Сергій Горицвіт (Одеса)
Чотирнадцятого жовтня ми будемо відзначати одне з найбільш шанованих свят в Україні – свято Покрови Пресвятої Богородиці. Це свято впроваджене ще за часів хрещення Русі, та особливе шанування Святої Покрови починається з ХІІ століття за часів князювання Андрія Боголюбського, який збудував першу в Київській Русі Покровську церкву – на річці Нерль біля замку Боголюбове. До наших днів збереглася Покровська церква-фортеця в селі Сутківці Хмельницької області, зведена у 1467 році.
Фото Покровителька України – Свята Покрова
Українське козацтво вважало Пресвяту Богородицю своєю заступницею і зводило на честь неї церкви на січах. У поемі «Іржавець» Тарас Шевченко відобразив реальний історичний факт, який мав місце після зруйнування січі в 1775 році: «…Як покидали запорожці Великий Луг і матір Січ, Взяли з собою Матір Божу. А більш нічого не взяли…» Під Покровом Пріснодіви боролися за православну віру і незалежну Україну звитяжці багатьох поколінь. Утворена в 1942 році Українська Повстанська Армія, яка боролася за самостійну Україну, обрала собі свято Покрови за день Зброї, віддавшись під опіку святої Матері Богородиці. Після всіх жорстоких переслідувань християнства у роки радянського атеїстичного свавілля народна віра у Богородичне заступництво не вмерла. Тож, Покрова святкується у нас не тільки як народно-релігійне, а й національне свято.
Але складається враження, що окремі версти нашого суспільства постійно змагаються між собою, хто з них більш відданий Пресвятій Богородиці, а відтак заслуговує на більшу її прихильність. А час уже усвідомити, що для Матері-Покрови всі діти рівні та любі. Тож не гоже нам у свято на її честь бути порізно. На мій погляд, щоб відчути себе членом спільної української родини, нам належить відродити прадавню традицію народу відзначати свято Покрови як Храмовий день України. Цю пропозицію я висловив ще років десять тому на шпальтах газети «Культура і життя», коли працював там власкором. Потім надіслав цю публікацію щотижневика керівникам держави, політичних і громадських організацій, народним депутатам, місцевим радам населених пунктів названих на честь Покрови. Схвальних і зворушливих відповідей було стільки, що газета, яка тоді виходила великим форматом, присвячувала їм цілі сторінки.
Уже тоді пропозицію активно підтримали окремі конфесії, ряд козацьких товариств, відомі політики і громадські діячі, просвітяни й шанувальники народних традицій. Схвальну оцінку і слушні доповнення висловили Ігор Рафаїлович Юхновський, Левко Григорович Лук’яненко, Анатолій Сергійович Матвієнко, Лесь Степанович Танюк та інші, а народний депутат Юрій Анатолійович Бойко навіть подав на розгляд Верховної Ради відповідний законопроект. Не мали серйозних заперечень проти відродження Храмового дня на Покрову навіть Мінюст, Мінпраці та Держкомрелігій, у них було єдине застереження, аби лише це не збільшувало кількість святкових днів.
Церква Покрови в Переяславі на картині Тараса Шевченка
Та склалося так, що спершу вся розмова зводилася до того, який статус матиме відроджений на Покрову Храмовий день України, яке свято він має собою замінити. На той час обговорення питання про святкові дні у парламенті закінчилося нічим, бо різних пропозицій було безліч, і депутати ні до якої згоди не прийшли. Отоді мої однодумці й запропонували створити ініціативну групу у відродженні Храмового дня України і почати діяти, спираючись перш за все на громадськість. А щоб ніхто не звинуватив громадських ініціаторів у спробі самочинно додати до календаря ще один святковий день, вирішили наголосити, що свято Покрови Пресвятої Богородиці ніскілечки не змінює свого статусу при відзначенні його в масштабі Храмового дня України.
