Наталія Фещук (Чернівці, Україна)
Подружжя Ярослави та Михайла Татарнюків. Він – у лавах підпільників, вона – його вірна соратниця. Згодом обоє стали відомими громадськими діячами у Канаді
Після заслання до Сибіру Чернівці для сім’ї Кузів стали другим рідним домом. Інші члени родини знайшли прихисток у далекому Ванкувері в Канаді.
Кінець 1959 року. Потяг «Москва-Пекін». У цьому сибірському поселенні Читинської області під назвою Баляга, що під самим Китаєм, він стоїть лише кілька хвилин. Віра і Володимир Кузів з двома маленькими донечками та старенькими батьками повертаються в Україну. Додому! Проте без права поселятися в рідному домі… Без права працювати за фахом…
І вже з 1960 року родина Кузів – чернівчани. Завдяки добрим людям та сестрам із Канади побудували тут дім. Здавалося, це місто завжди було для них рідним. Пані Віра Кузів, випускниця відомої Чортківської гімназії, знала іноземні мови, в тому числі німецьку та іврит. Тож, коли йшла на чернівецький базар, то там, серед місцевих єврейок, вона, бандерівка, завжди була своєю.
Все, чим жили з чоловіком, передали донькам – Лесі та Любі. Вже 20 років, як немає мами, три роки – батька, але неписані правила їхньої сім’ї передаються внукам та правнукам. Найголовніше з них – «Якщо маєш, поділися з іншими, залишивши собі тільки найнеобхідніше». Насправді ця родина знає, що таке сьогодні підтримувати тих, хто воює за Україну, бо багато-багато років тому допомагали тим, хто тоді воював за Україну.
З двома рідними сестрами Лесею Ключевською та Любою Лапко, педагогами за фахом, ми зустрілися у них вдома. А скільки таких родин по всій нашій країні – з трагічною і світлою історією водночас, яких торкнулися жахливі репресії! І символічно, що сестри під час нашої розмови були одягнуті у білу та чорну вишиванки…
Сестри Леся Ключевська (у чорній вишиванці) та Лапко Любов
– Доля нашої сім’ї – неординарна, важка… – розповідає пані Люба. – Ми пережили страшні роки репресій. Коріння наше – з Галичини. Мати, Віра Сулятицька, народилася в селі Озеряни Борщівського району Тернопільської області. Батько, Володимир Кузів, – у селі Тухля Сколівського району Львівської області. Наша мама – вчителька української мови та літератури – закінчила Кременецький педінститут і була направлена у село Кривче завучем школи. І мама, і дві її рідні сестри (старша – Ярослава та молодша – Оксана) допомагали українському підпіллю. Приміром, розповсюджували листівки, брошури, допомагали ліками.
Пані Леся:
– А найголовніше – чоловік старшої маминої сестри Ярослави Михайло Татарнюк, уродженець Озерян, був провідником ОУН Чортківського округу. Організував підпільну друкарню. Був надзвичайно освіченим: навчався у гімназії у Станіславові, був членом Пласту, закінчив філософський факультет Папської акдемії у Римі. Міг залишитися закордоном і спокійно там жити, та у 1939-му повернувся в Україну. Чи не таких же хлопців ми маємо нині в українській армії? Освічених, мудрих, які добровільно обирають окопи…
Пані Люба:
Перше причастя Віри Кузів у селі Озеряни
– Так сталося, що не всі місцеві завжди розуміли оту любов людей до України, дехто хотів прислужитися з доносами совітам… І Ярослава вимушена була поїхати із села, де працювала фармацевтом. Разом із чоловіком Михайлом (а вже було викрито підпільну друкарню) та молодшою сестрою Оксаною вони їдуть на Волинь, а відтак втікають у Чехію… Залишаються мамині батьки і середуща донька Віра – наша мама. Вона свідомо обрала такий шлях… Зрештою, цей шлях боротьби за Україну сестри теж вибрали свідомо. Бо наша родина була дуже багатою. Ми мали все: поля, худобу, пекарню. І навіть свій фільварок…
