Ірина Широка (Ванкувер)
Нещодавно Ванкувер попрощався з двома українськими ветеранами, які перебували в Канаді на реабілітаційній програмі. Андрій Усач і Назар Барилко приїхали в Британську Колумбію на навчання і лікування за підтримки благодійної організації «Кленова Надія для України». Просторий океан і величні гори, а головне – доброзичливі люди Ванкуверу, допомогли хлопцям частково забути про рани, які отримали на передовій. Своїм досвідом і спогадами діляться Герої України – Андрій Усач та Назар Барилко.
– Яку роль відіграв Майдан у вашому житті?
Назар: Я ходив на Львівський Майдан. В моємо житті були зовсім інші плани – я вже мав всі документи, щоб їхати закордон на роботу. Але в останні дні перед виїздом я натрапив на телепрограму про Слов’янськ від «Вавілон 13». Там закликали, щоб чоловіки не ховалися, а йшли воювати, щоб разом відбити ворога скоріше. І вже тоді я розумів десь на підсвідомості, що я там буду – я поїду в АТО. На днях прийшла повістка і я пішов. Я розумів, що тут є тільки два варіанти – я або йду на війну і повертаюсь, або не повертаюсь.
Андрій: Я їздив на Київський Майдан періодично, а коли в черговий раз приїхав після розстрілу, дуже велике враження справили на мене ті всі квіти і свічки, які поставили для загиблих. Я не міг собі пробачити, що мене там не було. Їхав додому і думав, що буде війна, і вирішив записатись добровольцем. Вже в березні мене визвали на службу. Пам’ятаю, як чекав з нетерпінням коли мене вже пошлють на фронт. Я не міг спати – думки крутились вирієм в голові. Варто було включити телевізор на пару хвилин і вже мав матеріал для думок аж до ранку.
– Не було страшно вичікувати?
Андрій: Страшно вже було там в Луганську. Коли ми їхали в аеропорт, він вже був оточений. Після того, як збили наш літак, авіація вже не літала і наші сили довший час стояли в окупації. Ми була перша колона, яка змогла туди прорватись.
Андрій Усач
– Що найбільше вразило на фронті?
Назар: До мене дійшло, куди я потрапив аж коли ми приїхали в зону бойових дій, і я побачив на землі пісок перемішаний зі склом. В тому селі раніше йшли бойові дії і наші сили понесли великі втрати. Місцеві жителі нас зустрічали ворожо. Їх можна зрозуміти, бо спочатку сепаратисти заходили в село і знущалися з них. А коли українська армія витісняла противників, то останні починали бомбити ту місцевість.
В село Щастя нас везли запутаною дорогою, щоб уникнути пасток. Часто траплялось, що конвої машин попадали під розстріл артилерії через витік інформації. Коли приїхали, ми зрозуміли, що опинились на передовій. Ми могли бачити противників та залпи їхніх машин.
Назар Барилко
– Що трапилось перед тим, як ви з пораненнями потрапили до лікарні?
Андрій: Мене поранили 17 липня. Кажуть, що снаряд в одну і ту ж воронку не попадає – то не правда. Коли вранці ми проходились біля одної з ям, я сказав, що тут ми будемо ночувати, бо снаряд не летить двічі в одне місце. Того ж дня я був ранений в двух метрах від тої воронки. Мені зразу на полі ампутували ногу, і я ще чотири дні знаходився в зоні аеропорту. Не було можливості транспортації, а знеболюючі препарати вже закінчувались.
Сам момент поранення не забуду ніколи. Пройшли долі секунди, а здалось, що півжиття прожив. Пам’ятаю, що біг і впав. Не зрозумів чому впав і, коли намагався піднятись, не виходило. Тоді я зрозумів, що жити буду, але без ноги. Я спробував спертись на руку – також не вийшло. Ще тоді подумав, що простий перелом. Дуже переживав за лице. Коли я зрозумів, що не зможу ні йти, ні повзти, хотів зробити собі укол, але не міг одною рукою скоординувати. Підбігли хлопці і допомогли мені. Отямився я в момент, коли відрізали ногу. Це робилось під обстрілами. Було два лікаря і декілька фельдшерів.
