Віталій Кубацький (Ванкувер)
Гарячим літом 2012 довелось побувати у Криму, перший раз у житті. Було цікаво все – і географія, тепле море, курорти, і, чи не найбільше, чим зараз живе український Крим, і наскільки він, власне, є українським.
Море
Почнемо із приємного – знаючи “правильні” місця, можна насолодитись гарними пляжами, із чистою, прозорою, а то й буквально синьою водою. Міф про тотально забруднене кримське узбережжя із каламутною водою справді є лиш міфом (є і такі, але це далеко не домінуюча тенденція). Принаймні після прохолодних і вітряних English Bay чи Kitsilano пляжів Ванкувера, південний берег Криму видався напрочуд приємним і “тропічним”.
Ялта, Левадія, Ластівчине Гніздо, гора Ай Петрі, Бахчисарай, Севастополь, руїни Херсонесу, печери, наскельні храми і т.д. – хто там ще не був, той багато втратив. Надзвичайно красиві пейзажі, овіяні духом старовини, який пробивається крізь сіру реальність пострадянської сучасності.
Місхор, південний берег Криму
Сервіс
“Знаменитий” український сервіс, чи точніше “совковий”. Перша ложка дьогтю – шокуюча для західного туриста, але звична і непомітна для своїх, відсутність фундаментальних основ сервісу – посмішки, привітання, подяки, не кажучи вже про деталі.
Похмурі тітки і дядьки, часто досить сумнівної зовнішності, оточують скучаючих туристів із пропозиціями “путєшєствія на катєре”, “маршруточкі в Ялту”, “вкусно покушать, согрєтса, шашличок”, «фатаграфія с горним арлом» і тд. У випадку відмови скористатись “ненав’язливим сервісом”, ви можете відчути мовчазну, а часом і словесну зневагу до своєї персони, а більшість власників “таксі і маршруточєк” у спортивних костюмах і з барсєтками в стилі буремних 90-х більше нагадують вуличних грабіжників ніж персонал сфери обслуговування.
Одинокі чи слабохарактерні жертви, які попадуть в оточення такої ватаги місцевих “зазивал” ризикують таки “вкусно пообєдать” у придорожній забігайлівці або спозувати із якимось обшарпаним та напівживим звірятком, ставши жертвою фотографів садистів.
Тим кому не пощастило подорожувати по курортах у власному авто, доведеться призвичаїтись до місцевого “паркування без правил”. Точніше правила там встановлюють ті ж самі особи в спортивних костюмах, які приглянуть за вашим авто за 15 гривень, або ж, у випадку відмови, “ввічливо” запропонують не залишати автомобіль на “їхній” території.
Такі речі як уніформа обслуговуючого персоналу, іменні бейджі (nametags), квитанції про оплату чи return policy в Криму на жаль ще не винайдені, принаймні у місцях де відпочиває “простий народ”.
СССР
Поїздка в Крим нагадала також про існування колись такого утворення як Союз Совєтських Соціалістичних Республік (СССР) – для сучасного молодого покоління це уже якась чудернацький набір слів із уроків історії в школі, але для багатьох осіб середнього і старшого віку в Криму СССР очевидно ще й досі залишається Батьківщиною.
Проспекти Леніна, вулиці Карла Маркса і маршала Жукова, площі Рози Люксембург і 50-річчя радянської влади викликали дивне відчуття стрибка у часі, років так на 30-40 назад. Легенько цікавлюсь у місцевих чи не здається їм абсурдним жити у 21-му столітті під “омофором” тоталітарних ідолів уже давно неіснуючої країни – всі мої апеляції безнадійно розбиваються залізнобетонним аргументом “а какая разніца?”.
Окрім знайомих образів Ілліча, що традиційно увінчує головні площі кримських міст, можна побачити і “ізюминку”, наприклад в центрі Сімферополя монумент “Вистрєл в спіну” – “в пам’ять о жертвах совєтского народа, павших от рук вояк ОУН-УПА і прочіх фашистскіх колаборационістов”.
На моє запитання, чи справді вояки ОУН-УПА настільки звірствували в кримських степах, щоб зводити цей сумнівний монумент, аргументи опонентів зводяться до уже знайомого “а какая разніца, всє оні бендеровци фашисти”.
Севастополь
Окремо хотілось зупинитись на “городє слави русскіх моряков”, чи принаймні так його позиціонують самі власті міста. Мушу визнати, що для людини із Заходу, як України так і Канади, це місто уявлялось якимось похмурим військовим поселенням, де вулицями бродять ватаги тих же “славних русскіх моряков”, полюючи на нерозважливих українських туристів, що посміли заявитись до Севастополя.
Проте.. не такий страшний чорт як його малюють. Точніше, зовсім не страшний, і зовсім не чорт. Севастополь справив дуже приємне враження – місто має свій неповторний архітектурний стиль, чудову набережну із чистою водою, де люди купаються прямо у центрі міста. Захоплюючі краєвиди, великий вибір пляжів, і, звичайно, перлина Севастополя – історичний комплекс Херсонес.