Тут зроблю невеличкий відступ, щоб відповісти кільком авторитетним ученим, які саме в той час звернулися до керівників держави з проханням установити у нашій країні День Подяки Богу. За взірець нашій владі вони поставили президента США Джорджа Вашингтона, який у 1795 році оголосив 19 лютого Днем спільної подяки Всевишньому. Молодці американці, бо у країні без національних традицій, фактично на порожньому місці створили національне свято. Українці ж упродовж багатьох віків його мали, на свій Храмовий день вони завжди просили Матір Господню молити Бога за нас і нашу Україну. Це й був справжній день подяки, прощення, покаяння й очищення, день єднання. Прикро, що навіть вчені мужі не усвідомлюють, що не нам слід в американців учитися, а навпаки.
У наш час навіть у селах, названих їхніми засновниками Покровськими або Покровками, (на сьогодні таких залишилося лише 24, а решту в тоталітарну добу було перейменовано) Храмовий день відзначається не всюди. За таке забуття своїх коренів і основ народних вірувань ми маємо просити прощення у нашої небесної заступниці й молити її огорнути своїм омофором люд наш, кожного українця. Подолати розбрат, всі труднощі на важкому шляху державотворення, примножити наші духовні й тілесні сили у будівництві нового життя нам допоможе свята віра у благодать Покрови Пресвятої Богородиці. Настав час повсюдно відзначати свято Покрови як Храмовий день України. Воно знову має стати святом не лише релігійним, а і всенародним, світським, як це було завше.
У відповідь на пропозицію нашої ініціативної групи ряд сіл, названих на честь Богоматері, вирішили свято Покрови відзначати як Храмовий день України. Їхні представники підписали колективного листа й започаткували збір підписів під зверненням до керівництва країни з проханням відродити народний звичай. У ньому вони висловили надію, що Президент або Верховна Рада приймуть відповідні рішення і цим завоюють широку підтримку й прихильність не лише віруючих, а і всього суспільства. Адже свято Покрови як Храмовий день України має стати виявом її найвищої сутності, днем єднання, одним із найбільш одухотворених наших свят. Водночас воно має бути й днем українського козацького лицарства та всіх захисників Вітчизни.
Покровська церква-фортеця у Сутківцях
А ще жителі Покровок і Покровських сіл закликали місцеві громади, настоятелів і общини православних церков, численні козацькі товариства і громадські організації, освітян і працівників культури, всіх співвітчизників наслідувати їхній приклад. «Пишаймося тим, що лише ми, українці, на подив усьому світу, маємо даровану самою історією щасливу можливість мати свій Храмовий день, – говориться у тексті їхнього звернення. – Давайте щорічно відзначати його в усіх містах і селах України щирим молитовним зверненням до нашої найпершої заступниці Пречистої Діви Марії, всенародними пісенними святами та козацькими забавами. Хай радість прийде на нашу землю.»
Ініціатива селян-покровців наводить на думку, що кожен із нас має, не чекаючи ні спеціального дозволу, ні вказівки властей, відроджувати Україну у своїй душі, сповідувати її звичаї й вірування. А посприяти людям у цьому можуть місцеві органи влади. Чому б славнозвісній Хортиці або Батурину – колишній гетьманській столиці не подивувати світ і не порадувати Україну відзначенням свята Покрови як усенародного Храмового дня? Чому б не ініціювати таке свято стольному Києву, який впродовж віків був для українців духовним центром, християнською Меккою, куди люди йшли на прощу щоб очиститися душею і піднестися духом? За роки радянської влади слава й велич Києва були розтоптані, а його столична місія звелася до адміністративних функцій центральної канцелярії України. Прикро, але таким місто залишається і в роки незалежності. Потрібні реальні кроки для відновлення авторитету Києва як осердя духовного життя України. Та й будь яке інше велике чи мале місто або село гідні започаткувати реальне повернення наших християнських і козацьких традицій.
