згідно легенди, батьки скіфів, а, отже, і вони самі, були місцевого походження.
По-друге. У легенді сказано, що Боги скинули для скіфів плуг, ярмо та сокиру. Чи потрібні були б ці знаряддя праці для кочовиків? Звичайно – ні. Для них би скинули, приміром, кінську вуздечку. Тож, легенду, записану Геродотом, міг створити лише землеробський народ, який здавна використовував плуг для обробітку землі, а ярмо – для запрягання волів чи коней під час оранки.
Далі Геродот пише, що: “Некрополі скіфських царів знаходяться у Геррах… Коли у скіфів помирає цар, то там викопують велику квадратну яму… Після об’їзду усіх територій тіло царя привозять у Герри до племен, які живуть у найбільш віддалених межах країни і до царських некрополів… Тіло опускають у могилу. Після чого усі разом насипають над могилою великий пагорб”.
Виникає питання: чому померлих царів скіфи ховають у Геррах, а не десь поблизу – у Причорномор’ї? І чи возили би кочовики-іранці свого померлого царя по усій країні, щоб підкорені землероби мали змогу з ним попрощатися? Навіщо це? Адже, за логікою, мирні хлібороби мали б ненавидіти своїх поневолювачів і їхнього царя також?
З розповіді видно, що некрополь царів знаходився далеко вглибині Скіфії, куди: “…40 днів плавання”. Якщо пливти з гирла Борисфена 40 днів уверх по течії, то можна потрапити до земель, на яких проживали землеробські племена. Це територія сучасної Київщини. (“…тіло царя привозять у Герри до племен, які живуть у найбільш віддалених межах країни”). Тож, чи хоронили би скіфи-чужаки своїх правителів так далеко від рідних степів? Та ще й на землях ворожих їм землеробів?
Відповідь очевидна: Геродот розповідає не про чужинців іранського походження, а про скіфів, для яких українські землі були рідними. Саме через це з померлим правителем прощався увесь народ – він був їхнім кровним земляком. І саме тому царів хоронили не у Причорноморських степах, а вглибині країни – бо це була земля їхніх предків.
Якщо глянути на карту, то Скіфія охоплює усю територію сучасної України, включно з Кримом, російськість якого так активно нині намагається довести Московія. Отож, географічно Скіфія також є українською державою. До того ж, в силу своєї територіальної протяжності та поліетнічності, вона аж ніяк не могла бути державою іраномовних кочовиків. У культурі, традиціях, звичаях та способі життя Скіфія несла на собі трипільсько-арійський відбиток.
І якщо з повідомлень стародавніх істориків створюється враження, що скіфи не зовсім схожі на українців, то це тому, що описували античні автори не всю Скіфію, а лише ту її частину, яка була їм доступна для дослідження, і з жителями якої вони постійно контактували. Тобто, вони описували Північне Причорномор’я. А тут, як відомо, домінувала культура кочового тваринництва. Зрозуміло, що звичаї та спосіб життя аріїв-скотарів дещо відрізнялися від традиційного оріянського.
Це й вводить в оману істориків. Вони не розуміють того, що незвичний одяг причорноморських скіфів та більш сувора вдача були викликані особливостями їхнього кочового життя, а не чужим етнічним походженням. По цій же причині різнилася кухня, побут, імена та звички. А короткий меч акінак, на відміну від довгого, яким користувалися оріяни-землероби, був для скіфських вершників зручнішим у бою. Усе це очевидні речі. Але не дошукуючись істини історики вперто поспішають оголосити причорноморських скіфів чужинцями іранського походження.
Римський історик Помпей Трог ще у І столітті до нашої ери писав, що: “…скіфське плем’я завжди вважалося найдавнішим, хоча між скіфами і єгиптянами довго тривала суперечка про давність походження”. Чи міг він так написати про якісь прийшлі кочові племена? Та й взагалі: назвіть нам бодай один кочовий народ, який міг би змагатися давністю походження з єгиптянами! Цілком зрозуміло, що Помпей Трог мав на увазі корінних оріян-праукраїнців – творців Трипільської цивілізації. Саме нащадки трипільців створили Велику Скіфію і визначили її історичне обличчя.
Традиція називати українців скіфами, започаткована античними істориками, збереглася і в епоху середньовіччя. А українська шляхта вважала за честь мати скіфське коріння, яким безмірно гордилась. Тож, ніякої “скіфської проблеми” насправді не існує. Є лише проблема з мізками тих істориків, які трактують історичні події так, як вигідно їхнім власникам, або ж багатим замовникам.
Частина друга. Степова і Центральна Скіфія
Велика Скіфія була квітучою країною з безмежними запасами природних ресурсів, з родючими землями степової і лісостепової зони, багатими пасовиськами, озерами, лісами, де водилось безліч різноманітної дичини. Найбільшими річками були Борисфен (Дніпро), Танаїс (Дон), Гіпаніс (Південний Буг), Тірас (Дністер), Істр (Дунай), Герос (Молочна). Скіфію омивали води двох морів – Понта Євксинського (Чорне море) і Меотиди (Азовське море).