Дещо випадають із загального позитивного іміджу уламки вищезгаданого СССР, як “городская доска почета”, тоталітарна символіка і тд. Також приблизно однакова кількість жовтоблакитних українських і російських трикольорових прапорів на вулицях нагадують про “особливий” статус міста.
Якоїсь вираженої антиукраїнської агресії я не зустрів, замовлення в кафе українською мовою беруть спокійно, навіть більше, на двох літніх площадках в центрі Севастополя відбувались два різні живі концерти української музики – фольклору та сучасної естради, чим був теж приємно здивований. Особливо приємно бачити на території міста українські військові частини та наших моряків, це надає якоїсь впевненості.
Приємною була зустріч із редактором місцевої газети «Слово Севастополя» та інформаційного порталу «Українське життя в Севастополі» паном Миколою Владзімірським. Родом з Донеччини, але вже 36 років як севастополець, пан Микола люб’язно погодився роз’яснити «канадському туристу» особливості проживання українців у цьому місті.
Отже, населення Севастополя складає 380 тис. осіб, з них переважна більшість росіяни 72 %, українці – 22 % (біля 80 тис., як і у Ванкувері). Підтримкою українського життя і пропагандою державницьких ідей на жаль тут займається не міська адміністрація, що підпорядковується безпосередньо Києву (нагадаємо, що Севастополь не входить до складу Автономної Республіки Крим), а лиш окремі ентузіасти та не чисельні українські організації, такі як «Просвіта», «Союз Українок», Українська Греко-Католицька Церква, Громадський Комітет «Український Севастополь» та деякі інші.
Із місцевої української преси в Севастополі наявні «Кримська Світлиця», офіційна газета ВМФ України «Флот України», і, згадане вище, «Слово Севастополя». Проте знайти українську пресу на газетних розкладках майже неможливо, причому це стосується не лише україномовної преси, але й російськомовних варіантів українських центральних видань, що займають державницьку позицію. Тобто відбувається «каналізація інформації», лотки наповнені в основному російською і проросійською пресою.
Зрештою про всі перипетії українського життя в Севастополі ви можете прочитати на однойменному порталі.
Херсонес, сучасний Севастополь
Українці в Криму
Спілкуючись із кримчанами, цікавлюсь як себе почувають тут українці, в сенсі ті, що україномовні та проукраїнськи налаштовані. Виявляється є і такі. Велику частку патріотів складають громадяни, що переїхали із більш націоналістично налаштованих областей по роботі чи сімейних обставинах.
Один із моїх співбесідників, живе в Сімферополі уже 4 роки, говорить як правило тільки українською. Каже, що буквально ворожого ставлення немає, хоч час від часу виникають дрібні конфлікти на мовному ґрунті, як правило із нетверезими чи асоціальними типажами. Позитивна тенденція є в тому, що при розмові українською 30-40% місцевих теж без проблем, а то й із задоволенням, переходять на українську.
Цікавлюсь ситуацією із школами – українських є кілька штук, але не по причині непопулярності державної мови. Більш того, стати учнем такої школи є майже нереально – через наплив бажаючих вчити своїх дітей українською мовою там утворюються черги на кілька років, або влаштовують дітей по «блату». Чому не створюють більше українських шкіл, якщо є такий попит не зовсім зрозуміло. Всюди політика.
Також активно симпатизують українському рухові в Криму місцеві татари. Меджліс кримськотатарського народу має приязні стосунки із українськими патріотичними організаціями, також татари зацікавлені вчити своїх дітей саме в українських школах.
З боку опонентів почув цікаву думку про те, що Крим налаштований в більшості проросійськи через те, що місцеве слов’янське населення бачить в Росії захист від потенційної татарської агресії, а українська влада тут надто слабка, щоб когось захистити у випадку міжетнічного конфлікту. На те, що такий конфлікт гряде, поки що, на щастя, нічого не вказувало.
Моя поїздка в Крим співпала якраз із розпалом акцій протесту проти прийняття Закону про регіональні мови, на моє здивування дізнався, що акція захисників української мови відбулась і у Сімферополі. За словами її учасника були спроби провокації, у захисників полетіли яйця, але зрештою все завершилось мирно.
Армія
Довелось побувати на території військової частини берегової охорони. Був приємно вражений. Непогані казарми, озброєння і техніка готові до застосування. Солдати марширують на плаці заспівуючи «Розпрягайте хлопці коні..», «Ой на горі два дубки..» та інший український репертуар, що на фоні домінуючої російськомовності виглядало досить обнадійливо.
Патріотичні стенди і плакати хоч і дещо пошарпані, але все ж вони є. Офіцери пильно стежать за розвитком політичної ситуації в Україні, та при потребі готові підтримати державницькі сили. На питання чи армія би воювала із своїм народом у випадку якихось внутрішніх заворушень, кажуть, що однозначно ні, скоріше навпаки. Ностальгії за СССР чи бажання служити в російській армії я теж не помітив. Мимоволі довелось навіть вивчити офіційний гімн ВМС України «Нашої державності оплот»
Одним словом їхав з Криму із думкою, що сюди потрібно буде обов’язково повернутись – подивитись тут є на що, це зрозуміло навіть із мого короткого тижневого «наскоку».
Comments