Дідусь Василь Сулятицький і бабуся Хелена Завадська, яка була з польського роду, мали також свої магазини, аптеку. Це все потім націоналізували. На власній пекарні випікали булочки. Три дочки вчилися у Чортківській гімназії. Але також допомагали на тих пекарнях. Виховання було і працелюбне, і патріотичне. Ми могли жити так, як дехто живе зараз: іти за достатком. Але пішли за Україною…
Отож 1949 рік, початок вересня. Мама веде урок у школі. Заходять двоє енкаведистів з автоматами і на очах дітей виводять її з класу як останнього злочинця. А потім ведуть під конвоєм по всьому селу. Мамі було 24 роки. У легенькому шифоновому платтячку, в якому вона пішла на роботу, її везуть у Чортківську тюрму. Батьки не знають, де вона. А далі – допити. Поруч із мамою – тисячі хлопців і дівчат, цвіт української нації. Знущання – надзвичайні. Дівчатам вставляли голки під нігті, пальці у двері. Камери – маленькі й холодні, а мама – у тому шифоновому платтячку. Потім вона розповідала, що дівчат не раз приводили з допитів непритомних, а води немає, всюди щурі…
Репресована вчителька Віра Кузів зі своєю мамою Хеленою
Пані Леся:
– Ось як знищували українську націю! Якщо ми це пов’яжемо із сьогоденнням і задумаємося, а чому нині так сталося? Це ж планувалося століттями! І цей приклад – час ОУН-УПА. Ми бачимо, як люди боролися і як репресивна машина їх знищувала та знищувала.
Пані Люба:
– Одного з осінніх морозних днів маму мали перевести у Тернопільську тюрму. По дорозі, через ліс, НКВДисти навіть розіграли сценку, ніби бандери наступають. І зі словами «Ось ваші прийшли» відвели маму у ліс, у бункер, нібито до своїх, а самі все випитували. Проте мамі наче хтось підказав: «Не вір, це провокація». Так тривало десять днів, а потім її повезли у Тернопільську тюрму. В маленькій камері – три десятки молодих дівчат. Навіть вночі на один бік вони поверталися одночасно. Які страшні були допити! Дехто не витримував і з усім погоджувався…
Пані Леся:
– Якби старша мамина сестра з чоловіком не втекли, їх би розстріляли. І мама знала, що про їхню родину органи не забудуть, хоч завжди є надія… А потім був пересильний пункт у Копичинцях. Там на маму вже чекали батьки, які дізналися, де вона, аж у грудні. Далі – Сибір. Молода вчителька української мови і її батьки, яким під 70. У товарних вагонах по дорозі люди вмирали, і їх викидали. Батьків Михайла Татарнюка, чоловіка маминої сестри, теж везли у цьому потязі. Коли його батько помер, його прив’язали до коня і пустили у степ… На очах дружини той кінь волочить мертве тіло. А потяг їде далі…
Доїдали воші. Годували однією тюлькою. Їхали більше місяця. Читинська область, Петровськ-Забайкальський район, спецпоселення Баляга. Там було лише кілька місцевих мешканців – росіян та бурятів. Решта – українці, сотні «ворогів народу»… Незвичні 50-градусні морози, куди не глянь – тайга. Жили у дерев’яних бараках. Працювали на шпалозаводі. Мама з дідусем працювали вдень і вночі, аби заробити бодай на маленьку хатинку. Бо знали, що приїхали сюди навічно. Маму взяли обліковцем на лісокомбінат, потім вона стала касиром автоколони. В далекому Сибіру мама знайшла свою долю.
Галичанки на засланні. Читинська область, Сибір. 50-і роки минулого століття. Віра Кузів – третя зліва
Пані Люба:
– У батька – така ж історія. Через те, що його родич був в УПА, вивезли всю родину. Та найстрашніше, що на 25 років тюрми засудили татову старшу сестру Анну, в якої вдома залишилося троє діток. Найменшій дитині – рочок… Її чоловік загинув на війні – у лавах УПА. Люди у селі розбирали дітей на виховання. Ось сьогодні ми часто нарікаємо: біда, не вистачає. А як тій жінці було? Та завдячуючи тому, що вмер Сталін, вона через 10 років отримала звільнення. І, знаєте, що мене завжди вражало у цій жінці? Коли ми потім приїжджали у татове село, вона була такою привітною, всіх зігрівала. І жодного слова нарікань!
