top of page

Ілюстрована історія України від найдавніших часів до сучасності. Розділ 13. Крадена історія (ч. 2)

Ця стаття є продовженням серії публікацій із книги ванкуверського автора О.Ковалевського “Ілюстрована історія України від найдавніших часів до сучасності”. Попередні розділи дивіться тут.

•••

Олександр Ковалевський (Ванкувер)

Розділ 13. Крадена історія

Частина друга

…Західноєвропейські історіографи не лише говорили про те, що германці споконвіку домінували у Європі. Вони також усіляко принижували слов’янські народи, а їхню історію або замовчували, або ж відверто спотворювали. Таким чином, у свідомості європейців поступово формувалася хибна думка про вищість німецької нації, і що лише германські народи спроможні до суспільного розвитку, творчості та руху уперед. Натомість, слов’яни ними зображувалися неповноцінними та убогими, а уся їхня історія зі сторінок книг поставала сірою й позбавленою усякої героїки та романтики.

А пізніші послідовники середньовічних хронікерів до того добалакалися, що усі народи так званої індоєвропейської групи назвали індогерманцями!? Ми, звичайно, цінуємо почуття гумору у німецьких істориків. Однак, мусимо визнати, що усі ці, так звані “індогерманці”, були вихідцями з українських земель і жодного відношення до ареалу розселення германців не мають.

Згадаймо також Друге Велике переселення народів: сáме праукраїнці, заселивши Єгипет, Межиріччя, Індію, Малу Азію, Грецію та Італію, заснували тут ранні земні цивілізації. І мова, якою спілкувалися ці перші будівничі (давній санскрит), не має нічого спільного з німецькою, навпаки – найбільш близькою до санскриту є українська мова. Отож, Прабатьківщиною усіх цих “індоєвропейців” була Україна. Тому їх правильно було б назвати україноарійцями…

…У зв’язку з цим виникає два цілком логічних запитання. Перше. Чи мала Україна власну історичну школу, яка могла б успішно протистояти фальсифікаціям з боку європейських хронологів? І друге. Якщо мала, то чому українська історіографія дозволила західноєвропейським міфологам так познущатися над історією?

На перше запитання відповідь є очевидною – так, мала. В Україні працювало достатньо талановитих істориків. Причому, багато з них були людьми світськими, а не лише богословами, як, зазвичай, у Європі. Україна була найосвіченішою європейською країною, тому науковцями ставали не лише священики, але й вихідці з простого люду.

Доказом того, що в Україні працювала власна історична школа є хоча б той факт, що Богдан Хмельницький у своїх Універсалах називає Одоакра і його воїнів славними предками українців. А коли у 1657 році гетьман помер, то під час похорон генеральний писар Війська Запорізького Самійло Зорка у своїй промові назвав його “древнім руським Одонацером”. Отож, українці історію знали! А хіба це було б можливим без власної історичної школи, без українських науковців та без вільного поширення книг?

Але дати відсіч скалігеровській хронології та фальшивій історіографії українці не змогли. Чому? Відповідь є доволі простою: у католицькій Європі відстоювати свою точку зору українські історіографи не могли, оскільки там розпочалось переписування історії. І усе, що суперечило офіційній версії, як пам’ятаємо, знищувалося.

У 17 столітті Україна була цивілізованою і доволі демократичною державою, що гарантувало історикам повну свободу наукової діяльності. Крім того вона була ще й православною країною. І це рятувало українські першоджерела від знищення, оскільки для Ватикану з його “Індексом заборонених книг” вони були недосяжними. Але лише до того моменту, доки Україна не потрапила до складу Московської держави.


“Індекс заборонених книг”. 1564 рік

Після державного перевороту 1613 року у Московії до влади прийшла пронімецька династія Романових. І незабаром у державі розпочалися процеси подібні до тих, які відбувалися у Західній Європі, тобто – впровадження нової версії світової історії, яке уже звично супроводжувалося масовим знищенням усіх давніх історичних матеріалів.

Як відомо, осередками науки у середньовіччя були або університети, або монастирі – саме там і писалися усі наукові трактати. І саме там робилися усі найбільші відкриття. Але у 17 столітті у Московії не було не тé, що університетів, але навіть початкових шкіл. Отож, – не було й наукових центрів.

Московська церква також не могла стати осередком науки, позаяк москвинське духовенство, у силу своєї неписьменності та аморальності, було не спроможне займатися науковою діяльністю. Тому цілком зрозуміло, що ніякої історичної школи у Московії не могло бути у принципі. А не було науки – то й не було що знищувати.

