Під звуки його кобзи Москва притихла

 Олена Марченко (Москва)

Тарас Постніков

Буває так, що зустрінеш людину і, здається, вже все про неї знаєш, адже доводилося неодноразово бачити на екрані, на сцені, спілкуватися в житті. А потім якось неочікувано відкривається нова грань, і розумієш, що таку особистість неможливо пізнати до кінця, як неможливо пізнати таємницю геніальності, таємницю життя. Але доторкнутися до неї – наче піднятися над собою у високе, вічне небо…

Знайомтеся: заслужений артист України, актор Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка, кіноактор, кобзар Тарас Постніков.

Йому судилося стати культовою фігурою сучасного українського кобзарства, адже він першим у новітній історії України виніс на професійну драматичну сцену справжню українську старосвітську козацьку кобзу.

Голос Тараса Постнікова під акомпанемент кобзи лунає самобутньо й сильно в найкращих виставах академічних театрів України, він – єдиний кобзар в Україні, який має професійну акторську та музичну освіту одночасно, що є основним критерієм справжнього кобзарського мистецтва.

Його виступи – це завжди дивовижне дійство, яке вражає своєю неповторністю, глибиною і змістом навіть найвибагливіших слухачів. Як справжній митець Тарас прагне, щоб його супроводжували дорогі серцю спомини, чулися чисті співзвуччя землі, які проймали з дитинства. Тому твори у його виконанні містять емпіричну оповідь української національної душі, нагадують про далеке минуле, особисті переживання, про обов’язок і глибоко заховану в попелі часу пам’ять про тих, хто заповідав нащадкам вічні сади любові.

Тільки людина з добром і вірою в серці може невтомно вболівати за долю українського кобзарського мистецтва, з почуттям синівського обов’язку впевнено продовжувати традиції прадідів і мати свій неповторний гучний голос у громадському й культурному житті країни.

Таким Тарас Постніков постав і на сцені Національного культурного центру України в Москві під час поетичного марафону «Слов’янські струмки», що відбувся у травні в рамках IV Міжнародного форуму «Популярна література і сучасне суспільство».

Гамірлива Москва затихла під звуки його кобзи, даючи волю емоціям та справдешності відчуттів.

– Тарасе, хто був вашим учителем гри на кобзі?

– Сталося так, що я ні у кого конкретно не вчився. Мій рідний брат Богдан – професійний скрипаль, дружина має абсолютний слух, багато друзів – професійні альтисти, скрипалі, домристи, гітаристи… У них і запитував про позицію рук, про рух руки вздовж грифа, про специфічні вправи для правої руки на струнах, про позицію інструмента! Майстер, який виготовив мені кобзу, лише раз показав, як правильно її тримати. От і все.

Перед навчанням у Київському державному інституті театрального мистецтва ім. І. К. Карпенка-Карого отримав серйозну фахову підготовку у Вінницькому музичному училищі ім. Леонтовича. Щоправда, закінчив училище по класу флейти! І мені як духовику було складно опановувати струнно-щипковий інструмент, адже це зовсім інше мислення! Тож я взяв самовчитель гри на кобзі відомого кобзаря Володимира Кушпета й почав наполегливо працювати. А коли прийшов до пана Володимира на перший і, як виявилося, єдиний урок, він мене почув і сказав, що я вже вмію грати і вчити йому мене нема чого!

Та я не вважаю себе людиною, яка повною мірою оволоділа кобзою. Це складний інструмент із величезними і ще не розкритими можливостями.

– А коли ви вперше вийшли на сцену?

– Всі ми, театральні діти, змалечку на сцені, це було ще коли мої батьки працювали в Сумах у театрі музичної комедії ім. М. Щепкіна. А першу роль я зіграв під час навчання у школі в 1988 році, коли ми з родиною переїхали жити до Вінниці, у Вінницькому музично-драматичному театрі ім. М. Садовського. Тоді я зіграв роль онука у виставі Є. Дударєва «Крик журавля» режисера В. Є. Селезньова. Тепер він художній керівник вищеназваного театру, де й зараз працюють мої батьки.

Чотирирічним я зіграв головну роль хлопчика в дитячому фільмі, який, на жаль, так і не вийшов на екрани. Цей фільм був про дружбу хлопчика та великого собаки – дога. Насправді я так боявся! Уявіть – маленький хлопчик мав вести на повідку пса, вищого за нього.

