ЗАПРОШУЄМО

Чорноморець (Ванкувер)

Минулого року на екрани вийшов телесеріал “Однажды в Одессе” (“Якось в Одесі”) або пригоди Мішки Япончика.   А згадав я за це кіно після того як прочитав в “Українському Ванкувері” статтю п. Олександра Ковалевського про фальсифікацію історії.  І ось чому.

З  першого погляду кіно справляє правдиве враження.  Особливо вражає талановита гра молодого актора Євгена Ткачука (Мішка Япончик).  Мова головного героя настільки мені нагадує жаргон мого юнацького товариша Кузі, що думками я мимоволі переношусь  назад  до Одеси моєї молодості.

І не тільки вимова, а й вся поведінка Мішки (Ткачук) дуже подібна:  Кузя теж не ходив а вишивав по Дерибасівській.  Кузя був переконаний , що тільки так і повинен поводитись справжній одесит, а в дійсності він був більше подібний до клоуна, як і Мішка Япончик між іншим.  Небезпечний клоун з наганом за пазухою.

Мета авторів фільму, безперечно, заробити гроші на розважальній стрічці і вони цього спромоглися.  Але водночас ми спостерігаємо як створюються збочені історичні стереотипи.  Пересічний глядач, подивившись “Якось в Одесі”, може і справді повірити, що Одеса то було єврейське місто, така собі Хайфа на березі  Чорного моря.

Насправді інших меншин в Одесі завжди було більше: росіян, молдован, болгар, греків,  а українці завжди становили більшість.  Виділення однієї меншини, особливо як кримінального угрупування ніяк не сприяє співдружності одеської “ліги націй”.

В кіно банда Япончика двічі виступала проти української влади: спочатку проти Гетьманату,  потім проти УНР.  Але не обов’язково бути українцем, щоб не мати сентиментів до кримінального угруповання Мішки.  Вас грабували вночі?  У вас крали документи з гаманцем? У вас виносили з хати речі?  Крали з вашого авта?  З вас шапку в кінці-кінців знімали?(Ха-ха)  Не знаю як вам, а щодо мене, то кінець Япончика сльози не викликав.

Зрадили його, як і було, свої –  більшовики, і Грицько Котовський показаний тут правдиво: поц.  А от історичної послідовності в серіалі немає: в 19-тому році білих в Одесі не було, та й Японця на той час вже не було.

Крім того ми спостерігаємо те, про що пише п. О.Ковалевський у своїй статті – “другорядні події стали визначальними, а дійсно важливі відійшли у небуття”:  спочатку Бабель пише про уркагана Япончика, який такої уваги зовсім не заслуговував, а тим часом про справжніх героїв і забули.

Але кіно це так: що хочу – те й знімаю.  А от коли міністр освіти Табачник переписує підручники історії, то це вже випадок клінічний.

Повертаючись до кіно приємно згадати велику кількість одеських шансонів  як-то: “Ай лимончики”, “Папіроси”, “Крутітся вертітся шар голубой” та інших. Деяких  пісень  ми постійно співаєм з друзями одеситами,  інших ніколи раніше не чув .

Хто забажає подивитись серіал – УВ має копію.