Світлана Бесага (Ванкувер)
Така була зима 2013 – 2014. Тривожна була зима, неспокійна. В той час, як в Україні вирували події, у щирих українців у Ванкувері боліли серця. Боліли за Майдан, за побитих владою студентів, побитих владою власних громадян, а потім і розстріляних…
Небайдужі українці – ванкуверчани жили стрімами з Києва протягом всіх трьох місяців Майдану. Вставали з Громадським ТБ, лягали з Еспресо ТБ. Фейсбук став місцем зустрічі однодумців, а спільно організовані заходи на підтримку Майдану роззнайомив та здружив патріотів.
Мітинги, пікети, збори коштів, збори підписів під петиціями, автопробіги, зустрічі, наради, молитви, різноманітні акції – безперервний марафон шаленої зайнятості, з останніх сил втиснутий в звичайне буденне життя з роботою, навчанням, сім’єю, дітьми, хатніми клопотами…
В нас зниклі всі вихідні, всі свята, весь вільний час – він був повністю заповнений підготовкою та проведенням своїх численних Майданів. Майдани множилися, розросталися, посилаючи знаки одні одним, надаючи сили нашим українським голосам, що звучали звідусіль по всій планеті, набирали сили і згодом нас чули вже всі. Нас неможливо було не помітити, не звернути увагу і не відреагувати… Байдужих лишалося все менше. Так світ став на нашу сторону світла і правди.
Ми мерзли разом з українцями у Львові і в Києві, в Тернополі та Луцьку, а згодом в Житомирі та Чернігові, Сумах та Полтаві. Разом стрибали під оте «Хто не скаче, той Вітьок!». І ті наші стрибки робили синхронний струс по всій планеті, по всіх серцях справжніх українців.
Ми жадібно вичитували новини з Батьківщини. Ми раділи маленьким перемогам, та сумували з горя, оплакуючи загиблих Героїв Небесної Сотні. Души наші рвалися на частини, мільйони маленьких частин від біди, що прийшла на нашу рідну землю. Вони і досі кровоточать…
Ритмічний гуркіт барабанів стояв у вухах, пульсував у крові, жив всередині. Ми стали одним єдиним. Майдан був ми, а ми були Майданом.
Небачена досі хвиля єднання, споріднення українських душ огорнула Всесвіт. Ми стали братами і сестрами.
Ми раділи пережитим ночам без зіткнень з «орками» та першим перемогам автомайданів. Ми телефонували одне одному серед ночі, бо там, у Києві починалися наступи. Ми із замиранням серця приліпали до моніторів та телевізорів. Слідкували за взяттям установ та їх утриманням, за саморганізацією та чіткою дисципліною сотень. Ми шукали як і де закупити захисту амуніцію та ліки простим людям Майдану. Шукали, як саме допомогти, чим, ким.
Ми захоплювалися відважністю, рішучістю наших чоловіків, іх невтомною стійкістю та незламною волею, твердим духом.
Наші очі були постійно мокрими, а обличчя – сірими. Сум оселився в нашій хаті. Ми молилися всім світом.
Ми стали однієї крові. Ми стали нацією.
З вірою в свої сили, в свою правду, в перемогу. І перемога була за нами!
Вперше надруковано у журналі “Разом у Ванкувері” – квітень 2014 р. Передрук за погодженням із автором.
Comments