– Де сьогодні використовуєте кобзу?

– Уперше зробив це у виставі про Жанну Д’арк – рок-опері «Біла Ворона» театральної компанії «Бенюк і Хостікоєв». У ній я граю дві ролі – молодого менестреля і короля Франції – нащадка королеви Франції Анни Ярославівни, українки, доньки київського князя Ярослава Мудрого.

Ми з Анатолієм Хостікоєвим, режисером цієї вистави, нафантазували, що вона могла навчити своїх дітей і онуків, а ті у свою чергу – наступні покоління, українських пісень і любові до культури своєї далекої прабатьківщини Русі-України. І якщо мову король напевне вже не знав, то мелодію знати міг. І от я співаю українську козацьку пісню «акторською французькою», такою собі «тарабарською». Мій друг Даві, справжній француз, коли дивився прем’єру, так сміявся, що ледь із крісла не впав!

Граю на кобзі і в музичній виставі «Задунаєць за порогом» компанії «Бенюк і Хостікоєв». Це не помилка, саме «задунаєць» – так себе називали козаки Задунайської Січі, а «за порогом» – це за межами своєї Батьківщини. Це версія «Запорожця за Дунаєм». В оригінальній опері геніального Гулака-Артемовського прекрасна музика, але жодного слова про реальні події на Задунайській Січі. Ми додали історичної правди, яка є більше трагічною, ніж романтичною. Я в цій виставі співаю і граю Андрія. Тому кобза там з’явилася логічно й дуже доречно.

І ще в одній виставі, цього разу мого рідного театру імені Івана Франка, «Назар Стодоля», я теж використовую кобзу, граю роль кобзаря, співаю декілька народних пісень у супроводі цього інструмента. Свого часу мою роботу в цій виставі високо оцінив тодішній художній керівник нашого театру Богдан Ступка.

– На вашу думку, яку місію кобзарство може виконувати в сучасній Україні?

– У більшості народів світу є струнно-щипкові інструменти: в індусів – сітар, у іспанців – гітара, у росіян – балалайка тощо. А в українців – кобза, а також торбан, а ще кобза «Мамайка», яка, на жаль, нині вже зникла. Бандура – теж унікальний, прекрасний інструмент, символ України, якому пощастило більше, ніж кобзі. Але бандуру часто помилково називають кобзою, хоча бандура є арфоподібним інструментом, а кобза – лютнеподібним!

Справжня кобза здатна повернути українцям втрачені орієнтири етики, естетики, духовності! Налаштувати на здоров’я та успішність, гордість за себе, своїх предків і віру в нащадків!

Іще Лисенко, Немирович-Данченко, Куліш, Шевченко, Гоголь писали, що коли люди слухали кобзарів, то щиро плакали чи сміялися. І назвали їх «народними професіоналами». Вони в один голос відзначали драматичний, тобто справжній акторський талант у поєднанні з музичним.

І я неодноразово був свідком такої підсвідомої дії кобзи на людей. Під час нещодавнього мого концертного туру Україною бачив, як сяють очі людей у залі, коли вони чують звуки кобзи, з’являється якийсь невидимий зв’язок зі своїми героїчними предками, їхнім сильним духом і мудрістю поколінь.

Я переконаний у тому, що відродження кобзарства сьогодні є одним із найважливіших елементів формування нашої потужної в майбутньому держави, зміцнення національних засад мистецької освіти, які базуються на величезній культурній спадщині українського народу.

Проте в розвитку сучасного кобзарського мистецтва є один болючий і прикрий момент. В Україні справді хороші талановиті кобзарі, але їх, на жаль, дуже мало. Натомість існує велика кількість людей, які зовсім не вміють грати на кобзі, не розуміють достеменно, що таке музика й виконавство, часто не мають навіть слуху. Вдягають шаровари, вишиванку, жупан, роблять оселедця і граються в кобзарство. Не було би проблеми, якби вони робили це вдома, або в колі собі подібних. Існують же клуби історичної реставрації, де можна грати, а потім зняти костюм та повернутися до повсякденного життя. Проте ці «кобзарі» вважають своє бездарне виконання взірцевим та ще й поводяться дуже агресивно!

На мою думку, вони роблять духовний злочин проти славної пам’яті про кобзарів і козаків. Проте я певен, що час усе поставить на свої місця й кобзарство відродиться в усій своїй красі та глибині!