top of page

Конференція про Україну на історіографічній мапі міжвоєнної Европи

Канадський інститут українських студій (Едмонтон), прес-реліз

21 вересня 2012

1–3 липня у Мюнхені у приміщенні Українського вільного університету (УВУ) відбулася міжнародня наукова конференція «Україна на історіографічній мапі міжвоєнної Европи». Серед її організаторів, крім УВУ, були Східньоевропейський інститут ім. В’ячеслава Липинського (Філядельфія), Центр досліджень історії України ім. Петра Яцика (Канадський інститут українських студій Альбертського університету), Український науковий інститут Гарвардського університету, Інститут історії України Національної академії наук України та відділ історії Східньо- та Південно-Східньої Европи Історичного семінару (Мюнхенський університет ім. Людвіґа-Максиміліяна).


Заснований у Відні ще 1921 р., УВУ невдовзі перенісся до Праги, а з 1945 р. — до Мюнхену. Вже у міжвоєнний період він був не лише вищим навчальним закладом для української молоді, яка опинилася на еміґрації, а й однією з чільних наукових інституцій із дослідження української історії в Европі. Тож не дивно, що на конференції раз-у-раз поверталися до міжвоєнного історіографічного спадку УВУ та його професорів.

На конференції було проведено шість тематичних секцій. 1 липня тон конференції задав проф. Андреас Каппелер у вступній доповіді «Що таке Україна? Що таке Европа? Що таке історіографічна мапа?», поставивши низку важливих питань: які території слід розуміти під міжвоєнною Україною? Кого вважати українським істориком? Хто були еміґранти з України? Де проводилися українознавчі дослідження? Який був зв’язок з неукраїнськими вченими? Окрему увагу проф. Каппелер присвятив змісту історичної роботи у міжвоєнний час, провокативно запитуючи: що можна вважати українознавчими студіями? Які історичні школи існували на еміґрації? Яким чином історіографічна ситуація у країнах розселення впливала на їхні дослідження? Чи мала на них вплив радянська історіографія? Які специфічні теми розроблялися істориками-еміґрантами? Як політична ситуація в міжвоєнній Европі позначилася на історіографічному процесі? Відповіді на ці та багато інших питань, підкреслив доповідач, допомогли б визначити місце України на історіографічній мапі Европи.

2 липня секцію «Переосмислення революції» розпочав проф. Марк фон Гаґен доповіддю «Павло Христюк: спроба постколоніального переосмислення його історії української революції», в якій розповів про долю Христюка, його повернення в радянську Україну та його концепцію історії української революції. Проф. Владислав Верстюк у доповіді «Рефлексії міжвоєнної української еміґраційної історіографії на поразку визвольних змагань» зосередився головно на візіях української революції Михайла Грушевського, Володимира Винниченка та В’ячеслава Липинського, чиї пояснення використовувалися не лише в академічній полеміці, а й у політичній боротьбі між різними групами еміґрації і були реанімовані в незалежній Україні. Цю ж думку про історичні праці як інструмент політичної боротьби розвинув Олег Павлишин у доповіді «‘Соборницька’ ідея в дискурсі еміґраційної історіографії української революції», вказавши на заанґажованість авторів в історичних подіях.


Наступну секцію «Історики державної школи» відкрив проф. Зенон Когут доповіддю «Habent sua fata libelli: біографія Петра Дорошенка у викладі Дмитра Дорошенка», в якій виклав історію написання Дмитром Дорошенком книги про свого відомого предка та оповів про обставини її виявлення та публікації у 1985 р. Доповідач також зробив її порівняльну аналізу з монографією польського вченого Яна Пердені про Петра Дорошенка, що, подібно до книги Д. Дорошенка, була опублікована через багато років по смерті автора.

Проф. Франк Сисин у доповіді «Грушевський та Липинський в історичних дебатах» виклав суперечливі візії на добу Хмельницького двох визначних українських істориків та наголосив на винятковому значенні для української історичної думки та політичного дискурсу книги Липинського «Україна на переломі». Доповідач звернув увагу, що зазвичай про Липинського говорять як про історика державницького напрямку, недооцінюючи його трактування нації та народу, як і намагання підважити традиційну польську історичну схему.