Отож, основний удар руйнівників історії прийшовся саме по Україні, яка здавна мала потужну школу літописання і зуміла накопичити серйозний науковий матеріал… …Зазнавши нищівного удару, українська історична наука втратила усю інформативну базу, яку вона надбала за попередні тисячоліття. Тому ні про яке наукове протистояння з европейськими хронікерами і відстоювання історичної правди мова уже не велась.

Так спільними зусиллями католицької Європи та “православної” Московії й народилася нова версія світової історії. Уся ця строката суміш відвертої брехні, інколи правди, деколи напівправди, частіше домислів і перекручень, а ще легенд та міфів виявилася надзвичайно живучою. Тому успішно й дожила до наших днів.

Пройдуть роки… Так складеться доля, що усі слов’янські народи уже в період нової історії (18-19 століття) тривалий час перебуватимуть у складі ворожих їм імперій (Московської, Османської, Священної Римської імперії, Австро-Угорщини тощо). Тому й не дивно, що на імперській брехні виростуть цілі покоління слов’янських істориків.

Навчаючись по відомих європейських університетах, молода генерація польських, хорватських, словацьких, сербських, чеських науковців успішно засвоюватимуть “оновлену” історію і поступово ставатимуть її палкими прихильниками. А повертаючись на Батьківщину, нестимуть здобуті “знання” у народні маси, тим самим спотворюючи свідомість своїх народів. Колишня слава слов’ян, їхня сила і гордість поступово танутимуть у мареві минулих століть… На зміну прийде любов і повага до усього німецького, італійського, французького, англійського…

Але знову пройдуть роки… З часом серед поневолених слов’янських народів Європи розпочнеться процес національного відродження, який приведе до зростання їхньої національної самосвідомості. Прямим наслідком чого стануть етнічні рухи, які спричинять до низки національно-визвольних революцій. Слов’янська Європа нарешті прокинеться, попри усі намагання фальсифікаторів знищити їхню історичну пам’ять.

Відродження торкнеться й ідеології. Найбільш національно свідома та освічена частина слов’янства запідозрить, що офіційна європейська історіографія їх нахабно дурить, звеличуючи германців, а їхні рідні етноси несправедливо відносячи до розряду неповноцінних. Офіційна версія світової історії дасть першу серйозну тріщину.

З’явиться бажання розібратися у проблемі. Слов’янські історики засядуть за книги. Розпочнеться чергове переписування історії. Але й тут не обійдеться без курйозів. Маючи цілком справедливе та похвальне прагнення віднайти втрачену істину і відновити історичну справедливість, науковці, у той же час, не підозрюватимуть про два підводні камені, які стануть на заваді їхнім благим намірам. Перший, – це відсутність правдивих першоджерел, які б дозволили їм відновити реальну картину минулого. Не можна беззаперечно вірити старим книгам. Цю підступну істину ми тепер знаємо. Але вони її не знали. І працювали з фальсифікатами, вважаючи їх “першоджерелами”.

Допомогти історикам у роботі могла б інтуїція, копітке вивчення античної та середньовічної літератури, логічний аналіз першоджерел та суперечливих історичних фактів, а ще – звичайний здоровий глузд. Але тут з’явиться другий підводний камінь, який зведе нанівець усі спроби дошукатись істини. Ним стане надмірний націоналізм дослідників. Будучи продуктом офіційної історіографії, вони були виховані у дусі зневаги до усього слов’янського. Виникне парадоксальна ситуація: звільнившись від колишньої меншовартісності, ставши патріотами і прославляючи власні народи, слов’янські історики, у той же час, принижуватимуть своїх же довколишніх братів по етнічній крові. У першу чергу – українців.

Отож, до німецьких та московських фальсифікаторів приєднаються польські, сербські, болгарські, чеські тощо. Кожен тепер на свій лад переписуватиме історію, перетягуючи ковдру європейської минувшини на себе. А це означатиме лише те, що нас знову обкрадатимуть, приписуючи сторінки української історії собі. Так і стали праукраїнські племена білих хорватів, дулібів, бойків, волинян, древлян, полян, кривичів, склавінів, тиверців чехами, поляками, угорцями, румунами, болгарами, сербами…

А давні сторінки української минувшини стали частиною історії Польщі, Чехії, Угорщини, Румунії, чи тієї ж Московії. Отож, слов’янські патріоти істини не дошукались, але історію заплутали ще більше…

…Колись Джордж Оруелл сказав геніальні слова: “Хто керує минулим, той керує майбутнім; хто керує теперішнім, той керує минулим”. Таки дійсно: мудрий народ германці – вони цю істину знали ще за пів тисячі років до Джорджа Оруелла.

3 views0 comments

Comentários


Post: Blog2_Post
bottom of page