Довідка УВ:
Український Молодіжний Клуб, або УМК, було засновано у російській столиці ще у 2008 р., завдяки ентузіазму хлопців-студентів Сашка Ступаря і Андрія Мірошніченка. Діяльність клубу почалась із створення групи московських українців у популярній соцмережі «ВКонтакте», а далі уже були неформальні зустрічі, організації вечірок, футбольних матчів, імпровізованих концертів українських пісень і тд.
З часом бажаючих долучитися до українських зустрічей стало настільки багато, що гурток студентів з України поступово перетворився на Український Молодіжний Клуб, який об’єднує українську молодь зі всієї Москви та області.
Зустрічі клубу відвідують не лише етнічні українці, але й росіяни, поляки, білоруси, татари; люди, які народилися в Україні або мешкали там; люди, які мають українські коріння; люди, які колись подорожували Україною, а також ті, хто просто цікавиться нашою мовою та культурою.
Окрім культурницької діяльності УМК надає і практичну допомогу новоприбулим землякам. Головною метою УМК є об’єднання української молоді Москви в дружню компанію, де ніхто не буде відчувати себе одиноким емігрантом за кордоном, відірваним від своєї Батьківщини, де кожен зможе знайти собі друзів та однодумців.
Більш досвідчені діаспоряни, які вже давно мешкають у Росії, допомагають землякам познайомитися із життям у Москві, влаштуватися на роботу, знайти нових знайомих серед москвичів.
А українцям, які народилися у Москві, на відстані від Батьківщини, або живуть тут більшу частину свого життя, УМК допомагає зберігати свої традиції, менталітет та, врешті-решт, просто залишатися українцями. В УМК святкують українські свята, обговорюють та діляться новинами з України, зберігають українські народні традиції, готують українські страви, а головне – спілкуються рідною мовою!
(Інформація з сайту www.vecheerka.ru)
Нещодавно до УВ надійшов лист від керівника Українського Молодіжного клубу Ярослава Копельчука, де він розповідає про створення та діяльність української футбольної команди у Москві, а також труднощі, які їм доводиться долати, щоб гідно захищати честь України у столиці держави-північного сусіда. Публікуємо його нижче у дещо скороченому варіанті.
•••
Український Молодіжний Клуб Москви: Гра почалась!
11 червня відбулася перша гра Євро- 2012, де прийняла участь українська збірна здобула переконливу і яскраву перемогу (2:1) над збірною Швеції. Ця гра почалась о 22-45 за московським часом, на Київському стадіоні… але у Москві, боротьба за футбольну честь України почалась на кілька годин раніше – о 19-30, коли відбулася перша гра української молодіжної команди «Славутич» проти німецької – «Штурм». Поєдинок відбувся у рамках змагань Міжнаціональної Футбольної Ліги, де грають команди національних громадських організацій м. Москви.
Проте тут ми програли… програли з неймовірним, та дуже прикрим рахунком – 19:0! Такий рахунок вперше за багатолітню історію ліги… Чому ж «Славутич» в першу свою гру показав такий результат?
Щоб зрозуміти усі перипетії довкола цього матчу, потрібно спершу звернутись до іcторії клубу. Створення ФК «Славутич» далося важко, з великими зусиллями і дуже під великим тиском, але ми все ж організувались і в травні цього року вступили в Міжнаціональну Футбольну Лігу (МФЛ), де зараз грає 18 команд. 13.05.2012 відбулось жеребкування, то ж у нашій групі є 5 команд (11.06.2012 була гра з командою «Штурм», 26.06.2012 – граєм з командою «Садвал», 30.06.2012 – з командою «Адыги», 07.07.2012 – «Русичи»)
У цьому процесі українським футболістам-ентузіастам практично ніхто не допомагав, було дуже не просто, а єдиний, хто нас підтримав і повірив в нас – це той самий «Славутич», батьківська, найстаріша українська організація Росії. Її керівник, Антонів Василь Федорович – єдина людина із «старшої» діаспори, яка нас завжди підтримувала. Тому ми і звемося «Славутич».
Проте, на жаль, допомоги від інших діаспорних організацій українська молодь Москви не отримала, навпаки, часто нам просто ставили палки в колеса.
