Мірко Петрів (Ванкувер)
Минуло два десятиліття від дня проголошення незалежності України. Протягом двох десятиліть Україна загрузла в політичному болоті що, хоч маючи зовнішні ознаки демократії, є справді дуже далеко від цього. Всі спроби реформування нинішнього стану на якусь справжню діючу демократію були приречені на провал. А в наслідок повстала “втома Україною” в західнім світі, і наявна апатія серед самих українців.
Виявляється, що такий стан справ був цілком передбачуваним. Сто п’ятдесят років тому, англійський філософ Джон Стюарт Мілль написав трактат “Представницький урядовий лад”, який відноситься безпосередньо до сьогоднішньої України.
Перш за все, трактат таки підтримує право на існування української національної держави –
”Де почуття національності існує у певніймірі, там існує право,на перший погляд,на об’єднання всіх членів цеї національностипід одним урядом, і топід окремим урядомлише для них самих.”
Однак це твердження супроводжується застереженням –
”… Є ще більш важлива умова. Вільні інституції майже неможливі в країні, яка складається з різних національностей.”
Джон Стюарт Мілль далі пояснює це твердження –
”Серед людей, без почуття спільности, особливо, якщо вони читають і розмовляють різними мовами, єдина громадська думка, необхідна для функціонування представницької форми урядового ладу, не може існувати. Впливи для сформoвання власної думки і вирішання політичних дій є різними в різних частинах країни. Зовсім інший набір лідерів матиме довіру однієї частини країни, аніж іншої. Ті самі книги, газети, брошури, та виступи, не доходуиумуть до них. Один з реґіонів не знатиме які ідеї та впливи є поширені в другому. Ті самі події, ті самі дії, та сама система влади, впливає на них по-різному, і кожен боїться шкоди для себе від інших національностей більше, аніж від загального арбітра, держави.”
Ці слова філософа, хоча написані десь у 1861-ім році в Англії, прекрасно описують сьогоднішній стан української держави. Справді, розділяй і володарюй, це методологія правління вдосконалена колишнім режимом Кучми, і продовжувана за влади Януковича, яка була прекрасно описана в його слідуючому реченні –
Наскільки будь-який з них почувається потерпілим від політики загального правительства це стає достатним приводом щоби забезпечити підтримку цієї політики другою стороною.
Висновок, який виноситься із цих цитат як і зі спостереження за реальною ситуацією в Україні є те, що немає ніякого сенсу в боротьбі за “представницький уряд” чи “вільні інститути”, поки передумови для самого існування представницької форми уряду не є задоволені. Іншими словами, жителі країни мають бути обєднані в почутті спільности (націоналізмі), а також мають читати і говорити одною мовою. А весь цей час ми ставимо віз поперед коня і дивуємося відсутністю будь якого бажаного поступу!
Багато хто сподівався, що якимсь чудом після встановлення демократії і вільних інститутів, українська мова спонтанно знов виникне на територіях, які були очищені від цеї мови більше півстоліття тому. А справді це усе на виворіт. По правді, відсутність успіху в цьому напрямку була цілком до передбачення –
Навіть якщо усі є потерпілими, вони не відчуватимуть довіри і не зможуть покладатися на других у рамках спільного опору, а сил у нікого не є досить, щоб протистояти поодинці – і так кожен має підстави вважати що він обстоює власну користь найкраще тим, що виторговує собі ласку уряду всупереч інтересів других.
Простіше кажучи, тільки країна, об’єднана мовою може успішно досягти і підтримати діючу демократію.
На жаль спроби ліквідувати наслідки геноциду були неефективними. Ми виявили на жаль, що в противазі сил тиску і тяги (пропозиція – попит), які впливають на вибір мови, (так як і в тих які впливають на економіку), ефект тяжіння (усвідомленої необхідності) створений засобами масової інформації та культурним середовищем значно перевищує ефекту тиску (пропозиції, тобто знання і навчання) української освіти в школах. На жаль, в більшій частині України, студенти не бачуть великої практичної потреби, ані вигоди від цеї української мови яку вивчають у школі.
Статистика http://forumn.kiev.ua/2008-03-70/70-10.htm підтверджує наявність добровільної русифікації тої самої молоді, яка отримала освіту українською мовою. Для них українська мова має таке ж пристосовання до повсякденного життя, як латинська має в англомовнім світі.
То, що ми поставили навчання мови поперед процесу українізації засобів масової інформації та мовно-культурного середовища виявилося черговим випадком ставлення воза поперед коня. Якщо сьогодні ми ставимо собі ідеал демократичної України як вищий за ідею української України, ми мусимо погодитися з реальністю московської України, а це справді – жодної України.
Всі наші зусилля, лобіювання і тиски щодо демократизації є даремними. Мрія про демократичну українську Україну можлива тільки тоді, якщо ми а) зукраїнізуємо Схід, або б) накреслимо нові кордони визнаючи цим успіх геноциду на Сході так само, як ми уже помирилися із його успіхом на Кубані.
Перепона на яку ми стикаємося діючи за будь-яким цим варіантом це величезний московський або москвофільський блок виборців (можливо, на порядку 40%) та в додатку це державна служба (державний апарат) в котрій є принаймні мільйон душ, і яка завдячує своє існування Сталінові за саму структуру, а Щербицькому за кадри.
Для одних і других майбутня московська Україна, або навіть, вільна і демократична московська Україна являється цілковито досяжною. І так, якщо ми, як і раніше, неправильно будемо спрямовувати наші зусилля та ресурси, їхний успіх буде таки забезпечений.
Comentarios