Не можливо бути щасливим, коли державі погано

Тарас Береза (Львів)

Давньогрецька історія залишила нам у спадок велику істину – попри внутрішні міжусобиці народ повинен об’єднатися, аби дати відсіч зовнішньому ворогу. Так завжди було між спартанцями та троянцями. Також древньогрецький патріотизм полягав у тому, що жоден громадянин не може почувати себе щасливим, коли державні інтереси у небезпеці. Наступаючи з року в рік на ті самі граблі, українці ніяк не можуть об’єднатися. А зовнішній ворог, немов отой легендарний Троянський кінь, вже давно сіє розбрат зсередини.

Мов вовк у овечій шкурі, ненажерливий геополітичний проект Русского Міра захоплює наші стратегічні національні ресурси та об’єкти. Політична, економічна, освітня, культурна, релігійна, медійна та мовна експансії  – це яскраві прояви новітнього російського шовінізму, що набрав особливих обертів останніми роками. Наш політичний олімп позбавлений патріотичної еліти. Все більше економічних об’єктів та компаній переходять до рук російських власників та акціонерів. В освітню програму втілена чужоземна історія та пропаганда. Українська культура жевріє в злиднях. Все більше західноукраїнських церков вигідно прилаштовуються під парасолькою московського  патріархату. Телебачення та радіо кишить сурогатом дешевих та примітивних програм, що покликані виховати покоління ренегатів. Ми роками засмічували рідну мову суржиком, а цього літа зовсім кинули на поталу, віддавши її у чужі руки. І не треба показувати пальцем на мову Азарова, бо це вже давно не смішно, краще послухайте суржик на центральних вулицях та у знаних кав’ярнях Львова, і вам все стане ясно.

Мову вони в нас забрали без бою, скільки б там не кричали Кожемякіни, Яценюки та Фаріони, що другого читання не буде. Рвали на собі сорочки і переконували, що мова у нас одна. А далі президенту нічого не залишилось, як дуже низько опустити  представників нашої псевдо-інтелегенції. Тепер десь нізвідки взялася облудна пропаганда від партії одвічного бджоляра, що попри усі історичні утиски мови, сьогодні українці все ж її відстояли та зберегли!?

Наші рейтингові прапороносці вміють гарно промовляти на замовних ток-шоу, що координуються агентами чужої держави. Ці обличчя нової політики та змін можемо бачити на усіх біг-бордах, проте не бачили їх, коли отій жменці голодуючих перед Народним Домом не вистачало елементарних побутових засобів та води, аби утримувати мовні позиції на пекельному граніті. І те, що голодуючих назбиралося лише близько десятка – це наша національна ганьба. Ганьба кожного українця, який спостерігав за цим з екрану телевізора і чекав вдома, що ж воно буде далі! Ганебно і те, що на політичну рекламу витрачаються мільйони, а коли треба підтримати бодай невелику громадську ініціативу, ці патріотичні партії та їх лідери опускають голову в пісок, заявляючи, що вони діють як неприбуткові громадські організації. Після 28-го жовтня мільйони гривень підуть на смітник у вигляді брошурок, календариків, агіток, плакатів та іншого непотребу.

Десь від нас подівся отой бойовий дух, нема колишнього запалу в очах, і вже як колись не горять серця. І те, що голодуючих назбиралося лише близько десятка – це наша національна ганьба. Ганьба кожного українця, який спостерігав за цим з екрану телевізора і чекав вдома, що ж воно буде далі!

Все це відбувається у реальному часі суцільної брехні та показухи, бо й досі ми не здатні сформувати потужну національну еліту, спроможну чинити опір зовнішньому агресору, а також громадянське суспільство та середній клас, які б стежили та  впливали на дії цієї еліти. Натомість, хоч греблю гати, у нас технократів на чолі отих недолугих партій, які хизуються своєю символікою, гаслами та прапорами, а також примітивними рекламними роликами, які забезпечують їм принизливі передвиборчі відсотки. Та прикриваючись дешевим популізмом жодна з них не здатна відстояти національні інтереси, об’єднатися за ради них з іншими під єдиним національним стягом. Спільний гібрид «Батьківщини», «Фронту Змін» та усіх інших до них прилеглих – це добре, але кожен замок на піску приречений на свою хвилю.

То де ж її взяти оту еліту, як її виховати, коли народ давно перетворився у прагматичного споживача, якому, окрім матеріальних цінностей, дуже важко донести щось інше. Сьогодні пріоритетом стало особисте збагачення будь-якою ціною. Матеріалізм зробив з українців черствих, бездушних та цинічних прагматиків, націлених на те, аби хапнути побільше та подешевше. Трагедія в тому, що таких у нас переважна більшість. Громадянами такий натовп стає лише раз у п’ять років перед виборами, коли йому пропонують кістку з барського столу. Один її кінець пересолений, а другий недосолений. Отож бо й воно, – наш одвічний вибір без вибору… Відтак завжди вибираємо між поганим та гіршим.  У таких умовах Русскій Мір легко маніпулює нами зсередини, визначає долю наших національних багатств та стратегічних ресурсів, провадить чужу для українців політику. Невдовзі під виглядом реалізації стратегічних національних  проектів (за сприянням зрадника Каськіва при президентові України) розпочнуться серйозні війни за землю та дешеву робочу силу.

І скільки б ми не мудрували про перспективи нашого європейського вибору та європейські стандарти, як цивілізовану модель поведінки та взаємовідносин, Україна протягом 21-го року своєї де-юре незалежності залишається terra post–sovieticos з усіма її атрибутами. Ми ще довго можемо закривати очі на злочинні дії влади, дивитись крізь пальці на її недолугість, пити каву у вишуканих кав’ярнях та спілкуватись зі світом он-лайн, і тішити себе, що живемо у географічному центрі Європи. Але Європою та європейцями ми не є, бо оце наше моя хата з краю є найгіршим симптомом, який взяв гору над хворою країною упродовж двох останніх десятиліть. Як нещодавно слушно зазначив Василь Шкляр, – десь від нас подівся отой бойовий дух, нема колишнього запалу в очах, і вже як колись не горять серця.  Ми справді збайдужіли, стали апатичними, інфантильними, вразливими. Цинічно дивимось на світ, махаємо рукою на все, що нас не стосується. Така поведінка  є далекою від європейської. Всі ці симптоми не мають нічого спільного з патріотизмом та справжньою любов’ю до держави.

І допоки центральні будівлі залишатимуться прикрашеними ганебною радянською символікою, на проспектах стоятимуть пам’ятники нашим ворогам, а вулиці носитимуть їхні прізвища – ніяка Європа нас ніколи до себе не прийме. Ми не маємо права десятиліттями приховувати оцей гнилий фундамент та будувати цивілізований простір починаючи десь з третього поверху. Потрібно зробити історичний виклик отому ганебному спадку радянської доби та викоренити його з нашого саду мов бур’ян. Та попри наявність радянського коріння, люди живуть  собі комфортно в оселях з євроремонтом. Власне оте прагнення євроремонту, як найвище відтворення прагматичності, зіграв зі всіма нами злий жарт, начебто зробивши нас щасливими. А насправді євроремонт потрібен у нашій ментальності, бо ж важко буди щасливим у будинку, який у будь-яку мить рухне.