Навіть на нараді Об‘єднання Українців Москви, перед 2012 роком, коли складався список проектів, з якими планувалось звернутись до посольства України із проханням допомоги, ініціатива по створенню українського футбольного клубу не була підтримана. Дались взнаки певні тертя та непорозуміння між різними поколіннями української діаспори Москви.
Але в українському посольстві таки взнали про наш футбольний клуб! Навіть більше – виявили готовність стати членами команди! Оминувши офіційні бюрократичні канали, через особисте спілкування, ми домовились із працівниками посольства про спільну участь в організації клубу.
Проте, як виявиться згодом, раділи зарано. Спочатку п. Грибан Олесь, третій секретар посольства України, капітан посольської команди пообіцяв зібрати 7 хлопців, які вміють і будуть грати, і ця розмова велась на протязі цілого року. Адже це не проста справа – зібрати команду і для того, щоб на полі стояли 11 хлопців, має пройти дуже велика та кропітка робота. І ми цю роботу провели. Ми – це я, і Володя Поліщук – капітан команди «Славутич». Команди ще не зіграної і «нанизаної на живу нитку».
Тож 11 червня пішли ми у бій, знаючи, що резерву не буде. Бо, як виявилось, хлопці з посольства нас просто обманули. До останнього, до дев‘ятого червня пан Олесь обіцяв, що вони будуть грати. Аж раптом він зник. На кілька днів. На багаторазові телефонні дзвінки не відповідав.
І ось настав день гри. Точніше – день ігр. Тут, в Москві – команди «Славутич», а в Києві – команди збірної України… Пан Олесь мені таки подзвонив. Сказав, що їде у відрядження, але хлопці прийдуть. Я попросив дати їм мій телефон, і знову нагадав, що в нас не вистачає гравців! І ми їх чекали. До останнього.
В житті всяке буває, це зрозуміло. Але в даному випадкові, хлопці з посольства України протягнули час. І це виглядало як наперед продуманий акт – обнадіяти нас, щоб ми не шукали заміну, щоб вийшли в неповному складі, в збентеженому та пригніченому настрої.
Виходить, що наше посольство аж ніяк не зацікавлено у тому, щоб команда «Славутич» розвивалась і відстоювала честь України?
Навіть коли пролунав перший свисток, ми сподівались що вони підійдуть. В мене питав головний суддя: де ваші заміни? Я йому все розповів. І він час від часу мене питав: ну що, прийдуть? Не прийшли…
Це гірко, прикро, що ми програли, та ще й з таким рахунком. Але це спорт. Ми вийшли не зіграні, знайомились на полі одне з одним, в нас був «недокомплект» гравців. Але болить інше – те що ми їх чекали. Ми на них надіялися. Ми і не думали шукати заміни! А якби ж вони хоч за кілька днів сказали що не прийдуть, ми б щось придумали!..
Більш того, ми не встигали вирішити питання з спортивною формою – все маємо шити самі, за власний кошт, і на гру вийшли в манишках, а в посольстві обіцяли, що забезпечать формою жовтого кольору, подібно до національної збірної.
Для порівняння, команду німецької діаспори «Штурм» привезли на сучасному європейському автобусі. Їх супроводжували керівники німецької діаспори. В них було кілька тренерів. І саме цікаве – команда «Штурм» складається з гравців спортивної школи, і судейських… Під час нашої гри було оголошено, що скоро ця команда поїде в Німеччину захищати честь Росії.
Ми ні в кого нічого не просимо. Ми тільки запрошуємо стати разом із нами, працювати разом, грати разом… а якщо ні, то не заважати, не шкодити!
P.S. За роки громадської роботи в Москві УМК заробив авторитет в очах інших національних діаспор. І, щоб нас підтримати, нас запросили на гру, яка пройде 16.06.2012 у Всеросійському Виставковому Центрі (колишнє ВДНХ), де буде багато преси, офіційних осіб. Але ми мусили відмовитись. Тому, що в нас неповний комплект гравців… А виходити на поле в тому складі в якому вже програли – це показати перед телекамерами, що українська команда не потрібна своїй же громаді, своїй країні…
Ярослав Копельчук, Керівник Українського Молодіжного клубу м. Москви, член ради об’єднання «Українці Москви», член прес-клубу комісії по ЗМІ ради з питань національностей при урядові м. Москви, vinoj@rambler.ru
Comments