top of page

Роздвоєння особистості сучасного емігранта

ВІД РЕДАКЦІЇ: Молода поетеса з Сіверщини, Мирослава Уніат зараз навчається в Українському  Університеті Альберти, що у Едмонтоні. Ми вже друкували вірші Мирослави у попередніх виданнях. Цього разу пропонуєм вашій увазі невелике есе авторки. Мирослава збирається відвідати Винкувер з презентацією на тему українського політичного фольклору. Наразі продовжується компанія по збиранню коштів на цю поїздку. Бракує яких 300 доларів. Хто бажає підтримати ідею творчої зустрічі з Мирославою Уніат – пишіть на УВ.

•••

Мирослава Уніат (Едмонтон)

Мирослава Уніат


Що значить поїхати далеко і назавжди? У цьому контексті слово «назавжди» означає «на постійне місце проживання». Відповідь на це запитання буде у кожного своя, але, безумовно, більшість проходить етап  «подвійного життя»: тоді, коли ти ще ніби чужий у новій країні, і водночас, коли ти ще душею вдома.

Сучасний технічний прогрес, авіаперельоти,  доступ до соціальних мереж, скайпу роблять етап «подвійного життя» довшим. Емігранти можуть щодня спілкуватися зі своїми родичами,  друзями, знайомими. Тоді як століття тому люди залишали рідну землю і прощалися з усіма назавжди. Таким чином вони приїжджали в нову країну і відразу починали «нове» життя, при цьому «старе» життя не підживлювалось стабільним спілкуванням і частими візитами у час відпустки.

Який же смак цього «подвійного життя», шановні емігранти? Вам так легше, чи, навпаки, психологічно важче? Сучасні технічні можливості зменшують вашу ностальгію чи збільшують її?

Думаю, у кожного своя відповідь. Люди звикають до всього. Проходить час і в новій країні з’являються нові знайомства, робота. Ти працюєш, живеш, пускаєш коріння, ніби деревце, яке пересадили із одного місця на інше.

Я знаю із свого досвіду, що значить жити «подвійним життям». Це значить прокидатися о 8 годині ранку і рахувати, котра година в Україні, щоб зателефонувати рідним тоді, коли вони ще не сплять. Це значить відразу перевірити електронну пошту, повідомлення в соціальних мережах, переглянути новини в Україні (часто засмутитись)і подумати: «А в Україні в цей час зазвичай ще тепліше навулиці… Там, мабуть, іще бабине літо,+17, а тут  вже видно іній…» На телефоні встановлено два часові пояси: канадський та український. Потім ти вмикаєш комп’ютер і зразу на екрані з’являється скайп- повідомлення, що показує хто онлайн. Потім коротка (часом довга)розмова.  Ти кажеш:  «Добрий ранок!» У відповідь чуєш: «Який ранок? У нас уже вечір…» Поговорили, розказали новини і роз’єднались  – віртуальна зустріч закінчилась. Таким чином ти обізнаний із ситуацією вдома, знаєш новини і не «випадаєш із ефіру», бо завжди на зв’язку.

Потім ти купуєш авіаквиток, їдеш у відпустку додому. Приїжджаєш. І тут у тебе з’являється цікаве відчуття: ти вдома, але вже не вдома. Інший контекст. Те ж саме сталося б і з деревцем, яке спочатку пересадили, а потім повернули на попереднє місце. Йому треба час, щоб адаптуватися незважаючи на те, що воно росло там із самого початку. Проходить тиждень-два –  звикаєш. Ти знову вдома, але скоро час летіти назад…Там тебе чекає твоє «друге» – канадське життя. Повертаєшся в Канаду і тобі часом хочеться плакати,  а часом ні, але спочатку тобі точно чогось не вистачає. І знову звикаєш. І так від звикання до звикання проходять перші роки.

Хтозна  скільки триватиме такий період. Думаю, залежить від людини і від того, наскільки вона прив’язана до рідної землі. Деяких на Батьківщині нічого не тримає. Такі не проходять етап роздвоєння особистості, а просто пускають коріння на новій землі. Але це однозначно не про мене. Частина мого коріння ще в Україні, воно підживлюється постійним спілкуванням і контактом із близькими мені людьми.

0 views0 comments

Comments


Post: Blog2_Post
bottom of page