Пані Леся:
– Коли батьки у Балязі купили маленьку хатинку, маму розшукали сестри з Канади. І почали нам допомагати. То вже навіть матеріально було легше. А ще дідусь був майстер на всі руки, ходив по людях і столярував. З татом у тайзі сталася сумна історія – коли він прямував на лісоповал, було темно, попереду йшла людина з ломом, випадково той лом втрапив татові в око і він став інвалідом… У 1955 році народилася я, а у 1959-му – сестричка Любочка. Українські поселенці жили дуже дружно. Святий вечір, Різдво, Великдень, «Кобзар» і тихі наспіви повстанських пісень…
Бабуся Хелена із внучкою Лесею, далекий Сибір
Мої батьки настільки любили Україну, що коли я народилася, назвали мене на честь Лесі Українки. Але коли хрестили (а повезли в собор у Читу), то священик обурився: «Что за Леся?» І записали Ларисою, хоча вдома я завжди Леся. Це були важкі часи для нашої родини. Та батьки не плакали, головою, як кажуть, об стінку не билися. Водили нас в тайгу, розповідали про природу. А дідусь… У тому поселенні була маленька чайна, а Китай – недалеко, тож там завжди продавалися мандарини та апельсини. Дідусь купував їх мені і казав: «Це пусте. Якби ж ти знала, які в Україні яблука! Ми ще повернемося, і ти будеш ті яблука, червоні, їсти». Він свято вірив, що Україна обов’язково буде.
Пані Люба:
– Життя йшло там буденним ритмом, проте кожнісінького дня вся родина мусіла відмічатися у комендатурі. Крики «Выходи! Стройся», напевно, вчувалися нашим батькам до останніх днів… Так тривало десять років. І лише через кілька років після смерті Сталіна нам дозволили повернутися. Першим поїхав додому дідусь – йому було вже 80, і батьки боялися, аби він не помер, так і не побачивши України.
Подружжя Кузів. На санчатах – донечка Леся. А навкруги – 50-ти градусні морози далекого Сибіру
Пані Леся:
– Мені чомусь так запам’яталося: валізи, зроблені з дерева, їх несуть поселенці. Хтось плаче, хтось співає. Вони проводжали нас з надією, що скоро і самі поїдуть. Таку людську радість у проводах я бачила єдиний раз у своєму житті! Москва, Тернопіль і нарешті – рідні Озеряни. На станцію дідусь виїхав на бричці, це якраз був грудень, падав перший сніг. Ми вдома. І перші слова дідуся: «Я тобі зараз щось покажу». Він бере мене за руку, і ми йдемо у пивницю. А історія родинної пивниці унікальна. Бо там, виявляється, вхід був прокопаний через весь сад, аж на другий кінець. І коли місцевих євреїв винищували, вони до дідуся приходили сім’ями ховатися. Дідусь відкриває двері, і такий запах б’є, якого я ніколи не чула. Ми спускаємося, і переді мною – полиці яблук. Йони. Я завжди кажу: Україна з того часу пахне мені яблуками. Чи яблука пахнуть Україною…
Пані Люба:
– Повертатися у Львівську, Тернопільську та Івано-Франківську область нам було заборонено. Ми прибули лише забрати речі. А родинна хата збереглася завдяки тому, що мамин брат, син дідуся від першого шлюбу, у війні пройшов до Берліна. Його син Тадей Сулятицький, згодом багаторічний директор Чернівецького драмтеатру, мешкав у Чернівцях. І саме він допоміг нам тут оселитися. Це людина, яка завжди допомагала всій нашій родині. Маму взяли працювати на олійно-жировий комбінат. Його директор – Камелія Венгловська, льотчиця, Герой Радянського Союзу – ніколи не сказала мамі: «Ти бандерівка». Навпаки, завдячуючи їй, ми побудували хату. Жінка чомусь взяла маму під свою опіку, мама закінчила бухгалтерську школу. Ми будували хату, а Камелія Павлівна давала майстрів, виписувала будматеріали.