Третю секцію «Люди та інституції центрально- та західньоевропейської еміґрації» розпочав Вадим Ададуров доповіддю «Конструювання Ільком Борщаком мітологічного образу сприйняття України у Франції у XVII–XIX ст.». На підставі проведеної ним перевірки архівних джерел дослідник виявив різнотипні фальсифікації, до яких часто вдавався Борщак, і які, на жаль, увійшли до сучасної української історіографії.

У доповіді «Життя та діяльність Степана Рудницького у Відні та Празі у 1921–1926 рр.» проф. Ґвідо Гаусманн висвітлив еміґраційну діяльність відомого географа в контексті европейської наукової думки і зробив висновок, що саме виключення Рудницького із німецько-австрійського наукового середовища спричинило його повернення в радянську Україну.

У доповіді Тетяни Боряк «Український історичний кабінет і феномен Празького архіву» ішлося про роботи Аркадія Животка та очолюваної ним архівної установи — Українського історичного кабінету. Проф. Микола Шафовал у доповіді «Український науковий інститут у Берліні та історія як наука» проаналізував діяльність цієї еміґраційної інституції та розглянув її праці на історичну тематику, зазначивши, що в міжвоєнний період наукові установи часто симпатизували політичним організаціям і рухам (в даному випадку інститут стояв на близьких до монархічно-консервативної думки ідеологічних позиціях).

3 липня секцію «Вдома і на еміґрації: українська історіографія в міжвоєнній Польщі» відкрив проф. Леонід Зашкільняк доповіддю «Українська історіографія у міжвоєнній Польщі: шляхи леґітимації національної історії». Він зазначив, що, попри постійне напруження в стосунках українського політикуму й громадськости з польською владою, українські історики зуміли використати наявні можливості для збагачення української національної історичної думки.

Андрій Портнов у доповіді «Писання української історії на еміґрації. До проблеми різноманітности персональних стратегій у міжвоєнній Польщі» говорив про персональні стратегії істориків-еміґрантів, можливості їхньої «академічної асиміляції» та залежність кар’єри від політичних преференцій, контактів з неукраїнськими середовищами та тематики публікацій.

У доповіді проф. Ярослава Грицака «Школа Буяка та її український вимір» висвітлено ставлення Францішка Буяка до українців та українського питання та показано, що в ній був представлений весь політичний спектр тодішньої Польщі, а сама школа мала виразно багатонаціональний характер. Проф. Міхаель Мозер у доповіді «Ми та інші: Історія української літературної мови Івана Огієнка з перспективи аналізи дискурсу» представив ретельну аналізу мови цієї популярної праці в контексті творення вченим образів «нас» та «інших».

У секції «Діялог понад границями» Оксана Юркова у доповіді «Вшановуючи Патріарха: реакція на смерть Грушевського поза межами радянської України» акцентувала на кількох рівнях вшанування визначного історика, зокрема на некрологах, газетних повідомленнях та масових громадських заходах. Доповідь проф. Сергія Плохія «Схід та Захід разом: українські історики та початок Другої світової війни» була присвячена взаємодії вчених у 1939‒41 рр., головно галицьких та київських науковців, що стала можливою після «золотого вересня» 1939 р.

Завершилася конференція круглим столом «Балянс української історіографії між війнами». Учені відзначили, що, попри плідну дискусію, багато питань не вдалося обговорити, причому прогалини залишаються як на фактологічному, так і на теоретичному рівнях, і це заохочує до подальших студій. Матеріяли конференції готуються до публікації.

Фото: (1) Під час засідання однієї з секцій (л‒п): Марк фон Гаґен, Владислав Верстюк і Олег Павлишин; (2) Зенон Когут.

The Canadian Institute of Ukrainian Studies (CIUS) is a leading centre of Ukrainian studies outside Ukraine that conducts research and scholarship in Ukrainian and Ukrainian-Canadian studies. If you would like more information on the Institute, please visit our website at www.cius.ca or contact Dr. Bohdan Klid at (780) 492-2972; cius@ualberta.ca.

Канадський інститут українських студій (КІУС) — провідний осередок українознавчих студій поза межами України, покликаний розвивати науково-дослідну роботу з української та українсько-канадської тематики. Щоб отримати детальнішу інформацію, просимо відвідати наш веб-сайт www.cius.ca або зв’язатися з д-ром Богданом Клідом (780) 492-2972; cius@ualberta.ca.

1 view0 comments

Comments


Post: Blog2_Post
bottom of page