Економічне життя Скіфії було насиченим і різноманітним. Основним заняттям скіфів-кочівників було тваринництво. На багатих лугах випасались незлічимі стада корів, волів, кіз, овець, свиней. Особливу увагу приділяли розведенню коней. Скіфи-орачі традиційно займались хліборобством, садівництвом, городництвом та тваринництвом.
Прикраса у вигляді лева. Золото. 4 століття до нашої ери Курган біля села Волківці, Сумська область
Також оріяни (так само, як колись їхні попередники – трипільці) займались бджільництвом. Спочатку вони просто збирали мед диких бджіл, але з часом оволоділи мистецтвом розведення і догляду за бджолами. Продукування меду стане українською традицією, яка існуватиме в усі наступні століття і збережеться до наших днів. А пасіки біля побілених будиночків, тихе дзижчання бджіл у доглянутих садках і духмяний запах меду, змішаний з п’янкими ароматами квітів, будуть невід’ємним атрибутом кожного українського села…
…Займались жителі Степової Скіфії також полюванням та рибальством, однак ці види занять не відігравали помітної ролі у господарському житті краю.
Економічне зростання приводить до появи у 6-4 століттях до н.е. у Нижньому Подніпров’ї нових городищ. Це такі як, Капулівське, Савутинське, Лиса Гора, Панські Кручі та інші. Крім того, що вони відігравали захисну роль в умовах небезпек прикордонного життя, городища ставали осередком економічного життя краю.
Найбільшим таким центром Степу було Кам’янське городище, яке стало першою столицею Великої Скіфії. Розташоване воно на лівому березі Борисфену (Дніпра) на місці теперішнього міста Кам’янка-Дніпровська, що у Запорізькій області. Це було добре укріплене місто, площею близько 12 км2, у якому проживало понад 10 тисяч мешканців. Кілька століть Кам’янське городище виконувало функції головного міста, доки в кінці ІІІ століття до н.е. скіфи не перенесли столицю у місто Неаполь Скіфський у Криму.
Найбільш економічно розвиненими були території лісостепової зони України, тобто, Центральної Скіфії, заселені скіфами-орачами і скіфами-землеробами. Тут розбудовувались усе нові й нові міста, які ставали центрами ремесла і торгівлі. Такої кількості міст не було ніде у тогочасній Європі. Та й розмірами вони явно поступаються українським. Західноєвропейські міста того часу – це невеликі, площею до ста гектарів поселення, захищені дерев’яними стінами. Нагадаємо, що трипільці ще в IV тисячолітті до нашої ери будували значно більші городища: пам’ятаєте протомісто Тальянки площею 450 гектарів і з кількістю жителів до 30 тисяч?!
Глечик для води. Бронза, позолота. 4 століття до нашої ери. Село Піщане, Черкаська область
Якщо ж говорити про наших східних сусідів угро-фіно-московитів, то міст там було дуже мало. А найбільші з них за площею не перевищували 20 гектарів. Їх і містами назвати важко. Натомість, у Великій Скіфії-Україні міст було сотні. Наприклад, лише на вузькій смужці вздовж правого берега Дніпра, на етнокультурному масиві між Києвом і Черкасами, зафіксовано 64 поселення, 18 з яких є великими городищами! А скільки ще не відкрито?!
За розмірами українські міста не йдуть ні в яке порівняння з європейськими чи угро-фінськими. Технологія містобудування пішла далеко вперед, порівняно з трипільською епохою. За кілька століть було побудовано величезні городища, захищені земляними валами, ровами й частоколами, залишки яких у напівзруйнованому вигляді дійшли до наших днів. Так само, як і пам’ять про них. Наприклад, один із кутків у місті Яготині Київської області ще й досі називається “Колиями” (тобто, “коли” і “ями”), колись це була оборонна лінія оріянського городища.
Міста масштабів трипільської Тальянки стають буденним явищем. Натомість, з’являються поселення, які навіть на теперішній час вважаються великими. Наприклад, Немирівське городище мало площу близько 1000 гектарів (10 км2), що за розмірами можна порівняти із сучасними містами Вишгород на Київщині, чи Горохів на Волині! Площа Ходосівського городища, яке розташоване на південній околиці Києва, становить 20 км2. Це розмір міста Дубно на Рівненщині, або Миргорода Полтавської області!
Вражаючим було так зване Більське городище, відкрите на Полтавщині. Саме про нього писав Геродот у своїй “Історії”, називаючи його місто Гелон. Це був велетенський комплекс, до якого входило три укріплення – Західне, Східне і Куземинське, об’єднаних загальним валом та ровом, до десятка селищ-сателітів у межах городища та курганні некрополі Перещепине, Скоробір, Саранчеве поле, Осняги, які налічують сотні насипів.