Чернівці. Віра і Володимир Кузіви з донечками.. Разом з ними – бабуся Хелена
Мамині сестри в Канаді потрапили у Ванкувер, портове місто. І чистили рибу, аби щось заробити. Потім старша сестра Ярослава працювала фармацевтом, як і колись у рідному селі, згодом організувала свій бізнес. Разом із чоловіком вони стали у Канаді дуже відомими громадськими діячами. Цьоця заснувала там музей української народної творчості. Її чоловік видавав книжки. Молодша сестра Оксана Єленюк працювала у магазині косметики, вийшла заміж також за українця. До слова, вона робила гарні українські сувеніри, віночки, дуже смачно готувала. Михайло та Ярослава Татарнюки як меценати відправили чимало ліків, одягу, літератури в 1990-х роках минулого століття у сиротинці, школи-інтернати Тернопільщини та Буковини. Зараз жива лише найстарша сестра Ярослава, їй 93 роки.
Пані Леся:
– На жаль, наша бабуся так і не побачила своїх двох доньок. У 1969-му вони мали зустрітися у Польщі. Нібито бабуся їхала туди до родичів, бо мала польське коріння. Як зараз пам’ятаю, бабуся приїжджає до нас у Чернівці і ходить кругом хати зі словами: «Матінко небесна, як то має бути? Як я маю своїх дітей впізнати?» Вона так згризлася, що у неї стався інсульт. І саме того дня поштарка приносить листа, що бабусі відкрили візу… Через два місяці вона помирає, так і не побачивши дітей.
Любомир і Святослав – правнуки світлої пам’яті Віри і Володимира Кузів
Пані Люба:
– Наша мама стільки пережила, а я ніколи не бачила її озлобленою. Навіть на кожній світлині у Сибіру вона посміхається. Вдома ми щороку відзначали Різдво та Великдень. Хоч і було заборонено, але батьки, здається, вже нічого не боялися. А ось у школі ми завжди казали, що, мовляв, народилися в Сибіру, бо батьки працювали на БАМі. Щоби над нами не насміхалися… Вдома у нас було надзвичайне виховання. Щонеділі ходили у театр – на вистави за участі Янушевич, Міхневича. Тато возив нас по всій Україні. І кожна поїздка супроводжувалася його розповідями про цю місцевість. Колись був літак-кукурузник «Чернівці-Хотин», і ми літали ним у Хотин. Вдома тато вмів все зробити сам, ми нічого не віддавали у ремонт. Він працював на комбінаті в УТОСі, був там одним з кращих винахідників-раціоналізаторів. А ще ходив на плавання, любив фотографувати
Пані Леся:
– А мама, щойно легалізували українську греко-католицьку церкву, включилася в роботу з її відновлення. Якби ви побачили тодішню церкву… У соборі Успіння Пресвятої Богородиці – стелажі, над проповідницею напис: «Тут був Петро». І на зборах громада обирає маму головою комітету, який займався реставраційними роботами. Наші рідні з Канади робили великі пожертви для собору. Мама відроджувала з дітками Свято Миколая, гаївки. У 1995-му церква вже була майже розмальована. І того ж року мама відійшла у вічність. Встигла лише сказати: «За Україну і родину я перед Богом помолюсь…» Ці слова ми написали на її надгробному пам’ятнику. Мама вміла ділитися з іншими, і нас того навчила. Навіть коли її сестри присилали нам з Канади цукерки, мама трішки залишала нам, а з решти робила для дітей подарунки на Миколая. Я колись не могла зрозуміти, коли мені цьоця з Канади казала: «Лесю, коли я даю, мені так радісно на серці». Тепер я знаю це відчуття…
Пані Люба:
– Людям, які їхали у Сибір, там, у Росії, казали: «Да что ты женщина, вы едете навечно!» А ті відповідали: «Не завжди так буде, і ми повернемося». З тією надією, що Україна запанує, живемо і ми.
Фото автора та з архіву Лесі Ключевської і Любові Лапко
Comments