Маю купу схвальних відгуків від багатьох політиків і нардепів, які висловлювали добрий намір ініціювати й запровадити Храмовий день України. Однак усе вийшло за приказкою: казав пан – кожух дам, та слово його тепле. Сьогодні розчаруваннями нікого не здивуєш. Усім уже оскому набили декларації високопосадовців про відродження духовності та культури народу. А стільки сил змарновано на пустопорожні балачки про єдність нації, про згуртування козацтва, про об’єднання християнських церков! І все це, зважте, замість того, щоб на ділі відроджувати духовність, єднати й згуртовувати український народ у спільній діяльності й молитві.
А саме цьому може добре прислужитися достойний нашої Матері-Покрови Храмовий день України. Тож залишається нам уповати на нашу небесну Заступницю та покладатися на власні сили. І в незалежній Україні досі залишаються без відповіді запитання, адресовані Тарасом Шевченком „і мертвим, і живим”: „…Що ми?.. Чиї сини? Яких батьків?” А кожен із нас повинен усвідомлювати, що корені наші в Русі-Україні, яка вже більше тисячі літ уклоняється Матері Божій Діві-Марії, вважаючи саме її своєю найпершою покровителькою. Перед образом Матінки Божої люди завше схиляли голови, повторюючи слова останнього гетьмана Запорізької січі Петра Калнишевського: „Молим, покрий нас чесним Твоїм Покровом і ізбави нас од всякого зла”. Богоматір була й залишається для нашого народу символом святості, свободи, людської й національної гідності, символом усіх чеснот земних.
Уже минув двадцять один рік, як проголошена доба духовного відродження нації. Свято Покрови тепер відзначається ще і як день українського козацтва та день створення Української повстанської армії. Але, на жаль, прадавня традиція ознаменовувати свято Покрови 14 жовтня Храмовим днем України вже майже забута. Нинішнє вкрай строкате козацтво вшановує Небесну Матір перш за все як свою козацьку покровительку, а не всіх сущих в Україні. Згодьтеся, що це не одне й те ж саме, адже усі ми „браття козацького роду”.
Навчені гірким досвідом, ми знаємо, що будь-яка влада у нас народжується під сузір’ям Воза, а тому її весь час треба тягти й штовхати, аби чиновництво слугувало громаді, людям. Повсюдно потрібна ініціатива знизу, від тих активних членів міських і сільських громад, які сьогодні плекають кволі паростки громадянського суспільства. Своє слово мають сказати християнські церковні общини, козацькі товариства, працівники закладів культури й освіти, члени творчих спілок, Просвіти, мистецьких колективів. Вони здатні не лише спонукати свої мерії й сільради до богоугодної справи, а й самі долучиться до організації й проведення Свята Покрови як Храмового дня України. За девіз його можна взяти слова: „Відродимо Україну в наших душах!” Адже йдеться не про заміну свята Покрови на Храмовий день України, а про повернення йому того глибокого духовного змісту, якого він був сповнений упродовж віків. Таке святкування можна порівняти хіба що із спорудженням нового храму на честь Богородиці, але не кам’яного, а більш величного – храму наших душ.
Хочеться вірити, що свято Покрови таки відродиться як Храмовий день України. Оце й знаменуватиме реалізацію на ділі багато разів деклароване відродження духовності й культури нації. І завжди огортатиме нас своїм омофором заступниця України Пречиста Діва Марія. А під спів церковних дзвонів лунатиме пісня-молитва Миколи Лисенка на слова Олександра Кониського „Боже, великий, єдиний, нашу Вкраїну храни”, яку ще прадіди наші вважали своїм духовним гімном. Від кожного з нас залежить, щоб збулися слова Кобзаря: «І забудеться срамотня Давняя година І оживе добра слава, Слава України». З нами Бог і Україна, яка була й залишиться козацькою і покровською державою! З вірою в це під Покровом Пресвятої Богородиці ми зведемо її оновлену вільну й заможну. І то буде найкращий храм для нашої небесної покровительки й заступниці.
Фото uk.wikipedia.org
Комментарии