Складна система оборонних споруд складалась із земляних валів висотою близько 10 метрів, ровів глибиною 6, шириною від 5 до 14 метрів і дерев’яних стін висотою понад 10 метрів. Загальна протяжність оборонних споруд досягала 35 кілометрів! Площа цього міста-велета становила понад 50 км2, що дорівнює розмірам міста Рівне, чи Тернопіль! У самому городищі знайдено велику кількість будівель, як господарського, так і житлового та культового призначення. Причому, будинки були як одно-, так і двоповерховими, подібно, як у трипільців. А головний храмовий комплекс, який включав у себе святилище, жертовники і храм з колонами, мав розміри 260 на 40 метрів!, що значно більше усіх відомих грецьких чи римських!
Реконструкція укріплень Більського городища за Б.А.Шрамком
Більське городище (Гелон) було унікальним центром економічного та культурного життя краю. Враховуючи значення міста у тогочасному житті України, дехто з учених вважає його другою після Кам’янського городища столицею Скіфії. У місті за різними оцінками проживало від 60 до 200 тисяч чоловік. Життя вирувало: жителі займались землеробством, обробляючи навколишні поля, городництвом, бджільництвом, тваринництвом. Місто славилось садами, у яких вирощувалися усі традиційні українські фрукти. Активно працювали ремісничі майстерні, дзвеніли металом кузні, диміли і заклопотано грюкали інструментом дрібні бронзо- та залізоливарні підприємства. Скіфські майстри знали секрет виготовлення прозорого скла!..
…Процвітала торгівля, причому не тільки місцевого значення, але й міжнародна. Шуміли, гуділи ринки, де можна було купити усе, що на той час вироблялося у світі. Щодня сотні купців із Близького Сходу, Середземномор’я та Південно-Східної Азії відвідували місто, пропонуючи свої екзотичні товари. А валки возів, завантажених різноманітним місцевим крамом та продуктами, полишали городище…
…Більське городище не було винятком: подібну картину економічного життя можна було спостерігати й в усіх інших містах держави. Тобто, господарське піднесення, яке ми бачили у Гелоні, було властиве практично усім тогочасним українським містам.
Однак, Більське городище, попри свої вражаючі розміри, не є самим великим українським містом скіфської доби. Найбільшим і найзагадковішим вважається Каратульське городище, яке знаходиться південніше міста Переяслава-Хмельницького. Це гігантське місто розкинулось на площі понад 70 км2, і за розмірами є навіть дещо більшим за сучасний Житомир! Це ціла система розгалужених валів і ровів, загальною протяжністю близько 80 кілометрів! Принагідно хочемо нагадати, що “вічне місто” Рим через сім століть пізніше, у часи імператора Авреліана (ІІІ століття нашої ери), було у п’ять разів меншим! Ось так-то! А ми продовжуємо захоплюватись величчю міст стародавньої Греції та Риму!..
…Міста традиційно були центрами ремесла і торгівлі, їх наявність є показником економічного розвитку держави. Тож, аналізуючи характер життя і технологію забудови скіфських міст, ми можемо прийти до цікавих висновків. По-перше. Велика кількість міст і їх гігантські розміри свідчать про найвищий у тогочасній Європі економічний розвиток українських земель. Навіть в Західній Європі, яка була заселена арійськими народами, подібних міст у той час не будували. Цивілізаційні надбання трипільської культури, як бачимо, нікуди не зникли. Нащадки трипільців-аріїв залишилися на рідних землях і продовжували розбудовувати свою країну…
Пектораль. Фрагмент. Золото. 4 століття до нашої ери. Курган Товста могила, Дніпропетровська область
…Крім того, Україна мала велетенські обсяги зовнішньої торгівлі. Сотні найменувань різноманітної продукції безперервним потоком йшли за кордон. Основу експорту становило високоякісне зерно, найбільшим споживачем якого була Греція. Геродот писав: “Над алазонами (тобто на середньому та верхньому Дністрі) живуть так звані скіфи-орачі, які сіють хліб не для власного вжитку, а на продаж”. Неймовірно, але факт, – Україна у ті часи, фактично, годувала весь античний світ! Досить розвиненою була торгівельна інфраструктура. Країну перетинали добротні дороги, будувались склади, чітко функціонувала система безперебійних перевезень і охорони.
Отож, висновок другий: Велика Скіфія мала добре організовану, надзвичайно потужну і централізовану систему управління, яка спроможна була виконувати ті грандіозні завдання, котрі стояли перед країною. Була в Україні також суспільна еліта, якій було під силу втілювати у життя будь-які проекти державного будівництва. Тобто – добре підготовлені кадри урядовців, лікарів, науковців, торгівців, інженерів та вчителів.
Commentaires