<< Я не розумів, звідки мав брати сили жити далі. На щастя, згодом моя жінка і двоє донечок вивітрили ці жахливі думки з голови. >>
Ранених довго не вивозили з окупаційного Луганського аеропорту. Я думав, що зберегти людські життя хоч тих, хто ще залишився в живих, то є одна з головних задач військових. Виявилось, що то була ілюзія. Якби наші хлопці не дзвонили додому і не розповідали рідним, що там відбувалось, все просувалось би набагато повільніше. Навіть при наявності указів, про вивіз ранених, всерівно приїжджали нас забирати добровольці, а не військові медики. Вони привезли нам воду, припаси, а на зворотньому шляху загрузили нас. Найважчими були ті чотири дні в аеропорті, коли нас не вивозили. Без ноги, з багаточисельними пораненнями, я майже втратив сенс життя. Я не розумів, звідки мав брати сили жити далі. На щастя, згодом моя жінка і двоє донечок вивітрили ці жахливі думки з голови.
Назар: 10 жовтня я заступив на чергування. Диверсанти зайшли з задніх позицій. Я почув постріли і впав. І вже не міг піднятись сам. Три кулі попали мені в стегно – розірвали нерв і артерію. Мене транспортували десять годин на даху БМП до найближчої лікарні, а потім на гелікоптері в Харків. Нога страшенно боліла. Я відчував запах своєї крові аж до переїзду в Київ. Там два дні мені рятували ногу. Біль була нестерпна, я вже сам просив щоб забрали її. Що я запам’ятав з тої ночі це те, що дуже захотілось жити.
<< Фантомні болі -це коли болить нога, а її нема. >>
– В яких умовах ви жили?
Назар: Перше, що я зрозумів в армії це те, що, як постелиш, так і виспишся. Ми і намети ставили, і ями копали кожен для себе, щоб сховитись, коли буде обстріл. Іноді нам щось зилишалось від сепаратистів. Загалом спали на відкритому повітрі. Якось нам вдалось розташуватись в покинутому приміщенні дачі колишнього губернатора Луганської області. Там був лише один робочий душ. Я запам’ятав цю мить на все життя – я був такий щасливий, що чуть не плакав.
– Які були настрої на фронті?
Андрій: Настрої були різні. Там було дуже багато молодих хлопців. На війні страшно, але більшість розуміє, що боятися то не вихід і треба захищати свою країну. Паралельно з війною в рядах велась особлива політика. Деяким потрібно було пояснювати, за що ми воюємо і чому ми виграємо. Ще жодний агресор не виграв війни. Бог на нашому боці, тому все буде добре.
Ви отримували гуманітарну допомогу?
Назар: Допомога не все до нас доходила, але в той час багато повідкривалось інтернет-магазинів. От і вся допомога.
Ветерани у Ванкувері, Канада (2016 р.)
– Яке було найважче завдання?
Назар: Найважчим було контролювати диверсантів, бо вони любили пролазити вночі. Ми патрулювали з шостої вечора до шостої ранку. Страшно було вночі, бо в нас не було тепловізорів. Сиділи реагували на кожен звук. Вони йшли по три-чотири людини. Коли ми чули що хтось йде, тоді стріляли. Вони так провіряли чи ми на місці.
<< Якби ще була можливість, я би ще раз поїхав. >>
– Яке було найбільше випробування?
Назар: Найважче тоді коли, ти поправляєшся, а через кілька днів приходить лікар і каже, що щось пішло не так і є загроза ампутації всієї ноги. І як після того знаходити сили боротись?
Ветерани із діаспорою Ванкувера, Канада (2016 р.)
Ніхто з героїв-ветеранів не жаліє про те, що трапилось. Кажуть, що якби ще була можливість, то ще раз би поїхали.
Нам лиш залишається надіятись і сподіватись на те, щоб можливості більше не підверталось і всі ті, хто зараз на передовій благополучно повернулись додому. Хоча, ми з вами можемо зробити більше – долучитись до спільної мети «Кленової Надії» і разом з волонтерами підтримати і реалізувати їхній наступний проект – реабілітаційну програму для ветеранів з посттравматичним синдромом. Більше про неї взнати, а також допомогти фінансово можна на офіційному сайті фонду http://www.maplehope.org.
Comments